У дітей з притулку – дві війни. Документаліст фільму "Будинок зі скалок" розповів про зйомки біля лінії фронту

У дітей з притулку – дві війни. Документаліст фільму Будинок зі скалок розповів про зйомки біля лінії фронту

Діти – вразливі. Особливо під час війни. Особливо – позбавлені батьківського піклування. Поки долі деяких з них вирішуються у судах та державних органах, вони змушені жити у притулках.

Історії кількох таких дітей з особливого дитбудинку у нині тимчасово окупованому Лисичанську стали основою документального фільму "Будинок зі скалок" данського режисера Сімона Леренга Вільмонта. Фільм знімали у копродукції з Україною, за підтримки Держкіно.

Світова прем'єра стрічки відбулася у січні 2022 року. Фільм про дітей зі Сходу України уже отримав кілька нагород і навіть увійшов до шорт-листа на "Оскар".

4 жовтня "Будинок зі скалок" покажуть у позаконкурсній програмі кінофестивалю MeetDocs 2022 у Києві.

Другий режисер і лінійний продюсер "Будинку зі скалок" Азад Сафаров розповів "Українській правді. Життя", як це – документувати реальність дітей у притулку поблизу лінії фронту; про проблеми та висновки, зроблені під час зйомок, а також моменти, які доводили до сліз.

ВІДЕО ДНЯ
Кадр з фільму "Будинок зі скалок"

Як зародилася ідея знімати документальний фільм про дитячий будинок на Сході України? Були якісь особливі передумови?

Ми з режисером Сімоном Леренгом Вільмонтом знімали перший наш фільм на Сході у 2015-2017 роках – "Віддалений гавкіт собак". Це фільм про хлопчика, який ріс з родиною і бабусею поруч з лінією фронту. Дитина дуже сильно була прив’язана до бабусі. Ми подумали – а що якби, не дай Боже, бабусі не було, як би він переживав війну? І тоді у Сімона виникла ідея подивитися на світ дітей, які ростуть без батьків. З того часу ми багато їздили, шукали місце, де могли б знімати. Були в кількох різних інтернатах у місті Щастя, селищі Новоайдар.

У притулку, про який ми хотіли знімати, мала бути домашня, тепла обстановка – де дітей дійсно дуже люблять, піклуються про них.

Вирішили, що маємо зупинитися саме в Лисичанську, у маленькому камерному притулку, де діти залишаються лише на 9 місяців. Їх забирають від батьків, які зловживають алкоголем, наркотиками і поміщають у цей притулок, поки триває суд. Потім діти або повертаються до своїх батьків, якщо ті змінюються, що відбувається насправді дуже рідко, або їх відправляють в інтернат чи прилаштовують до прийомних родин. Ці 9 місяців – як транзитна зона.

Чи одразу у притулку погодилися на зйомки і як тривав процес домовленості?

О ні, не одразу. Процес тривав 4-5 місяців. Розумієте, в Україні настільки складна система інтернатів, що достукатися туди так само важко, як, вибачте, до в’язниці чи СІЗО. Споконвіків прийнято, що це закрита тема і там бояться, що приїдуть журналісти і шукатимуть скандали. А ми пояснювали, що хочемо показати іншу сторону – як війна Росії проти України опосередковано впливає на родини, економічну ситуацію в регіоні, втрату роботи і як, зрештою, це впливає на дітей.

Ми шукали історії, які б продемонстрували, що війна має інші наслідки, крім фізичних втрат. Дуже довго їм це доводили, виходили на рівні регіонів аж до київського. Тоді пощастило познайомитися з Оленою Розвадовською (волонтерка, правозахисниця та голова правління благодійного фонду "Голоси дітей"), яку там знали. Лише завдяки їй вдалося отримати дозвіл і потрохи здобувати довіру як працівників притулку, так і місцевої влади.

Читайте також: "Війна схожа на дощ, який ніколи не скінчиться". Інтерв’ю з режисеркою про документування війни та прем'єру стрічки

Як ви працювали над фільмом?

По суті, 90% часу ми знімали лише удвох – я і Сімон. Моє завдання полягало в тому, щоб організувати весь процес від початку до кінця. Я мав отримати довіру від працівників, спробувати відкрити їх камері. Зробити так, щоб вони нас не помічали, не боялися говорити про свої почуття під час зйомок.

Ми працювали не лише тоді, коли вмикалися камери. Я повинен був багато спілкуватися, знайомитися, знати історію кожної дитини, співробітників і виховательок. Зйомки припали на "ковід" і вся система повністю була закрита. Ми ледь не щодня робили тести, одягали маски, рукавички, жили окремо, щоб нам дозволяли потрапити у притулок.

У фільмі ви побачите історії лише чотирьох дітей. За кадром залишилося стільки всього цінного, що і режисеру було боляче це все вирізати. І мені було боляче, коли я побачив першу чернетку. Думав, "Боже, а як же історія Сергія, Діми?"

Бувало таке, що ми починали знімати одну героїню, у якої була подруга… Знімаємо, а потім розуміємо – "Боже, подивіться на очі тієї подруги, скільки у них болю".

Якось, щоб розвантажити дітей, які постійно дивилися в об'єктив, ми сказали – "давайте по черзі станете і будете дивитися в камеру". Це як з цигарками: поки людині не дасиш викурити пачку, щоб не хотіти більше курити. Ми подумали: зараз дамо їм можливість подивитися хвилинку, і потім їм уже не захочеться. Вишикувалася черга з 20 людей, кожен підходив, дивився в камеру і йшов. А одна дівчина підійшла, почала дивитися і заплакала. При цьому вона посміхалася. У неї не тремтіли плечі, нічого. Ми були в шоці. Швидко вимкнули камеру, вибачилися, спитали, "чи все з тобою ок, чи ми тебе не образили нічим?" Але вона посміхнулася і пішла. Тоді ми зрозуміли, що маємо піти за її історією.

У фільмі є хуліган, як ми його називаємо. Коля. Ніколи б не подумали, що він може бути героєм фільму. Тому що коли ви думаєте про притулок, то часто уявляєте акуратних дітей, які сидять за партою. Але ж погодьтеся, що тінейджерство – це також складні діти. Коли побачили, як Коля бігає по всьому притулку і спеціально наражається на те, щоб дорослі хлопці його побили чи вдарили, то зрозуміли, що він теж наш герой. Це його система самозахисту чи дружби з дорослими хлопцями.

Кадр зі зйомок документального фільму "Будинок зі скалок"

З ким було складніше працювати – з дітьми чи вихователями?

Якби ви запитали, з ким складніше – з дітьми чи дорослими, я б сказав – з дітьми. Але з виховательками... Насправді нам пощастило. Вони не зовсім радянської системи, коли вас зустрічає директор і починається, вибачте, поляна. На щастя, вони дуже сучасні. І їм не байдуже на дітей. Щоразу, коли якусь дитину забирали, вони плакали. І плакали не на камеру.

Ми назнімали 250 годин, але у фільм потрапили лише кадри, відзняті після першого півріччя. Тому що пів року пішло на те, щоб вихователі не боялися нас. А для цього треба дуже багато спілкуватися, проводити час з цими людьми.

Розумієте, діти в притулку – це не діти, які живуть з родинами. Вони помилково інколи сприймають вас як людей, які прийшли їх забрати додому. Вони відкриваються, біжать до вас, обіймають. І ми багато радилися з психологами, як психологічно не травмувати дітей – що робити і як сказати, що ми прийшли знімати їхні історії, а не забирати їх додому, на жаль.

Іноді було важко, тому що під час зйомок хтось може подивитися в камеру і побігти до вас. Тому коли ми виключали камеру, казали їм – "а давайте зараз побігаємо, пограємо у футбол, а потім ми – невидимки, привиди, ви нас не бачите". Інколи до нас підходили діти і питали порад. Наприклад, хлопчик з родини, де троє дітей приходив і говорив – "от сестри хочуть в прийомну родину, а я не хочу, що мені робити?" А я ж не можу нічого порадити – я не психолог, не вихователь, і це було складно.

Читайте також: "Між нами безодня": вийшов короткометражний фільм "Ма" про різницю між українцями і росіянами

Було таке, що до вас особисто підходила дитина і запитувала, чи заберете ви її?

