Ірен Роздобудько, Любов Якимчук та ще 5 відомих донеччан та луганчан про те, за чим вони сумують і куди хотіли б повернутися

4225
4 вересня 2020

3 вересня в український прокат вийшла драма "Забуті" Дарії Онищенко.

Фільм розповідає історію людей, які залишилися у так званій "ЛНР", але продовжують боротися за свої цінності, ідеали та кохання.

Герої стрічки неодноразово повторюють, що відчувають себе забутими Україною і навколишнім світом.

З часом нами "забуваються" не тільки люди, а й місця, села та цілі міста, які тепер знаходяться на окупованій території.

"Українська правда. Життя" розпитала акторку головної ролі "Забутих" Марину Кошкіну, письменницю Ірен Роздобудько та інших відомих донеччан та луганчан про те, за якими місцями вони сумують найбільше і куди хотіли б повернутися.

МАРИНА КОШКІНА

акторка театру та кіно

Марина Кошкіна, акторка театру та кіно

– Я народилась в місті Кремінна Луганської області і не була вдома з 2013 року. Коли моя бабуся померла, я була тоді там востаннє.

Наше місто завжди називали "курортним", бо навколо там ліси, річка, санаторії. Моя бабуся жила біля річки і це була околиця. Щоб звідти потрапити в місто, ти їдеш на автобусі або йдеш пішки 20 хв.

І, звичайно, ми ходили через ліс. Тоді я ще не усвідомлювала всю важливість тих прогулянок, бо все завжди було поруч. Це як з тими людьми, які живуть на морі – для них море це просто море, а для нас – відпочинок...

А зараз я дійсно за цим сумую: за нашим будинком, за цим лісним повітрям, річкою, в якій тобі по коліна..))

А ще місце, яке я часто згадую – це моя вулиця, бо там пройшло все моє дитинство! Ми грали в піжмурки, вибивного, смажили картоплю з салом на вогні.

А ще чекали маму, бо вона завжди в один і той самий час йшла з роботи додому з сумками, а там було щось смачненьке для нас.

ЛЮБОВ ЯКИМЧУК

письменниця, сценаристка

Любов Якимчук, письменниця, сценаристка. Фотограф Катя Мотильова

Мені показав це місце тато. Ще коли я була підліткою, ми вперше приїхали туди на велосипедах. Потім він мене вчив водити скутер цими місцями – там є дороги, але немає дорожнього руху, що дуже зручно для навчання.

Так от, я хочу поїхати туди, де серед полів стоять опори повітряної лінії електропередачі і трансформатори. Коли ти знаходишся поблизу, чуєш потріскування цього обладнання від напруги. Це – електропідстанція "Михайлівська" у Луганській області.

Там більше всього під землею, ніж над землею. Стратегічний об’єкт, за ворота не потрапиш. Але є поряд поля і металеве мереживо над ними і така-сяка дорога з великоформатних бетонних плит.

Для мене це дуже красиве місце і красива споруда. Там я по-справжньому відчувала себе вільною. Жодних просторових обмежень, жодних багатоповерхівок, тільки я і простір.

МИХАЙЛО ГЛУБОКИЙ

директор із розвитку та комунікацій фонду ІЗОЛЯЦІЯ

Михайло Глубокий, директор із розвитку та комунікацій фонду ІЗОЛЯЦІЯ

– Для мене, мабуть, найважливішими є дві головні вулиці Донецька: вулиця Артема та Університетська. Звісно, вони залишаються у мене в пам’яті такими, якими вони були до війни.

Не тому, що на цих вулицях розташовані всі пам’ятки, навчальні, адміністративні та торгові точки. А тому, що ці вулиці пронизують все місто і ними можна пройтись від одного краю до іншого.

Можна годинами йти, дивитися в різні боки і обговорювати плани і ідеї майбутнього із друзями.

Можна дістатися до аеропорту та залізничного вокзалу і поїхати за новими враженнями всією Україною та закордон.

