Чому українських університетів немає у світових рейтингах?
5 вересня Times Higher Education оприлюднили результати World University Rankings.
Українські університети у ньому присутні, але після 800 місця. Київський національний університет імені Тараса Шевченка – роділяє позиції 801-1000 у рейтингу; решта чотири – КПІ, "Львівська Політехніка", Львівський національний університет імені Івана Франка та Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна – на місцях 1001+.
Рейтинг Times оцінює університети за п’ятьма групами критерів: навчання (навчальне середовище), дослідження (обсяг, доходи та репутація), цитування (впливовість досліджень), міжнародна спрямованість (викладачі, студенти та дослідження), надходження від індустрії (трансфер знань).
[L]Цей рейтинг є одним з трьох найвпливовіших університетських рейтингів у світі.
Його укладачі стверджують, що вони шукають баланс в оцінці наукових та навчальних результатів університетів (проте фокус на наукових результатах є відчутним, не в останню чергу – через складність порівняння навчального процесу).
Найбільш престижний Шанхайський рейтинг – ще більш зосереджений на порівнянні наукової діяльності університетів.
Рейтинг QS – більшою мірою оцінює репутацію університетів.
Усього заявки на включення до рейтингу Times у 2017 році подали близько 1500 університетів (порівняно з 1300 минулого року).
У рейтингу представлені 77 країн, з них 27 – у топ-200. Серед 1000 найкращих – 111 новачків.
У топ-200 звично найбільше представлені університети США (62), Британії (31), Німеччини (20), Нідерландів (13), Австралії (8), Швейцарії (7), Китаю (7), Швеції (6), Франції (6) та Канади (6).
 |
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ ТА США – ЛІДЕРИ РЕЙТИНГУ
Уперше за 14 років існування рейтингу Times Higher Education два британських університети – Оксфорд та Кембридж – зайняли перші дві сходинки, не в останню чергу – завдяки зростанню інституційного доходу на 24% та 11% відповідно.
Водночас, два американських університети на третьому (Стенфорд) та четвертому (Каліфорнійський технічний) місцях отримали менші надходження, ніж могли розраховувати у попередні роки.
Це стало однією з ключових причин, чому британські університети витиснули американські з перших двох позицій.
Попри високі результати, британці не поспішають радіти. Найближчим часом вони можуть втратити ці позиції через вихід Британії з Європейського Союзу: наразі близько 25% фінансування наукових досліджень в Кембриджі та 20% в Оксфорді надходять через гранти у рамках конкурсних програм ЄС.
Брекзит ставить під загрозу не лише фінансування наукових досліджень у британських університетах; постає також питання про долю не-британських викладачів, котрі зараз працюють в університетах Великої Британії.
Надходження від іноземних студентів, котрі зараз складають 14% бюджетів університетів, також ризикують знизитись.
Уже в цьому році кількість заяв від студентів з країн ЄС зменшилась на 5% (до 12%). На таких студентів поширюється обмеження щодо вартості навчання, котре не може бути вищим ніж для британським студентів (9 тисяч фунтів), і ця сума лише частково перекриває собівартість навчання в університеті.
Тому відтік студентів з країн ЄС більшою мірою є репутаційним, проте у довшій перспективі може загрожувати загальними репутаційними втратами.
Проблеми з фінансуванням в Штатах відчувають не лише лідери рейтингу: за даними Times Higher Education, впали доходи на наукові дослідження у розрахунку на одного викладача/науковця у більшості вишів США з топ-200 (59 з 62 університети).
Так, Університет Каліфорнії в Берклі опустився з 10 на 18 місце саме через різке зменшення бюджетів на дослідження.
Більше того, подальші розміри фінансування науки з федерального бюджету є вкрай невизначеним за президента Дональда Трампа, що робить становище американських університетів ще більш невизначеним.
Безперечно, на відміну від більшості країн ОЕСР, у Штатах непорівнювано висока частка наукових досліджень фінансується за рахунок приватного фінансування (бізнес, благодійні фундації, меценати). Проте ці показники суттєво різняться залежно від того, про які дослідження йдеться.
Фундаментальну науку бізнес фінансує лише на 27% (переважно йдеться про фармацевтичні компанії), водночас частка надходжень від федерального уряду продовжує залишатись найбільшою, на рівні 45%, хоча це нижче ніж 10 років тому, коли цей показник становив близько 60%.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ
Країни Європейського Союзу добре, але нерівномірно представлені у рейтингу.
Найбільшу кількість представників у топ-200 має Німеччина (20 університетів), проте якщо співвіднести успішність університетів з кількістю населення – то більш вражаючими є результати Нідерландів: ця країна з населенням у 17 мільйонів має 13 університетів у рейтингу, і всі вони – у топ-200; майже у 4 рази більша Франція (67 мільйонів жителів) має лише 6 університетів серед 200 найкращих.
Традиційно хороші показники у скандинавських країн, особливо – якщо порівнювати з їх розміром. Так, у топ-200 Швеція має 6 університетів, Данія – 3, Фінляндія – 2, Норвегія – 1.
Ці результати корелюють з показниками щодо інвестицій у наукові дослідження. За даними OECD ці північноєропейські країни найбільше вкладають в сферу R&D: за останніми даними 2015 року у Швеції видатки на цю сферу склали 3,28%, Фінляндії – 2,89%, Данії – 2,96%. Так само у Скандинавії порівняно висока частка людей, зайнятих у наукових дослідженнях.
Натомість, країни Південної Європи демонструють не дуже високі результати: Італія, з 60 мільйонами населення та Іспанія (46,5 млн) – мають лише 2 університети в топ-200. Знову ж, ці показники корелюють з видатками на наукові дослідження та кількістю науковців у країні.
Східна Європа продовжує демонструвати зростання, проте до списку кращих 200 університетів вони поки що не потрапляють.
Проте потрапляння університету Тарту на позиції 301-350 безперечно є досягненням для Естонії з населенням 1,3 мільйони та таким же радянським минулим, як і в Україні, котре часто слугує поясненням (чи навіть - виправданням) того, чому українські університети до рейтингів не потрапляють, або ж потрапляють на низькі позиції.
АЗІЙСЬКЕ ЗРОСТАННЯ
Азійські університети продовжують наздоганяти звичних лідерів у сфері вищої освіти.
Так, Китай розділяє 6 місце за рівнем представленості у топ-200 рейтингу.
Уперше з 2010 року три азійських університети потрапили до 30 найкращих у рейтингу Times (Національний Університет Сингапуру (22), Пекінський Університет (27) та Університет Циньхуа (30).
Попри те, що у порівнянні з США та Європою та у співвідношенні до кількості населення, це не є вражаючими результатами, проте динаміка зростання є дуже помітною.
Це у першу чергу пов’язано з інтенсивною політикою інвестування у вищу освіту та науку в рамках масштабних програм, котрі розвивають країни Східної Азії, особливо Китай, Японія, Південна Корея та Сингапур.
Так, ще у 1999 році у Південній Кореї було запущено Brain Korea 21 Project (1999-2012 роки). Програма з загальним обсягом фінансування $3,5 млрд фокусувалась на підвищенні якості підготовці науковців (у першу чергу – у програмах докторантур (PhD), а також – на підвищенні кількості та якості публікацій у міжнародних реферованих журналах.
Урядова програма "World-Class University Project" (2008-2013 роки) з обсягом фінансування $1,5 млрд зосередилась на заснуванні нових факультетів за участі корейських та закордонних вчених, запрошенні закордонних дослідників та викладачів до корейських університетів задля підвищення якості освіти та науки.
"Brain Korea 21 Plus Project" ( 2013-2019 роки, $2 млрд фінансування) має на меті розбудову глобальних дослідницьких університетів.
На додачу до загалом дуже високих видатків на науку (4,2% ВВП у 2015 році), ці програми дають потужний результат: 4 корейських університети представлені у топ-200 рейтингу Times.
УНІВЕРСИТЕТИ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
З-поміж азійських країн помітним є відставання Індії від Китаю: жоден індійський університет не представлений у топ-200, а до топ-500 потрапляє лише два заклади.
Для Індії досі ключовим залишається питання доступності вищої освіти: попри те, що у країні є декілька університетів з кількістю студентів більше як 500 тисяч, проте наявні університетські потужності не спроможні приймати усіх охочих здобувати вищу освіту.
За таких умов, якість залишається вторинним питанням. Наявність локальних точок зростання (як-то Бенгалора, котрий подекуди називають Кремнієвою Долиною Індії), не дозволяє говорити про якісний стрибок у науці та освіті.
І навіть той факт, що в Індії англійська мова має статус додаткової офіційної мови, на цьому етапі не допомагає індійським університетам підвищити свої рейтингові показники.
Країни Африки далі слабко представлені на міжнародному полі вищої освіти. У рейтингу Times є університети лише з 9 африканських країн; найкраще з них представлені Південна Афрка та Єгипет. Але до топ-500 потрапили лише п’ять закладів: чотири з Південної Африки та один – з Уганди.
Серед арабських країн найкращі результати має Саудівська Аравія, проте і вони є нижчими за рівень політичних амбіцій регіону.
Жоден університет з регіону не потрапив до топ-200, лише Університет Короля Абдулазиза розділяє місця 201-250. Помітною є представленість єгипетських університетів, проте переважно – на місцях після 800 (лише два заклади з Єгипту мають кращі показники та розділяють 601-800 рядки рейтингу).
"ЧОМУ УКРАЇНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ НЕМАЄ У СВІТОВИХ РЕЙТИНГАХ?" (С) FACEBOOK
Про що може сказати нам весь цей масив інформації?
Університетські рейтинги, котрі почали інтенсивно поширюватись з початку 2000-х, є дуже специфічним мірилом якості університетів. Попри складні методології розрахунків та спроби врахувати контексти різних країн та регіонів, такі оцінки завжди залишатимуться приблизними та сфокусованими лише на певних параметрах.
Рейтинг від Times Higher Education одразу позиціонується як рейтинг дослідницьких університетів. Автоматично ті заклади, котрі сфокусовані навчанні, а не на науці – до рейтингів потрапити не можуть.
Значною мірою, це пояснює відсутність українських університетів у рейтингах: наші університети продовжують залишатись у першу чергу – "навчальними" закладами.
Історично, ще з дорадянських часів університети та академії наук існували інституційно паралельно.
Зважаючи на те, що наукова репутація та цитованість публікацій є визначальними у рейтингу від Times (і ще більшою мірою – у Шанхайському рейтингу), потрапляння до рейтингів на високі позиції не є можливим без посилення наукової роботи в університетах.
Проте, безперечно, потрапляння до рейтингів не є і не повинно бути самоціллю. Суспільства потребують різних закладів вищої освіти; саме їх розмаїття робить системи вищої освіти сильними та дозволяє реагувати на суспільний запит та потреби.
Логічніше – виокремити з-поміж кількох сотень українських університетів ті декілька, котрі спроможні і повинні робити наукові дослідження; решта університетів може виконувати інші суспільні функції – підготовка кадрів для ринку праці, просвітництво, поширення нових знань тощо.
Ці потенційні лідери з числа українських університетів – це якраз у першу чергу ті університети, котрі вже зараз змогли потрапити до рейтингу Times.
Потрапляння до рейтингу – це перший крок. Підняття на вищі позиції – потребує консолідованих зусиль університетів та уряду.
Якщо ми хочемо прориву в українській вищій освіті – треба дивитись не на досвід успішних та стабільних систем вищої освіти Північної Європи та Європи.
Варто ближче придивитись до досвіду країн, котрі змогли починаючи з дуже низьких базових позицій потрапити до вищої ліги міжнародного академічного світу, у першу чергу – країни Східної Азії.
Їх досвід показує, що наздогнати європейські та американські університети не можливо без інтенсивних програм підтримки провідних університетів, з окремим виділенням ресурсів, залученням іноземних фахівців до роботи, відкриття англомовних навчальних програм щонайменш на рівні магістратури та докторантури.
Сьогодні ж в Україні видатки на науку заледве становлять 0,6% ВВП, і за таких показників аж ніяк не можливо мати університети світового рівня.
Центрованість на англійській мові залишається неуникненною. Фактично, з-поміж неангломовних країн високу представленість у рейтингу мають лише ті країни, в яких є дуже високий рівень знання англійської мови (Нідерланди, Скандинавія).
Щоб бути включеними в міжнародний академічний контекст дедалі більше країн відкривають програми навчання англійською мовою.
Так, навіть у Росії нещодавно було дозволено захищати дисертації англійською мовою, що окремо було відзначено укладачами рейтингу як крок, що дозволить більше інтегрувати російську науку в міжнародне наукове середовище.
Натомість, в Україні на сьогодні законом дозволено викладати лише окремі дисципліни англійською мовою (а не цілісні програми), а ідеї щодо захисту дисертацій англійською – не були підтримані керівництвом Міносвіти.
Last but not least – репутація. У 2017 році шведський медичний університет Каролінська Інститут посів 38 місце у рейтингу. Це високий результат, проте він помітно нижчий ніж рік тому, коли університет отримав 28 рядок у рейтингу.
Престижний університет, котрий зокрема визначає, хто отримує Нобелівську премію у медицині, – постраждав від репутаційних втрат через медичну та наукову недбалість Паоло Маккіаріні, одного з хірургів, котрий працював в університеті.
Незалежною комісією було визнано, що він провадив операції без дотримання належних етичних процедур, і у результаті частина пацієнтів померла унаслідок його експериментального лікування.
Університет доклав максимум зусиль, щоб зміцнити процедури забезпечення високих академічних та медичних стандартів, уся історія скандалу довкола Маккіаріні опублікована на сайті університету; міністр вищої освіти Швеції змістив наглядову раду університету і звільнив одну з колишніх віце-президентів Каролінська з посади Шведської агенції вищої освіти; подали у відставку ще декілька осіб, чиї дії (чи більшою мірою – бездіяльність) спричинилась до недостатнього нагляду за дотриманнями стандартів в університеті.
Як це порівнювати з українською ситуацією?
Про який нагляд за дотриманням етичних стандартів в українському академічному середовищі може йтися, якщо плагіат знаходять у кожній другій дисертації високопосадовців, без жодних наслідків для них – ані юридичних, ані репутаційних?
Якщо в журналах Академії медичних наук публікують статті про "медико-психологічний аспект чудодійних ікон".
Це те, що не може не впливати на репутацію української вищої освіти у міжнародному просторі.
І це те, що потребує негайного реагування.
Навіть не задля того, щоб потрапити у світові університетські рейтинги, а щоб зберегти хоча б можливість існування університетів як центрів критичної оцінки зовнішньої дійсності у майбутньому.
Безперечно, рейтинги не є ідеальним заміром. Вони не вказують, яку соціальну функцію виконують університети у суспільстві, як вони підтримують місцеві громади, формують критичну думку та критичне мислення. Це все – не менш важливі функції університету, ніж наукова діяльність та підготовка фахівців до ринку праці.
Не варто забувати, що самі рейтингові агенції є великим бізнесом, котрий дедалі більше впливає на порядок денний освітньої політики у глобальному вимірі.
Надмірність вимог щодо публікацій в умовах скорочення фінансування спричиняється до часом нездорової конкуренції за публікаціями та цитованістю, що так само почасти спричиняє недоброчесні практики серед науковців. Про це все теж треба пам’ятати та говорити.
Академічне середовище має повне право, більше того – повинно ставитись до рейтингів критично.
Головне, щоб рівень критичності щодо рейтингів не був вищим, за рівень критичності щодо власного університету, колег та керівництва.
Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, перший заступник міністра освіти і науки у 2014-2016 роках, спеціально для УП.Життя