#ІНТЕРНАТивна_реальність: як діти в неї потрапляють і чому їх треба звідти рятувати

Більшість дітей з українських інтернатів могли б жити з батьками та ходити у звичайні школи, якби була налагоджена система підтримки родин.

У 2020 році ЮНІСЕФ разом з Українською мережею за права дитини промоніторив умови в більш ніж 4 тисячах сімей, діти з яких навчаються в інтернатних закладах.

10% з них вдалося повернути додому, вирішивши елементарні проблеми – купивши дитині стіл чи перекривши в будинку дах.

Що потрібно змінити на системному рівні, щоб інтернат не був безальтернативним варіантом для освіти дітей з бідних родин?

Давайте розберемося.

Якщо спитати перехожих на вулиці, чи інтернат – хороше місце для навчання дитини, більшість скажуть: звісно, ні.

Бо всі розуміють, що не існує кращого місця для дитини, ніж дім із люблячими батьками.

Водночас для родин, що знаходяться у складних життєвих обставинах, особливо у селах та невеликих містечках в Україні, часто інтернат – чи не єдиний варіант, щоб їхня дитина вчилася, регулярно харчувалася та спала на окремому ліжку.

І проблема часто не в батьках, які не можуть самостійно опікуватися власними дітьми, а в системі, яка заохочує віддавати дитину на п’ятиденне цілодобове перебування в інтернаті.

У межах проекту ЮНІСЕФ ми промоніторили понад 4 тисячі родин, в які на період карантину повернулись діти з інтернатів.

У кожної сім’ї була своя історія та свої причини віддати дитину в інтернат.

На Полтавщині мама відправила чотирьох дітей на інтернатне навчання, оскільки боялася, що вони потерпатимуть від насилля чоловіка.

Коли почався карантин, дітей повернули додому – до насильника.

Мамі з дітьми вдалося від нього втекти та поселитися хоч і в порожній (без ліжок), але квартирі без агресора.

Діти пішли у звичайну школу та більше не були змушені повертатися в інтернат.

Ця історія – про те, що в Україні треба посилювати роботу системи захисту жертв домашнього насилля. Мама, обираючи інтернат, обирала безпеку для своїх дітей.

В іншій родині шестирічна дитина з порушенням слуху потрапила в інтернат, оскільки там принаймні був сурдолог – чи не єдиний на область.

Тобто інтернат був єдиним місцем, де дитина могла навчитися читати та спілкуватися.

А ще там у дитини був стіл та окреме ліжко – те, чого не було вдома, бо родина жила на одну мінімальну зарплату, половина з якої йшла на оренду кімнати в гуртожитку та мінімальний набір ліків.

Дитина пробула в інтернаті п’ять днів, і весь цей час проплакала – думала, що її лишили назавжди.

Ця історія – про те, що обираючи інтернат, мама обирала базову освіту для дитини, жертвуючи родиною турботою та звичайною соціалізацією.

У більшості випадків діти не хочуть бути в інтернатах. Під час моніторингу вони наголошували, що хочуть ходити у звичайну школу та жити з батьками.

Відомий випадок на Волині, наприклад, коли дітей привели в перший клас інтернату – і ті так голосно плакали й просилися додому, що старшокласники не могли вчитись.

У інтернатах досі лишається майже сто тисяч дітей, 95% з яких мають біологічних батьків. Фото photographee.eu/Depositphotos

Діти опиняються в інтернатах з двох основних причин.

По-перше, через бідність – коли у батьків немає роботи, а відтак і грошей прогодувати дітей чи навіть купити їм зошити. Про ґаджети для дистанційного навчання часто навіть не йдеться.

Згідно з результатом нашого моніторингу, 13% дітей, які повернулися під час карантину додому з інтернатів, не мали жодних умов для навчання – наприклад, столу, де можна було б робити уроки.

По-друге, на місці бракує освітніх послуг, зокрема для дітей з інвалідністю. Інклюзія в садках і школах, якщо і є, то часто формальна.

Батьки хочуть лишатися з дитиною, але не знають, як дати їй базову освіту.

За адекватних умов дитина з інвалідністю мала б бути поруч із батьками та відвідувати центр раннього втручання, реабілітацію чи центр денного перебування. Таким чином вона б і навчалася, і соціалізувалася поруч із сім’єю.

Натомість родина вимушена віддавати дитину в інтернат, бо альтернатив не існує.

Батьки опиняються в ситуації, коли їм потрібно зробити вибір для дитини: дім чи яка-не-яка освіта, дім чи безпека абощо.

Діти в інтернатах почувають себе покинутими батьками, вихователями, волонтерами. Усі ці люди приходять в їхнє життя, але не затримуються надовго. Діти ростуть із постійним болем, виходять з інтернатів глибоко психологічно травмованими, не вміючи будувати довготривалі стосунки, не маючи людини, до якої можна звернутися за порадою чи підтримкою.

Крім того, дітям з інтернатів важко інтегруватися в загальноосвітні заклади – рівень освіти помітно нижчий.

А діти, які вчилися в закритих закладах, частіше стають жертвами булінгу.

Життя в інтернаті залишає на дитині відбиток на все життя. Навіть найкращий інтернат, з найкращими умовами не замінить дитині родину і не підготує її до дорослого життя в суспільстві.

За півроку проекту вдома вдалося лишити майже пів тисячі дітей, а ще майже 800 – вберегти від потрапляння в інтернат уперше.

Виявилося, що для того, аби лишити дитину вдома та влаштувати у звичайну школу, інколи було достатньо купити їй ліжко, стіл, стілець або перекрити в будинку дах.

Стіл чи стілець могли вберегти дитину від життя за закритими дверима, і дати їй шанс рости поруч із людьми, яких вона любить.

Наше дослідження підтвердило – щоб дитина мала шанс на дитинство в колі сім’ї, інколи достатньо елементарного.

Деякі системні зміни потрібно впроваджувати роками – наприклад, реформу інтернатів. Проте вже зараз є те, що можна змінити силами однієї людини, родини чи громади.

Школа може стати інклюзивною, відкритішою до дітей з інвалідністю та інших дітей з особливими освітними потребами.

Інколи достатньо звести пандус чи поміняти місцями кілька класів на першому і третьому поверхах, щоб дитина вчилася у колективі.

Або ж – запровадити групу продовженого дня чи програму шкільного харчування, щоб батькам не довелося вибирати між заробітком для сім’ї та дитиною.

Міська влада може профінансувати шкільний автобус, щоб учні з віддалених сіл могли добиратися до звичайної школи, а не переїжджати в інтернат, або знайти психолога, який час від часу зможе консультувати сім’ї у складних життєвих обставинах.

Служба зайнятості на місцях – створювати навчальні програми для дорослих, щоб ті опановували актуальні професії та могли знайти роботу.

Зрештою, сусіди можуть бути уважнішими до людей, які живуть поруч.

Можливо, пакет з продуктами з городу для жінки, яка виховує дітей сама, стане для родини порятунком від голоду, а старий стіл стане містком між дитиною та її майбутнім.

У інтернатах досі лишається майже сто тисяч дітей, 95% з яких мають біологічних батьків. І в більшості випадків вони могли би жити вдома.

Олександра Чуркіна, експертка ЮНІСЕФ, спеціально для УП.Життя