Можна дістатися Підвенного Автовокзалу і поїхати на море, в Маріуполь.

Можна піти на самісінький південь, в мікрорайон Широкий і подивитися на безкрайній літній степ.

Можна дістатися до кінотеатру "Зірочка", або "Кінотеатру імені Тараса Шевченка" і потрапити на черговий фестиваль незалежного кіно.

Можна потрапити в легендарні бари, де відбуваються концерти улюблених українських та світових гуртів, на "Голову" на бульварі Пушкіна, до пальми Мерцалова і навіть в ті самі торгівельні центри та корпуси університетів.

Можна потрапити навіть в старовинну Юзівку із залишками старовинних будівель, які ще відбудовували валлійські інженери.

Ну й головне, що якщо не побоятися йти через індустріальні райони Будьоновки, врешті-решт можна було прийти до терикону з оленем, мильними фігурами і затишними просторами фонду ІЗОЛЯЦІЯ.

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

письменниця, ілюстраторка та сценаристка

Ірен Роздобудько, письменниця, ілюстраторка та сценаристка

– Моя перша адреса в Донецьку, куди мене принесли після народження – "вулиця Авнатаняна", але неофіційно ця місцевість називалася "біля балки".

"Балка" – це трав‘яні щільні "джунглі", що розташовувалися одразу за двориками триповерхових "хрущівок" в Калинінському районі. Назва району мені дуже подобалась, адже я думала, що ця назва походить від дерева – і шукала ту калину досить довго. Але калини на нашій вулиці чомусь не росли…

Моє дитинство проходило в цих джунглях, де ми, діти, грали в розвідників і ховалися від батьків. Причому, відпускали нас самих гуляти років з трьох, що в наш час здається дивним.

Дивним здається і те, що двері квартир-"хрущівок" ніколи не зачинялися – в будь-яку можна було забігти і попросити води. Всі сусіди знали одне одного і діти були "спільними".

Але мене завжди цікавило, що там далі, "за балкою". Тому років з семи я мала своє особливе "заповітне" місце на околиці Донецька, про яке ніхто не здогадувався, адже саме ТУДИ дітей ніколи не відпускали самих.

Власне, нікому б і на думку не спало їздити так далеко – на інший край міста. Тільки не мені. Адже в сусідньому будинку жив льотчик, за яким я "стежила".

Після школи, коли батьки були до вечора на роботі, я сідала в тролейбус (здається, номер 7) і їхала по бульвару Шевченка аж до "кінцевої" – до вулиці Університетської. А там пересідала в "дев‘ятку". Приліплювалась до якоїсь доброї тітоньки чи бабусі і вдавала, що я – з нею. І їхала через усе місто, до кінцевої зупинки, яка називалась "Аеропорт". Так, той самий…  

Це було місце моїх найбільших заповітних мрій, моєї втечі від реальності шахтарського міста і сірих "хрущоб". Тоді аеропорт був малим і не мав того великого сучасного терміналу, зображення якого за останні 6 років обійшло увесь світ. Але мені він здавався всесвітом, точкою відліку життя і уособленням всіх моїх мрій.

Уникаючи міліціонерів, я ставала в куток біля широченних скляних вікон і дивилася, як в небо злітають літаки і заздрила людям, що йдуть з валізами до автобусів, а потім сідають в літак – і злітають!

Донецький аеропорт був моїм "місцем сили", там в мені народжувалось все: фантазії про світ, мрії про мандри і шалене бажання "бути, як літак".

"Донецький аеропорт" для мене не просто словосполучення – він став для мене початком справжнього дорослого життя. 