Авжеж було. Ми сідали і пояснювали, що ми цього не можемо зробити, тому що прийшли знімати їхні історії. А ще питали дозвіл у кожної дитини, яку ми знімали. Тобто це не було так, що директор або соцслужба дозволила, ми прийшли і знімаємо все підряд. Ні. Щоразу, як ми приїжджали, там були нові діти. Інколи щастило, і ми встигали зняти історію дитини, поки її не забрали. А іноді починали знімати, і наступного разу її вже не було у притулку.

Часто діти ревнували, що когось ми знімаємо більше, а когось менше. Ця ревність завжди пов’язана з тим, що вони недолюблені, у них немає тепла і підтримки від батьків. І наша увага до інших дітей для них сприймається дуже боляче. І треба було пояснювати, що "сьогодні знімемо ось цих дітей, а завтра обов’язково знімемо вас". Не було випадків, коли дитина казала "ні, не знімайте мене, я не хочу".

Що втілює назва "Будинок зі скалок"?

У цьому плані мені дуже подобається Сімон, який продумує назви. Йому згадалася історія казки про хлопчика і Снігову королеву (за сюжетом уламки з розбитого магічного дзеркала потрапляли людям у серце і перетворювали його на крижину – ред.). Тут він мав на увазі, що скалки – це будинок, що розлетівся на щепки. І в цьому притулку зібралися скалки: історії життів, душ і сердець. І тепер разом створюють теплий простір, де всі вони зустрічаються.

"Діти в притулку – це не діти, які живуть з родинами", наголошує Азад Сафаров.

Після того, як Лисичанськ опинився в окупації, ви зв’язувалися з притулком?

Так, авжеж. Коли все це почалося, місцева адміністрація вивезла дітей. Ми підтримували їх фінансово. Діти виїжджали в страшних умовах, посідали в купе потягу: де мало бути 4 людини, сиділо 11 і на землі, бо вони казали, що чулися обстріли і було дуже страшно. Їх привезли до Львова, потім ми підключили наших психологів, які їх навідували.

Досі ми на зв’язку з цими дітьми. Пів року ми допомагали дітям в Україні, а зараз хочемо допомогти тим, хто виїхав. Більше того, режисер і продюсери хочуть надалі допомагати фінансово героям нашого фільму. Вони дуже скромні, не афішують цього і, мабуть, мене за це вб’ють.

Фільм – результат копродукції 4-х країн, зокрема України і за підтримки Держкіно. Сімон – данський режисер. Яка роль відведена Швеції та Фінляндії і чи впоралась би українська команда сама?

Не сказав би, що українська команда сама би не впоралася. Але коли робляться документальні або інші фільми, то чим більше колективно продуктів, тим краще. Не тільки з фінансової точки зору. Це ще і підтримка величезна. Ідея фільму належала Final Cut for Real – данській кінокомпанії, завдяки якій ми зробили перший фільм "Віддалений гавкіт собак", що отримав 50 нагород і увійшов у шорт-лист "Оскара".

Кожна країна, кожен продакшн зробили свій внесок у цей фільм. Завдяки цьому він вийшов дійсно дуже якісним. І я дуже щасливий, що цей фільм фінансований за кошти України. Під час першого фільму я завжди казав – "це фільм про Україну", а тепер я можу сказати, що "ні, це український фільм".

Другий режисер і лінійний продюсер Азад Сафаров під час знімального процесу фільму "Будинок зі скалок"

Зйомки проходили в Україні, коли вже тривала війна, зокрема на Сході. Що найбільше вразило вас особисто і команду під час документування реальності, в якій живуть діти?

У дітей, які живуть у притулку, насправді дві війни. Перша – це війна зовнішня, де Росія напала на Україну. Через це вони змушені чути вибухи, новини про смерть. А друга війна – у них вдома, де тато і мама, які втратили роботу через війну, почали пити, зловживати наркотиками і влаштовувати скандали щодня на очах у дітей; де тато почав бити маму або дітей.

Складно, коли ти знімаєш дитину, яка дзвонить матері, а та їй каже: "Та що ти там, у мене складніші проблеми, мене новий хлопець кинув". Або ще: "Та що ти там, все добре? Ну, добре". А дитина питає: "Прийдеш до мене на День народження?" І вона каже, що прийде. А наступного дня ця дитина чекає зранку до вечора… буквально чекає, сидить біля дверей, а мама не приходить і не відповідає на дзвінки. Оце складно.

Ви спілкувалися з багатьма дітьми. Які системні проблеми ви побачили, які висновки зробили для себе?

Коли ми знімали, то розуміли, що ці діти позбавлені батьківського тепла, любові та підтримки. Часто діти з притулків, коли виростають і створюють свої родини, повторюють той цикл, який був з їхніми батьками. Можуть спиватися, і уже їхні діти потрапляють до притулку. Це нерозривне коло, яке повторюється. І найгірше те, що батьки, які кинули своїх дітей напризволяще, народжують нових, отримують гроші від держави і знову їх залишають. Ми знімали дітей, у яких було по 7-8 братів і сестер. Тобто на цьому батьки заробляють гроші. І я думаю, що цей цикл ми маємо розірвати. Це перше.

Друге – у кожному притулку є психолог. За законом, є. Але давайте будемо реалістами: за ту зарплату, яку вони отримують, там не буде фахових психологів.Тому ми вирішили, що маємо зробити фонд для того, щоб мобільний психолог приїжджав туди і спілкувався з дітьми.

Ми ж хочемо здорове суспільство? Ви знаєте, мене вжахнуло, коли 14-річний хлопець сильно вдарив дівчину на наших очах. Коли вихователька до нього вийшла і спитала, що він зробив, хлопець відповів: "А що тут такого, тато теж б’є". Тобто дитина, яка бачить вдома, що це нормально, не має іншого прикладу. У неї модель нормального співіснування з жінкою – це бити її.

Щастить дітям, яких забирають в прийомну родину або в дитячий будинок сімейного типу. Але не в інтернати. Інтернати – це система, де немає піклування і камерної комфортності. Зараз всі ресурси держава, зі зрозумілих причин, скерувала в інший напрям. Але ми маємо системно повернутися до цих дітей, змінювати правила, щоб деякі батьки не наживалися.

"Знімати дітей емоційно набагато важче, ніж знімати обстріли чи війну", зізнається Азад Сафаров.

З якими складнощами ви зіштовхнулися під час знімального процесу? Траплялися якісь казуси?

Неможливо знімати документальне кіно, щоб не було проблем. Ми щоразу їхали до притулку, думаючи, що буде цього разу. Ковід? Треба буде пробратися, вибити дозвіл. Ми не могли документальний фільм поставити на паузу.

Інколи треба було їхати до батьків дітей, яких ще не позбавили батьківських прав, щоб отримати у них дозвіл. Я вам зараз розкажу випадок, про який я ще нікому не розповідав. Колись приїхали до батьків п'ятьох дітей – трьох сестер і двох хлопців. Ми приїхали з соцслужбою – я, режисер, і Олена Розвадовська. Сімон вийшов з камерою, тому що він побачив будинок радянського типу. Він не збирався знімати батьків. На вулиці якраз був батько зі своїм собутильником. Коли він побачив, що Сімон знімає будинок, побіг на нас. Уявіть собі, здоровезна людина і каже – "я тебе зараз вб’ю, я тобі зараз зламаю камеру". Я зупиняв, як міг. Якби він був не п’яний, у мене не було б жодних шансів.

Олені вдалося вивезти Сімона, але цей п’яний побіг додому за сокирою. Він хотів нас наздогнати. На щастя, ми швидко врятувалися.

Важко було й емоційно. Був момент, коли забирали хлопця і він прощався зі своїм другом. І всі прибігли, стали за нашими спинами і плакали. Я повертаюся сказати режисерові, щоб знімав, дивлюся, а у нього тремтять руки і він плаче. Для нас як об’єктивних спостерігачів було важко за цим спостерігати. Я з 2014-го знімаю на фронті. Але знімати дітей емоційно набагато важче, ніж знімати обстріли чи війну.

Було неможливо дистанціюватися емоційно?

Якщо ви поруч із дітьми, це абсолютно неможливо. Ми намагалися, але коли кожного вечора приходили назад в готель, то все, про що ми говорили – це про Максима, Діану, Сергія, Івана. Всі наші розмови були навколо них.

Хоч ми і намагалися не втручатися, але емоційно навіть спостерігати за цим важко. Наприклад, коли всі діти вишикувалися, щоб подзвонити батькам. І ті розмови слухати… це настільки золоті діти. У мене купа родичів, у яких є діти, та вони не настільки самостійні, як ті, що у притулку. Там трирічна, чотирирічна дитина прокидається, сама застеляє ліжко, вдягається, начіпляє бантики, йде їсти. Ти дивишся і не розумієш – як можна було їх покинути...

Кадр із документального фільму "Будинок зі скалок"

Читайте також: "Документалістика посіла головне місце в українській кіноіндустрії": організатори фестивалю Kharkiv MeetDocs

Яку головну ідею і проблему має вловити глядач "Будинку зі скалок"? Зараз фільму ніби ще немає у відкритому доступі, лише фрагмент. Чому щонайменше кожному українцю варто його подивитися?

Насамперед людина має зрозуміти, через що проходять наші діти. Що наслідки війни – багаторічні. І я впевнений, що Росія зараз робить все це з Україною не тільки для того, щоб повбивати нас всіх, а щоб травмувати всі наступні генерації, щоб у нас була нездорова нація, травмовані діти.

Головна суть цього фільму – зрозуміти, що переживають діти в умовах війни, коли вони не мають поруч батьків, зразкової моделі поведінки, тепла. Ми як держава і як суспільство маємо допомогти їм. І дуже важливо, це як крик душі – не привозити на свята подарунки і їхати. Повірте, це не допомагає. Ми вчимо дітей паразитуванню. Ми маємо навчити дітей стресостійкості, зробити їх не пасивною жертвою, а активною людиною. Ми маємо надати їм внутрішню силу, щоб, вийшовши з цього притулку, вони влаштували собі життя.

А коли чиновники чи хтось інший приїжджає і робить селфі з подарунками і дітьми, це шкодить. По-перше, вони все одно думають, що ви приїхали, щоб забрати їх. А по-друге, вони думають, що якщо їм дають подарунки, то це будуть робити всі. І коли вони у 18 років виходять із притулку і їм ніхто більше нічого не дарує, у них шок.

Найголовніше зараз – дати цим дітям психологічну підтримку. Це найкращий подарунок.

Кадри зі зйомок фільму. Усі фото надані командою творців стрічки "Будинок зі скалок"

Азаде, стрічка "Будинок зі скалок" за пів року отримала вже кілька нагород. Що це дає команді, зокрема, та що це означає для України на міжнаціональному рівні?

По-перше, чим на більшій кількості фестивалів фільм покажуть, тим більше уваги він приверне до України. Про це будуть розповідати передові медіа. Про фільм "Будинок зі скалок" написали багато відомих голлівудських видань. Це дуже важливо, тому що ці видання читають не тільки звичайні глядачі, а й відомі люди. Наприклад, наш фонд підтримують Мадонна, Опра Уінфрі, актори.

Ми маємо говорити до світу зі всіх наявних платформ. Мають говорити журналісти, документалісти, актори. Мені дуже подобається, що відомі актори приїжджають до України, зустрічаються з нашим президентом, урядовцями – це теж важливо.

Які ще, на вашу думку, проблеми в умовах повномасштабної війни варто висвітлити у фільмах?

Тем може бути безкінечно багато. Історія кожного постраждалого чи вбитого українця заслуговує на цілий фільм. Це може бути історія про переселенців, волонтерів, які допомагають нашій армії, кожного військового, який героїчно зараз захищає Україну.

Зараз в Україну треба пускати всіх документалістів світу знімати історії, щоб навіки закарбувати злочини росіян. Останні будуть включати свою пропаганду на повну гучність, робити так, як робили у 2014-у році – дешеві пропагандистські документалки на кшталт "Крим, повернення до Батьківщини". Або робити фільми про Грузію, де грузинські солдати погані, а російські прийшли їх звільняти.

Я би запросив максимальну кількість відомих людей, режисерів, сценаристів чи документалістів в Україну, щоб вони створювали ці фільми. На деокупованих територіях можна в кожну хатинку стукати і слухати про ці історії. Як вивозять українських дітей на окупованих територіях начебто в пансіонат відпочити, а потім не повертають. І батьки на це ведуться, на жаль. Таких історій дуже багато. Хоч і триває війна, але нам треба розповідати про це не тільки в новинах, але і в фільмах.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Фото обкладинки надала команда творців фільму "Будинок зі скалок"

Реклама:

Головне сьогодні