Павло Казарін: Українським журналістам більше нічому повчитися у росіян

Павло Казарін – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року.

Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда".

Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з цьогорічними фіналістами Премії імені Георгія Ґонґадзе Романом Вінтонівим, Павлом Казаріним та Богданом Логвиненком.

Павло Казарін – обличчя з телевізора.

Людей, які так думають, зазвичай легко відрізнити: вони підходять до нього на вулиці, та не знають його імені.

Ті ж, хто знає ім'я, може й ніколи не бачили його як ведучого каналу "24", ICTV чи Суспільного. Для них він вдумливий автор, а для когось ще "той хлопець з Криму", який вдало та лаконічно інтерпретує реалії у своїх колонках для мало не всіх авторитетних онлайн-видань.

Більше журналісту подобається друга слава: "Значить, ці люди читають".

Павло Казарін, журналіст, фіналіст Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року

Місце під сонцем

У дитинстві Павло й не думав, як це – не читати.

Книжки йому подобались, і вони лежали повсюди: на кухні, під ліжком, на поличках. Десять тисяч томів домашньої бібліотеки!

Спостерігаючи за батьком, літературознавцем і філологом Володимиром Казаріним, хлопець і собі планував продовжити сімейну традицію.

"Нехай і не в таких масштабах, як батько, але думалось, що на роль шкільного вчителя російської мови та літератури вже напевне зійду", – згадує він ті часи.

Але потім стався 2004 рік, і студент-філолог супроводив на регіональний державний телеканал ГТРК "Крим" однокурсницю. Її покликали розповісти про те, як в університетах сьогодні святкують День студента.

У кадр посадили обох, а після ефіру Казаріну запропонували спробувати себе ведучим.

Цей щасливий збіг мав досить утилітарну причину: хлопців на регіональному телебаченні завжди бракувало.

Зазвичай там невисокі зарплати. У суспільстві заведено, що чоловіки мають заробляти багато, тож мало-хто затримувався надовго.

"Так мені не довелось зубами виривати собі місце під сонцем, – каже Казарін. – Воно просто в якийсь момент виявилось у зоні досяжності".

[BANNER1]

Почесний орден

Далеко не завжди все у нього було гладко.

У 2008 році трапилася криза, і не через глобальні фінансові труднощі. Просто Казарін зняв програму про те, як регіональні канали роблять новини.

Сьогодні, за його словами, вона здається цілком "вегетаріанською": без особливих сенсацій, звичайні факти.

Вона була про те, що телебачення не існує як бізнес, і допоки це так, то канали відроблятимуть волю власника. Ну а ще була згадка про один регіональний канал.

Програму навіть показали, а ось її повтор уже зняли. Так само як і журналіста – з усіх посад у компанії.

"Я таку реакцію сприйняв як нагороду, це лоскотало моє его.

Наче раптово при всіх повісили орден: 25 років, а мене вже виганяють з каналу на абсолютно цензурних підставах!" – згадує журналіст.

У такому віці, каже він, люди часто сприймають подібні випадки радше за пригоду, ніж за проблему.

От тільки затягнулась "пригода" на 10 місяців: у Криму журналісту і до кризи було нелегко знайти роботу.

Павло Казарін – телеведучий і колумніст багатьох видань

Єдине, що у нього лишилось, це маленьке ток-шоу "Радіорубка з Павлом Казаріним", яке виходило раз в тиждень по п’ятницях, і приносило радше задоволення, ніж гроші.

"Тоді я всерйоз думав – може, пора і честь знати? Та йти у якісь суміжні, більш грошовиті професії – піар, рекламу", – пригадує Казарін.

Але усе знову вирішив щасливий випадок: знайомі саме шукали кримського кореспондента для московсько-петербурзького агентства "Росбалт".

Пробний текст Казаріна спочатку не сподобався редактору українського напрямку: останній був певен, що видання мало бути рупором російського МЗС.

Але невдовзі той же матеріал потрапив на очі власниці медіа. Редактора звільнили, а Казаріна найняли.

У "Росбалт" молодий журналіст пройшов хорошу школу: навчився писати про все і у всіх жанрах. Там же вперше спробував себе як колумніст.

[BANNER2]

Не "свій" у Москві

У 2012 році Павла Казаріна почало мучити відчуття, що більше йому в Криму рухатись нікуди. Хотілось конкуренції, великого міста.

Перспектива переїзду рано чи пізно поставала перед кожним кримчанином, якого цікавила кар’єра. Мінявся лише напрямок: на Київ чи на Москву. Казарін вибрав останнє.

По-перше, бо запропонували роботу шеф-редактора.

А по-друге, на відміну від Києва, "де панувало засилля колективного Януковича, і медіа були вимушені йти на колаборацію з "Партією регіонів", або їх свідомо маргіналізували", у Москві пахнуло революцією.

Там, на Болотній площі, збирались десятки тисяч росіян, аби засвідчити свою незгоду з виборами, де вчергове, вже після прем’єрства Дмитра Медведєва, обрали президентом Володимира Путіна.

Голосно зазвучали імена опозиціонерів Олексія Навального та Бориса Нємцова, а фото насилля над протестантами облетіли весь світ.

Ні до, ні після російська столиця не знала мітингів таких масштабів і сили.

"Гляну, що там мінятиметься", – захоплено подумав журналіст, і зібрав валізи.

Друзі були переконані – назавжди, він же сприймав від’їзд як відрядження.

Спершу Казарін вибрав Москву, але зрештою опинився у Києві

Подальші рік і 9 місяців він дописував для Slon.ru, "Новой газеты", "Сноба" та Московського центру Карнегі.

І це стало одним із найбільш важливих етапів формування і Казаріна, і сьогоднішньої Росії.

Доти він, як і земляки, особливо не відчував себе українцем.

"Я виріс у регіоні, який був більше навіть радянським, аніж російським за ментальністю, – пояснює журналіст.

Коли кримчанина питали, хто він, заледве хтось казав "українець", "росіянин" чи "грек". Вам казали: ми – кримчани.

Регіональна ідентичність, за винятком кримських татар, на півострові завжди йшла вище національної".

Та у Москві його картина світу почала ускладнюватись, а від жартів про українців уперше стало не по собі.

"Лише чорношкірі можуть називати чорношкірих "неграми", лише азіати можуть сміятись над азіатами.

У компанії своїх московських знайомих я відчував себе не в своїй тарілці й не розумів – ну як ви можете це робити у моїй присутності?" – згадує Казарін.

Попри те, що його оточували люди, цінності яких він розділяв, у якийсь момент журналіст почав задаватись питанням: а я тут "свій"? А вони для мене – "свої"?

Були часи, коли Казарін міг цілком назвати себе "ватником". Наприклад, вважав українізацію проблемою, і вірив, що Україна зовсім не приречена на протистояння з Росією.

Але щось змінилось. Поступово від читання текстів російських лібералів Казарін перейшов на українські.

І коли розпочався Майдан, то на відміну від Помаранчевої революції – далекої від Криму події десь там, "на материку" – журналіст відразу пройнявся протестами.

У п’ятницю поїздом на Майдан, у неділю – знову до Москви, відразу з вокзалу – на роботу.

Коли по понеділках у московській редакції несло багаттям, усі знали – знову Казарін з Києва повернувся. А часто і не сам, а з колегами.

Все змінилось з анексією, коли Москву раптово та разюче охопила ейфорія "Кримнашу".

"Коли почався Майдан, я сприйняв це так, наче український поїзд намагається вирватись з пострадянського депо в європейське.

Я розумів, що у цьому поїзді з 20-ти з лишком вагонів обов’язково буде мій Крим, який так, може і зриватиме стоп-крани, плюватиме насіння в тамбурі, але нікуди не дінеться – кінець-кінцем і його заволочать в європейське депо і європейські правила гри, – розповідає Казарін.

А потім трапився лютий 2014-го, прийшла інша країна, відчепила мій вагон і причепила до свого поїзду, який іде навіть не те що на Схід замість Заходу, а в якусь архаїку – ціннісну, соціальну.

І так почався ще один етап мого життя".

[BANNER3]

Капітал, який не розтратити

Наприкінці весни 2014-го Казарін звільнився і повернувся до Криму, де пропрацював до осені.

Усе було дивним: глуха провінція, яка раніше нікого особливо не цікавила, раптово опинилась у центрі світу.

"А мій 30-літній досвід проживання біля моря враз виявився затребуваним", – згадує журналіст.

Це були часи, коли Казарін писав 5-6 текстів на тиждень, а інформації все бракувало.

З Праги чи Баку, Центральної Азії та Західної Європи, всього пострадянського простору – звідусіль колеги просили написати, "що ж там у вас відбувається".

"У суспільній свідомості я був "ліберальним журналістом з Москви", і це давало мені певний бронежилет, – розказує Казарін.

Тому я міг дозволити собі в Криму писати те, що думаю, і брати інтерв’ю у тих, у кого не наважуються – Рефата Чубарова, наприклад".

Ні тоді, ні після журналісту не доводилось займатись самоцензурою.

Каже, що хіба з російськими виданнями усякий раз сварився про те, як правильно: "на" чи "в" Україні.

Наприкінці весни 2014-го Казарін звільнився в Москві й повернувся до Криму

"Я не дуже бачу сенсу працювати з виданнями, що "вимагають".

Єдиний капітал, яким ти володієш у журналістиці – це репутація.

В цій професії не можна заробити багато грошей. Тому я і не пишу для видань, чиї цінності суперечать моїм", – говорить Казарін.

Зазвичай ті, хто мав досвід роботи в Москві, критикують українську журналістику. Дорікають, що їй бракує гостроти, соціальної спрямованості, виваженості.

Колись Казарін і сам захоплювався стилем та подачею, наприклад, Леоніда Парфьонова, любив радіо "Серебряный дождь" та авторів "Русского репортера".

"Але той ціннісний колапс, що трапився з їхньою журналістикою у 2014 році, коли медійне поле скоротилось до 2-4 видань, де ще можна прочитати не офіційне сприйняття реальності, призвело до того, що українським ЗМІ більше і нема чого там повчитися", – стверджує журналіст.

Комусь з його улюблених російських авторів вдалося зберегтись, а з українських Казаріну завжди подобався Віталій Портников.

Читаючи хороші тексти інших, зізнається він, несвідомо починаєш їх у дечому копіювати. Але Казарін радить цього не боятися, адже різний досвід, який накладається на стиль, і дарує автору власний голос.

[BANNER4]

Незалежність

Сьогодні на Facebook Павла Казаріна підписано майже 57 тисяч людей, його голос точно не сплутати, а сам він відчуває себе впливовим у ролі колумніста, а не ведучого.

Телебачення, на його думку, це історія про килимове бомбардування:

"Коли наче так багато бомб, така кількість вибухів, стількох зачепило, але удари водночас прийшлись на площі.

Тексти ж як снайперські постріли: охоплення куди менше, але водночас можливість поговорити з кимось адресно, і спробувати донести йому якусь нову ідею".

Видань, де публікується Казарін, дедалі більшає, і ця співпраця дуже вигідна, адже аудиторія іде вслід за автором.

Для журналіста це історія про незалежність, коли він і часом своїм керує, і не закріплений за жодною редакцією:

"Наші медіа дуже вразливі та не завжди незалежні, відтак розкидати яйця по корзинах – кращий спосіб будувати кар’єру.

В будь-який момент можна гримнути дверима і перестати співпрацювати з редакцією, чиї цінності перестали співпадати з твоїми".

Павло Казарін з колегою з Суспільного

Для видань же все неоднозначно.

На відміну від класичних іноземних ЗМІ, де колонки з’являються щонайкраще на третьому, четвертому розвороті, в Україні останніми роками цей жанр здобув славу "високого", "престижного".

Тому медіа намагаються виставляти такі тексти на найбільше видне місце, наче пишаючись авторами, яких "здобули".

"Умовно кажучи, заберіть з Радикальної партії Олега Ляшка і навряд хто згадає, що це за партія така.

Ми часто кажемо, що у нас політика вождійська, але така ж сама у нас журналістика", – пояснює Казарін.

Як тільки це зміниться, вважає він, в Україні сформуються такі довгоочікувані інституції.

"Вони обростуть пам’яттю, стануть стійкими величинами, і люди більше надаватимуть перевагу виданням, а не авторам – так Україна почне пускати коріння".

Так само, як свого часу Казаріну, країні та журналістиці також може допомогти вихід за межі своїх кордонів, розширення кругозору.

Коли українські журналісти почнуть писати не лише про Україну, і трошки про Польщу, Росію та Вашингтон, а й про Далекій Схід, Африку, Латинську Америку.

"Без розуміння світового контексту дуже складно зрозуміти, хто ми і куди йдемо", – каже журналіст.

Куди би хотів дійти сам Казарін? Ким бачить себе років через 5?

Він відповідає лаконічно, як у своїх колонках:

"Хотів би озирнутись, і побачити різницю між собою минулим і майбутнім. І щоб за себе не було соромно".

[BANNER5]

Ілона Громлюк, журналістка, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані героєм публікації

Вас також може зацікавити:

Я – грузин, але готовий померти за Україну

Таких, як ти, втрачати не можна, Гія

Вперше вручили премію імені Георгія Ґонґадзе. Кому і за що. ФОТО

Колонка ВАХТАНГА КІПІАНІ "Пробач, Гіє! Сьогодні ми могли б святкувати 50-тиріччя журналіста Георгія Гонгадзе" на "Історичній правді"

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.