Досі пам‘ятаю його запах: металу, скла і… трохи сосисок з гірчицею, які продавалися в буфеті.  Я знала кожний його закуток, як музику сприймала кожен звук – від реву моторів (розрізняла літаки "за маркою") до відлуння кроків пасажирів по кахельній підлозі. Він був для мене живим організмом. Ми дружили: я і Аеропорт…

Я їздила туди, на кінцеву "дев‘ятки" аж до юності. І кожного разу говорила з ним, як з найближчим другом, який знав мене з дурнуватого дитинства. Він знав про мене все. Там було місце усіх моїх "сповідувань" – він завжди був зі мною "і в сумі, і в радості".

Зрештою, він сказав мені: "Лети! Ти зможеш" – і відпустив. Можливо, він щось таки знав… 

В 2014-у щоночі і щодня (і це не пафос!) я казала йому: "Тримайся… Тримайся! Я з тобою…". Уявляла, як тінь семирічної дитини – моя тінь! – стоїть поруч із тими, хто тоді захищав моє "заповітне місце", мої мрії, моє життя.

…Останній раз я бачила його здалеку – з Карлівки кілька років тому.

– Аеропорт за 15 кілометрів звідси, – сказав комбат. – Їхати далі не можна. Стріляють…

Кінцева "дев‘ятки". Аеропорт. Пам‘ять мого дитинства.

Вічна пам‘ять…

БОГДАН ЧАБАН

голова франчайзингової мережі Veterano Pizza

Богдан Чабан, голова франчайзингової мережі Veterano Pizza

– Буквально нещодавно була дуже сумна дата, 29 серпня, і я був у трошки подавленому стані через певні спогади.

Саме в ці дні я багато думав і намагався віднайти для себе у пам’яті якісь спогади, які були б позитивними і приємними. І зрозумів, що для мене таким спогадом і таким місцем є мій заклад, який працював у Донецьку – "Ізба-читальня" – це був такий собі "барчик для хіпстерів".

Я можу сказати, що напевно два роки до війни, з 2012 до 2014, просто прожив там – від десятої години ранку, коли ми відкривалися, до пізньої ночі.

Ми засиджувалися з нашими гостями, які потім стали моїми друзями, співали пісні під гітару, проводили різні поетичні і творчі вечори, організовували концерти, як місцевих молодих гуртів, так і з інших міст. Мені ці спогади найдорожчі, і саме вони максимально ілюструють довоєнний Донецьк.

Коли ми почали організовувати проукраїнські мітинги, я зрозумів, що половина людей, які ходили до мене в "Ізбу", ходили і на ці мітинги разом із нами, і виходить так, що заклад поєднав людей з однією точкою зору.

Більша частина цих людей виїхала до Києва, Дніпра, Харкова, іноді ми з ними зустрічаємося. І для мене дуже цінно те, що та компанія, яка періодично збиралася у мене в закладі в Донецьку, продовжує збиратися у Києві, так само спілкується і співає пісні під гітару.

На жаль, не всі люди, які до нас ходили, мали проукраїнську позицію. І вони бачили, що в центрі міста є заклад, де можуть співати "Лента за лентою" і "Під львівським замком" під гітару. Їм це не дуже подобалося і нам почали погрожувати.

В певний момент сказали, що у нас є обмежений час, щоб звільнити приміщення, аби цей заклад перестав існувати.

ТЕТЯНА ВЕЛАСКЕС

засновниця мережі шкіл-студій Velaskes Beauty Studio, викладачка

Тетяна Веласкес, засновниця мережі шкіл-студій Velaskes Beauty Studio, викладачка

– Ми переїхали до Києва з Донецька влітку 2014 року.

У Донецьку я навчалася в аспірантурі в Торговельному університеті та працювала викладачем на кафедрі філософських дисциплін. Але після переїзду мені захотілося реалізувати себе у більш вільному середовищі, ніж наша система освіти, і на наступний день після приїзду до Києва я пішла на курси макіяжу, а потім почала розвиватися у цій сфері. І в цілому я не жалкую про переїзд і такі серйозні зміни.

Та є спогади про Донецьк, які викликають найтепліші емоції – це спогади про Інститут штучного інтелекту, згодом – університет (наразі закритий – ред.), де я навчалася на Філософському факультеті.

Що цікаво, ця спеціальність не характерна для Східної України, але якби у мене ще раз запитали після школи на кого я хочу вчитися – на візажиста чи на філософському факультеті, то я би знову обрала другий варіант.

Багато людей, які зараз фігурують у списках військовополонених та "небажаних" осіб – це ті люди, які або навчалися, або викладали у цьому університеті, серед них, наприклад, і мій викладач Ігор Козловський.

Спогади про це місце найприємніші та вкрай значущі, ті часи, а особливо саме ті люди, сформували мене як особистість.

Багато хто жалкує про те, що витратили час на університет, але я вважаю, що моя освіта найкраща з усіх можливих. І якби я не пройшла цей шлях, то у мене не вийшло отримати того, що я маю зараз.

А ще, мої близькі родичі жили у селі Маяки під Святогірськом. Там довкола красива природа та багато височезних білих крейдяних гір та насипів. Ми з сестрою часто гуляли цими горами і в мене вони асоціюються з миром та гармонією.

Й досі згадую саме це місце, коли практикую йогу і мені потрібно уявити розгорнутий горизонт та увійти в стан абсолютної безтурботності. Приємно згадувати про ці місця саме в такому контексті, незважаючи на всі обставини.

КОРНІЙ ГРИЦЮК

режисер фільмів "Поїзд "Київ – Війна" та "2020. Безлюдна країна"

Корній Грицюк, режисер фільмів "Поїзд "Київ – Війна" та "2020. Безлюдна країна"

– Можу сказати, що не сильно сумую за Донецьком, оскільки місто для мене це перш за все люди, саме з ними я асоціюю Донецьк.

Майже всі мої знайомі, друзі, родичі виїхали, тому якщо сьогодні потраплю в Донецьк, мені вистачить 2 години, щоб зустрітися з усіма, хто для мене дорогий, і більше я не бачу причин залишатися там.

Але якщо подумати в контексті географії міста, то мабуть все ж є місця, за якими сумую. А саме за центральною частиною міста, тому що я народився недалеко від неї, там проводив увесь свій час, навчався і працював.

Вулиці між Планетарієм та площею Лєніна це та частина міста, де я з підліткового віку любив кататися на велосипеді, любив сідати у 2-ку чи в 10-ку тролейбуса, їхати через усе місто і просто слухати музику в наушниках. Особливо на 2-му тролейбусі було цікаво доїхати по вулиці Артема аж до кінцевої ДМЗ і потім їхати назад.

Ще мені завжди подобалися околиці "Донбас Арени", навіть коли її ще там не було. Там дивовижне поєднання ландшафту – ти наче і у центрі міста, але навколо відкритий простір, видніються межі міста, навіть шматочки Макіївки і терикони.

У моєї сім’ї була дача на Гвардійці у Макіївці, і навіть звідти інколи вночі було видно як світиться "Донбас Арена".

Це напевно саме ті місця, за якими я найбільше сумую і куди хотів би інколи повертатися. Але цікаво ось що, кілька років тому я усвідомив, що почав забувати деякі вулиці і місця.

Щоб згадати, ми якось із другом навіть "гуляли" по Донецьку у google maps, з фотографіями 2012–2013 років, ще до війни, і було дуже цікаво пройтись по місту, усвідомлюючи наскільки багато чого забув і наскільки дивні почуття виникають від того, що не можеш згадати місця, де жив 20 років.

Тетяна Мала, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина vian1980/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Яким буде перший день в Криму. Рефат Чубаров, Ахтем Сеітаблаев, Джамала та інші відомі люди про повернення додому

Як український фільм "Анна" буде змагатися за "Оскар". Інтерв'ю з продюсером Ольгою Бесхмельниціною

Яке кіно прямо зараз знімають в Украні: шість стрічок, які мають потрапити на екрани кінотеатрів

7 найкращих українських фільмів 2019 року, які ви могли не бачити

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua