"Крихка пам’ять": як і навіщо знімали фільм про оператора стрічки "Місце зустрічі змінити не можна"

11157
28 вересня 2020

Радянський та український кінооператор Леонід Бурлака усе життя пропрацював на Одеській кіностудії і зняв легендарну стрічку "Місце зустрічі змінити не можна".

Нещодавно йому діагностували хворобу Альцгеймера, він почав стрімко втрачати пам’ять.

Тоді його онук Ігор Іванько, який сам є кінооператором, почав знімати про нього документальний фільм "Крихка пам’ять".

Ми поговорили з Ігорем про те, чому знімати про близьких легше і важче водночас, та чому варто досліджувати радянську спадщину.

Також до розмови долучилася креативна продюсерка та режисерка Марія Пономарьова.

Два покоління кінооператорів – Леонід Бурлака та його онук Ігор Іванько

– Одна з ідей фільму те, що ми насправді вкрай мало знаємо про наших літніх родичів: які вони люди, якими були в молодості.

Що це для тебе особисто – ось так відкривати свого дідуся як людину, як молоду людину, дізнаватися про нього?

– І. І.: Це цікавий процес, коли ти сам вже трішки підріс і починаєш дивитися на батьків і дідусів не як на авторитетних дорослих, а як на таких самих людей, як ти.

Думаєш, чого можна в них навчитися.

Дуже цікаво було спостерігати, як дід зі студента мого віку став кінооператором, який знімав по фільму на рік. А "Місце зустрічі змінити не можна" взагалі став культовим.

Взагалі цей фільм – як розмова з дідом, але не напряму, а посередництвом того, що він залишив, і тих, з ким він працював.

Через хворобу з ним вже немає прямого зв’язку, але в основі історії – спроба такий зв’язок побудувати: коли все вже розпадається, дідові стає дедалі гірше, багатьох людей, які з ним працювали, вже нема серед живих, і складно відшукати його фільми.

І ось, коли це все падає, вчепитися в цей останній момент і знайти щось, що ти шукаєш і чого ти раніше не знав. Щось, що почало цікавити зараз, коли я сам вже став старший.

– Ігорю, це твій режисерський дебют. Чому ти вирішив знімати саме про свого діда?

– І. І.: Поштовхом стала знахідка – випадково натрапив на старі дідові плівки, негативи, і це стало приводом дізнатися більше про його минуле, минуле Одеської кіностудії.

Від початку ніхто навіть не планував, що це буде кіно.

М. П.: Далі закрутилося. Ми потрапили на Ex Oriente Film workshop, і девелопмент фільму тривав завдяки трьом сесіям цього воркшопу.

І в Ігоря, і в мене було багато можливостей розробити проєкт, щоб це був не просто "один із дебютів".

Є такий вираз: "Можеш не знімати – не знімай". І от я гадаю, що Ігор не міг не знімати цю історію саме тому, що він дуже занурений у цей контекст, воно йому болить, і болить особисто.

– Ігорю, у своєму фільмі ти намагаєшся розповісти дуже багатошарову історію. Розкажи, які саме теми ти будеш порушувати?

– І. І.: Вся наша історія обертається навколо фігури кінооператора Леоніда Бурлаки. Він навчався в 1960-ті, з 1965-го року працював оператором на Одеській кіностудії.

Останній фільм він зняв у 1999 році, потім ще працював в Одесі, у Києві у 2000-х, а потім вийшов на пенсію, бо в Одесі роботи взагалі не було.

Ми фокусуємося на сучасних йому речах, дивимося на 1960-ті не лише як на молодість Леоніда, а й як на час Хрущовської відлиги – таке двозначне поняття, яке я насправді ніколи надто не розумів: що значить період свободи у Радянському союзі, який взагалі ніколи не можна було вважати вільною країною.

Так само, дивлячись на кар’єру Леоніда Бурлаки, не можемо не казати про масштаби радянського кіновиробництва взагалі, коли було безліч кінотеатрів, а кіно приносило великий дохід, а не як зараз, коли авторські фільми знімаються на державні дотації.

Це було справжнє прокатне кіно, як, наприклад, в Америці у 1960-ті – але, з іншого боку, це було кіно без варіантів. Була тільки державна кіностудія, і якщо ти хочеш працювати, то працюєш там і знімаєш лише те, що знімають там, і більше нічого не було.

Однією з причин, чому багато радянських фільмів зараз втратили будь-яку актуальність і їх неможливо дивитися без сміху чи сліз, є саме те, що держава – і взагалі той час – диктувала певні теми, про що і для чого знімається кіно в радянській країні.

З іншого боку, навіть тоді, навіть у дуже жорстких умовах, люди все одно шукали якісь варіанти, робили історії і знімали фільми, які були більш людяними.

Деякі з них, мені здається, незаслужено забуті, а про деякі – навпаки, може, варто забути, що такі картини колись знімали.

Крім того, завдяки тогочасним стрічкам можна зрозуміти, наприклад, звідки з’явився міф Другої світової війни, "Великой отечественной", як її тоді називали і зараз дехто називає.

Розглядаючи життя людини-митця, кінооператора, художника, ми не можемо ігнорувати весь цей бекграунд, у якому він жив і через який його творчість була саме така, а не інакша.

Більшість фільмів, які він зробив, окрім одного, забули – чому це так?

Леонід Бурлака з колегою на зйомках фільму

– Кіно про близьку людину знімати важче чи, навпаки, легше?

– І. І.: Розумієш, я вирішив робити це сам, бо ніхто інший не мав би такого близького доступу.

Коли дід тільки почав розуміти, що з ним щось не так, він закрився. Це розповсюджена річ, люди з деменцією закриваються, поки ще все розуміють, але віддаляються від людей.

Дід в останні роки відмовлявся давати інтерв’ю, тобто якби не я, може, ніхто і не дізнався б, що з ним трапилось.

Відповідаючи коротко на твоє питання, це в чомусь і важче, і легше водночас.

З одного боку, ти маєш доступ, можеш прийти будь-коли, з людиною просто з вулиці так не вийде. З іншого – це досить складно, бо ти сам частково є у фільмі, а коли це твої родичі – доволі важко дивитися на все це зі сторони.

Але для цього є Маша (Пономарьова – ред.), є Ігор Косенко, з яким ми монтуємо. Коли навколо є така команда, це дає змогу спитати: "Що ти про це думаєш? Подивись, скажи, як це виглядає – бо я не розумію".

Леонід Бурлака в останні роки відмовлявся давати інтерв’ю
Більшість фільмів, які він зробив, окрім одного, забули – чому це так?

М. П.: Оскільки створення документального фільму – тривалий процес, як креативна продюсерка я допомагаю режисерові дивитися на історію в розвитку.

Коли ти в матеріалі, як Ігор, дуже довго, коли це ще й особиста історія, треба вміти дистанціюватися й подивитися на наратив і його зміни зі сторони.

Як і будь-яке інше кіно, документально кіно – це командна гра: ти завжди намагаєшся знайти партнерів, які можуть розвинути історію далі, у якій ти не один або не одна.

Я маю режисерський бекграунд, працюю як режисерка і сценаристка, але історію Ігоря я побачила ще на зародковому етапі та зрозуміла, що можу допомогти їй розвинутись як креативна продюсерка, знайти правильних партнерів із творчої точки зору.

Якщо розділяти ролі, то режисер – це серце, а продюсер – мозок. Моя роль креативної продюсерки в цій історії — транслювати її назовні, передавати партнерам, які допоможуть їй дістатись екранів.

Ми робимо це разом із Сашею (Олександра Братищенко – продюсерка стрічки – ред.): вона робить велику частину тактичної роботи, необхідної, аби фільм відбувся, а я слідкую за творчим розвитком і пошуком міжнародних партнерів, правильних воркшопів і консультантів, тому я саме creative producer. Разом з Ігорем і Сашею презентую стрічку міжнародній індустрії. Ми – команда.

Створення документального фільму – тривалий процес
Завдяки тогочасним стрічкам багато що можна зрозуміти

– Ігоре, ти почав говорити про дослідження нашої радянської спадщини. Хтось вважає, справді, що нам усю цю радянську добу треба викреслити, хтось – що треба її досліджувати.

– І. І.: Треба називати речі своїми іменами. Якщо ми кажемо, що це була пропаганда комуністичних часів – це так і треба називати.

Але це не значить, що від цього треба відмовлятись і вдавати, що цього не було – бо це було, бо люди це робили і були згодні це робити, а інші погоджувалися це дивитись, і ніхто навіть не думав протестувати.

Це було, і воно є, нічого з цим не поробиш. Це як зі станціями метро в Києві – вони вже є, вони побудовані, їх що тепер, закрити?

М. П.: У нашому фільмі про це буде йти мова, що ми інколи навіть не знаємо, де шукати ці старі фільми, де шукати взагалі цілий пласт нашої культури.

Так, наша культура може бути суперпроблематичною. Ми можемо мати до неї купу запитань, і ми можемо далі вже вирішити, пам'ятати чи ні, але мати взагалі доступ до цього пласту – досить нагальне питання.

Анастасія Пугач, спеціально для УП.Життя

Вас може також зацікавити:

7 українських фільмів 2020 року, які вам варто переглянути

Український фільм "Атлантида" змагатиметься за Оскара

Кіно не на карантині: репортаж зі знімального майданчика фільму "Будинок "Слово"

"Золота Дзиґа 2020": визначили найкращі українські фільми

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua