Двічі в одну річку: Як Ната Жижченко перестала і знову почала грати з оркестром

Дев’ятирічна Ната Жижченко зі страхом очікує своєї черги за лаштунками Чернігівського драмтеатру.

Концерт духового оркестру управління культури триває вже третю годину, її вихід – майже в самому кінці. Від хвилювання не рятує навіть валер’янка.

За декілька хвилин Ната має продемонструвати все, чому навчилася за останні шість місяців.

Перший концерт з оркестром і одразу класика сопілкарства. Один з небагатьох у світі творів, написаних спеціально для цього інструменту. "Ватра". Тріумф сопілки у двох хвилинах.

Та нарешті вихід. За спиною − ряди озброєних духовими інструментами оркестрантів. Перед очима – кількасот слухачів, що уважно спостерігають за кожним рухом. Ната підіймає сопілку до вуст і починає грати.

Сьогодні Наті Жижченко – 32, і в музичному світі вона не потребує зайвих представлень. Три з половиною роки тому вона вирішила поєднати фольклор із сучасністю та заграти електронну музику на народних інструментах в межах проекту ONUKA.

Ната Жижченко на студії звукозапису. Усі фото в матеріалі - Дмитро Ларін

Наразі в її арсеналі виступи на найбільших майданчиках України та Європи (зокрема сцені Sziget Festival), два міні-альбоми та повноцінний лонгплей, а також спільна робота з Національним академічним оркестром народних інструментів.

Все, як колись в дитинстві: в руках – сопілка, за спиною – десятки професійних музикантів. Однак між 1994-м та 2017-м не лише 20 років різниці, а й шлях від обласканого похвалою вундеркінда до розчарованої в музиці дівчини.

− Що для дитини могло бути більшим за концерт з оркестром? Про що ще можна було мріяти? – Ната щільніше застібає блискавку на горловині темно-синьої оксамитової сукні.

Ми сидимо в маленькій кімнаті, майже повністю заставленій синтезаторами. Чорні стіни, білі акустичні панелі, що поглинають звук. У повітрі стійкий запах вапна – на студії звукозапису Євгена Філатова (лідера проекту The Maneken, саундпродюсера ONUKA, чоловіка Нати) тиждень як закінчився ремонт.

− Коли в дитинстві до тебе забагато уваги, а потім доводиться повертатися до школи і ставати таким, як всі, дуже складно не задепресувати.

Не такою як всі вона стала років у п’ять. Іншого шляху й бути не могло – свою родину Ната називає музичною колискою. Мати – піаністка, бабуся – знана на весь Радянський Союз бандуристка, а дідусь, як каже сьогодні його онука, просто людина-космос.

"Інколи я слухаю ті записи – вони залишилися на аудіокасетах – і запитую себе: "Невже це я так технічно грала?"

Про Олександра Шльончика казали "найкращий музика серед майстрів, найкращий майстер серед музикантів".

Крізь його руки пройшли тисячі музичних інструментів: від бандури до гуслей, від цимбал до мандоліни. Він жив у коловороті звуків, куди поступово затягувало маленьку Нату.

− Музика в дідуся лунала постійно. Неможливо було не спробувати зіграти на всьому, що висіло в його майстерні. Дудочки. Тріски. Чому сопілка? – на мить вона замислюється та трохи невпевнено додає. − Так вийшло. Я першою взяла її в дідуся.

Все починалося з дитячих пісеньок, а незабаром дійшло до концертів Вівальді та прелюдій Баха. Мама Нати перероблювала кожен твір спеціально для сопілки. Від руки розписувала ноти й допомагала доньці розібратися.

Інколи домашні репетиції закінчувалися сварками – дівчинка не розуміла, навіщо вчити надскладні твори, якщо їх немає де грати.

− Інколи я слухаю ті записи – вони залишилися на аудіокасетах – і запитую себе: "Невже це я так технічно грала?" Сьогодні я вже так не зможу. Щоб набути тієї форми, треба буде ще рік позайматися.

"Краще класно грати на неповноцінному інструменті, ніж погано на повноцінному"

Згадуючи дитинство, вона говорить, що тоді сопілка заполонила її думки. Щодня вона годинами шліфувала свою майстерність. І з кожною репетицією батькам і педагогам ставало зрозумілим, що юна Ната Жижченко в своїй грі далеко випереджає час.

− В Україні так ніхто на сопілці не грав, бо цей інструмент не вважається повноцінним. Звісно, в цьому є правда, але краще класно грати на неповноцінному інструменті, ніж погано на повноцінному.

Дорослі називали її віртуозом, натомість в школі запитували: "Чому ти граєш на сопілці? Ти що дура?". Народну творчість, за словами Нати, тоді сприймали як "недотворчість".

Подібну тенденцію вона бачить і сьогодні – до фольклору немає поваги, він завернутий в мішуру шароварщини, балансує на межі з кітчем.

Утім, якщо зірвати верхній шар і зануритися глибше, то відкривається багата філософія народної творчості, до якої вже не підніметься рука додати префікс "недо-", говорить артистка.

− Хто знає, що бандуристи раніше були замість радіо? Що це були сліпі колишні воїни, які знали новини з боїв та збиралися на співочому полі, аби декламувати їх під акомпанемент? Зазвичай про бандуру згадують в негативному ключі, мовляв, що ти зі своєю бандурою! Поняття з’їхали настільки, що людям важко донести, наскільки круто, наскільки складно й важко з професійної точки зору це може бути.

"Коли закінчилася робота з Tomato Jaws, було зрозуміло, що з музикою на певний час закінчено"

В певний момент народна музика стала перегорнутою сторінкою і для Нати. Тоді, без п’яти хвилин випускниця школи, вона вирішила, що пора зав’язувати.

Вирішила, що більше не буде "україночкою-з-сопілочкою", що не буде вступати до музичного вишу, що опанує діджейський пульт, що тепер випереджатиме час в електронній музиці.

Новою відправною точкою став проект Tomato Jaws, де Ната творила вже в тандемі зі своїм братом Олександром Жижченком. Проект проіснував 11 років.

− Коли закінчилася робота з Tomato Jaws, було зрозуміло, що з музикою на певний час закінчено. Тоді я просто йшла за обставинами, була безвільна, − Ната підтягує рукава сукні й оголює татуювання на передпліччі – "ERROR 404. NOT FOUND". − Якщо ти повністю фрустрований, тобі потрібна якась професійна допомога. Тоді це були Євген Філатов і Леся Патока [дизайнерка, керівниця творчої майстерні Patoka Studio – ред.]. Вони просто примусили мене знову почати працювати.

Той момент вона називає повним розчаруванням у своїх ідеалах. Якби хтось тоді сказав, що за декілька років вона знову візьме в руки сопілку і виведе народну творчість на новий рівень сприйняття, Ната ніколи б не повірила. Не повірила б, що можна вдруге увійти в цю річку, вже по-новому.

"За що мені таке дається?" − запитує вона саму себе і невпевнено відповідає: "Це просто доля, мабуть, настільки прихильна".

"Коли більшість людей дізнається, що це зіграно українським народним інструментом, вони шоковані"

Хоч як їй колись не хотілося би втекти від народної творчості, знайомий з дитинства коловорот звуків затягував усе глибше.

За освітою Ната Жижченко – етнокультуролог. Обираючи таку спеціальність, вона хотіла віддалитися від фольклору, а натомість ще сильніше змінила власне розуміння народного звучання.

І хоча по закінченні вишу в голову їй лізли лише депресивні думки про марно згаяний час, згодом всі отримані знання стали в пригоді.

− От взяти хоча б бугай. Я пам’ятаю з дитинства як він стояв у майстерні дідуся і я думала, що це за космічний інструменти такий? − на думку Нати, діжку з пучком кінського волосся, схожу на африканський барабан, незаслужено обділили увагою.

Незвичний зовнішній вигляд вкупі з грізним звучанням перетворили бугай на невід’ємний елемент шоу, втім про музичне використання стародавнього українського інструменту мови не йшло.

Натомість Наті кортіло побудувати на його звучанні басову лінію, і сьогодні агресивне гарчання бугаю можна почути в титульній композиції міні-альбому VIDLIK.

− Це натуральний звук, його навряд чи можна повторити синтезатором. Тому, коли більшість людей дізнається, що це зіграно українським народним інструментом, вони шоковані, − додає вона із задоволеною усмішкою.

"Терменвокс перетворює твої емоції на звук"

В житті Нати був ще один музичний інструмент, що заворожив її з першого погляду. Терменвокс – "відлуння майбутнього, що звучить з минулого", як колись назвали його журналісти.

Винахід російського інженера Льва Термена поєднав у собі фізику й акустику. Ната вперше побачила його ще в 16 років і була вражена нереальністю цього інструменту.

Руки музиканта то здригалися наче в судомах, то розслаблено парили в повітрі, а тим часом звук змінювався від свистіння чайнику до голосу оперної співачки, що брала найвищу ноту.

− Інколи я не можу заспівати чи зіграти на сопілці так, як я відчуваю. Передати, наприклад, настрій природи. А терменвокс, як жоден інший, може передати все це. Він перетворює твої емоції на звук, тому треба бути фізично та емоційно сконцентрованим, бо на висотність ноти впливає навіть твоє дихання.

Ната мріє, що колись зможе опанувати його професійно. Зіграти не лише фрагмент для однієї з композицій, а повноцінний концерт. Але поки її думки зайняті колаборацією з Національним академічним оркестром народних інструментів.

За три дні до спільного з НАОНІ концерту вона приходить на репетицію до київського Будинку національних творчих колективів.

Репетиція НАОНІ в київському Будинку національних творчих колективів

Після перерви оркестранти шумно займають свої місця у просторому залі. Хтось налаштовує інструменти, хтось закінчує партію в шахи, хтось не чує через какофонію, як дзвонить його телефон.

Нарешті до зали входить Віктор Гуцал, диригент НАОНІ, в строгому костюмі та з білим, наче сніг, волоссям. Музиканти враз замовкають.

[L]Ідея підмішати електроніку до оркестру спершу спала на думку телевізійникам. Автори фільму вирішили поєднати первісність фольклору НАОНІ з авангардом сучасності ONUKA та запропонували музикантам спільний експеримент – співпрацю в рамках однієї пісні.

− Ми зустрілися з режисером і зрозуміли, що це цікаво і нам, і оркестру. Провели репетицію, а потім почали знімати для фільму. Та поки чекали на прем’єру стрічки не втрималися та поширили власний запис виступу у День Конституції. Викладали взагалі без будь-якої надії, та потім почався якийсь шквал перепостів. Тисячі адекватних коментарів і ніякого хейтерства.

Після такої реакції вже не виникало сумнівів, чи потрібно робити велику концертну програму. Віктор Омелянович Гуцал відповів натхненним "Так давайте зробимо!".

Аранжування взяв на себе соліст НАОНІ Андрій Войчук, який паралельно грає і в складі проекту ONUKA. За три місяці матеріал був готовий, а вже в грудні музиканти відіграли два спільних концерти – в Києві та Харкові.

− Це була своєрідна синергія. Все дуже гармонічно. Я відчувала це на сцені і, мені здається, що люди в залі були також захоплені. До того ж, якими були слухачі! Діти і молодь, люди похилого віку, посадовці з Міністерства культури… Але, якщо ця музика цікава настільки великій аудиторії, значить, я сподіваюся, це не щось тимчасове, це дійсно варте уваги.

Ната Жижченко та диригент НАОНІ Віктор Гуцал

Музиканти одну за одною проганяють композиції з програми майбутнього концерту. З колонок в залі ритмічно відбиває темп метроном. Голос Нати Жижченко звучить поки лише в запису.

Після чергового треку вона підіймається і на питання диригента "що наступне?" відповідає: "Ватра".

Все як 20 років тому. Вона виймає з чохла бурого кольору сопілку з залізного дерева. Із залу за кожним її рухом уважно спостерігають десятки оркестрантів.

Музиканти за помахом диригентської палички разом вступають, готуючи підґрунтя для сопілчаного соло. Ната підіймає сопілку до вуст і починає грати. Динамічно пурхає пальцями по отворах інструменту.

Тромбоністи пританцьовують просто на стільцях. Дама з кобзою в руках гойдає блискучою червоною туфлею. Оркестр грає все швидше та в кульмінації завершує різким і коротким "ГЕЙ!".

Ната усміхнено дивиться на музикантів, а ті вперше за репетицію відповідають їй гучними оплесками.

Бандурист ONUKA Євген Йовенко, Ната і саундпродюсер Євген Філатов

− Це нереальне щастя, що я знову можу зіграти з оркестром. Зіграти той самий твір, що я колись грала в дитинстві. Я ніколи не могла уявити собі цей момент. Напевно, з цим приходить розуміння, що з фрустрацією покінчено. Можливо, колись вона повернеться, але на сьогодні (я не люблю цього казати, втім так і є) для мене цей гештальт закритий.

Марія Педоренко, спеціально для УП.Культура