Важливі прем'єри 2022: як українські театри творили дива під обстрілами

Після повномасштабного нападу країни-агресорки Росії в лютому 2022 українські театри зачинили двері для глядачів. Проте вже з перших днів вторгнення більшість з них стали волонтерськими пунктами. І одночасно, вже у березні, почали активно готувати прем’єри. Їх репетирували й грали в бомбосховищах. У травні переважна більшість державних театрів розпочала роботу і показала нові вистави.

УП. Життя пропонує згадати найбільш знакові вистави українських театрів за час повномасштабної війни та чому їх варто подивитись.

Театр Франка, "Калігула"

Першою прем’єрою театру Франка у час повномастабної війни став "Калігула" Івана Уривського за п’єсою Альбера Камю. Твір, який Камю писав протягом кількох років на тлі Другої світової, перегукується з нашим сьогоденням…і водночас зовсім із ним не перегукується. За словами критиків, Калігула Уривського, як і Калігула Камю розкриває природу абсолютної політичної влади – як метафізику абсолютного зла. Однак Віталій Ажнов в ролі Калігули абсолютно не співзвучний з категорією "зло". Калігула Ажнова – глибокий мрійник, філософ, творча душа, загублена в бездонності своєї влади, який не в змозі знайти собі людину за штибом. І попри те, що твір резонує із сьогоденням текстом і контекстом – Ажнова-Калігулу важко не любити – водночас йому важко співчувати – Калігулу можна спостерігати, переживати і пропускати крізь себе, розмірковуючи над тим, як тиранів створює оточення, яке вони згодом поглинають і знищують.

"Ажнов-Калігула – це вже той рівень європейського актора, який спирається на інтелект, колосальну роботу над собою і всередині себе, філігранне володіння майстерністю з надзвичайно тонко організованою психофізикою. На межі невловимості, але буквально приголомшливої ефективності й ефекту.

Таких артистів зазвичай театр народжує одиниці. Під час вистави ти не в силі відірвати очей від нього, кожного його емоційного і фізичного руху, буквально геніальних нюансів, з яких складена ця роль і цей образ. Театр Франка знов здивував, зрезонував із часом і пішов першим на своєму фронті у контрнаступ", – написала після прем’єри театральна критикиня Ольга Стельмашевська.

Віталій Ажнов зіграв Калігулу в постановці театру Франка. Фото: Facebook Віталій Ажнов

Одеський театр імені Василя Василька, "Саша, винеси сміття"

Першою виставою театру Василька в Одесі стала "Саша, винеси сміття" за п’єсою Наталі Ворожбит. Режисер Максим Голенко поставив її у бомбосховищі в квітні 2022. Історія про полковника Сашу, який повертається з того світу, щоби дізнатись зрештою, чи був він за життя потрібен родині, набула нового звучання – і не лише через воєнні декорації і актуалізацію діалогів Ворожбит, написаних у 2015 – на кшталт: "Чи вистачить пального до Варшави?".

Голенко акцентував на темі відновлення авторитету армії. Військовий Саша уособлює зрештою українське військо, яке на початках незалежності нібито й не було в пріоритеті, згодом стало "загубленим" серед престижних сфер і професій, а з початком війни у 2014-му – виявилось, що військо це те, що в країні працює найбільш злагоджено й потужно. У червні 2022 "Саша, винеси сміття" Голенко показав під сценою музично-драматичного театру в Рівному.

В Одесі поставили в бомбосховищі"Саша, винеси сміття" Наталі Ворожбит. Фото: Facebook Максим Голенко

Театр на Печерську, "Я, війна і пластикова граната"

Якщо за 8 років війни в Україні режисери часто закидали драматургам, що ті мало пишуть вистав про війну – то з початком повномасштабного вторгнення вислови про ситуацію в Україні стали з’являтись швидко й болюче. Одним із перших таку болісну "гарячу" історію поставив київський театр на Печерську. П’єсу української драматургині Ніни Захоженко втілили режисери Олександр Крижанівський і Ігор Рубашкін – останній також виходить на сцену як актор. Оповідають сім камерних історій – кожна стається в різних містах України після нападу Росії 24 лютого. Герої "львівської" новели за один ранок проживають кілька складних виборів – від бажання їхати геть, рятуватись – проходять до усвідомлення, що мають лишатись і рятувати країну.

Читайте також: Гастролі, зарплати та незворотні зміни: що насправді відбувається в столичному Театрі на Лівому березі

Емоційно вібрують картини столичної новели – для того, щоби уявити переповнене людьми бомбосховище – не обов"язково в нього спускатись, достатньо згадати кілька картин лютого-березня. І тут одразу підтягуються інші картини: порожній Київ, похмуро наїжачений протитанковими, пошуки продуктів у магазинах, черги за ліками й консультації у лікаря телефоном. І зрештою – затишна кава з термосу у котрогось із волонтерів, який виніс їжі тим, хто потребує, але згодом нагодував кожного. У "харківській", "херсонській" новелах фізично відчуваєш силу, опір, втому людей від безкінечних масованих атак, навмисних залякувань і бажання не дати жити.

Проте герої всупереч усьому живуть – повним життям, яке щодень змінюється, відчувається більш гостро й набуває нових, ще не вивчених, граней. У червні театр на Печерську влаштовував читку цієї п’єси, а потім взявся за постановку. На сцені втілились тонкі історії, які живуть у діалогах, і дозволяють певним чином пропрацювати той досвід, який з лютого 2022 має кожен українець – чи той, хто поїхав за кордон, а чи той, хто лишився в Україні.

У Театрі на Печерську поставили виставу про війну "Я, війна і пластикова граната". Фото: Facebook Театру на Печерську

Рівненський музично-драматичний театр, "Зерносховище"

Ще однією виставою, яка отримала схвальні відгуки, ще навіть не з’явившись, стало "Зерносховище" у Рівному. Поставили в колаборації з Одеським театром Василя Василька. І знову Максим Голенко – і знову п’єса "найбільш затребуваного драматурга воєнної тематики" Наталки Ворожбит. Вперше "Зерносховище" Ворожбит поставили в Королівському шекспірівському театрі у Лондоні (прем’єра відбулась наприкінці вересня 2009 року), на замовлення якого авторка, власне, й написала цей твір. Тоді ж у відгуках критики згадали, що п’єса захоплює попри те, що морально важка. А режисер Королівського шекспірівського театру Майкл Бойд свого часу порівняв "Зерносховище" із "Королем Ліром" через його схожість із Шекспіровою трагікомедією, сказавши: "Ми шукали історій, п’єс шекспірівського масштабу з лірикою, метафізикою і водночас грубістю шекспірівських творів".

Читайте також: Прифронтовий культурний Миколаїв: не виживає – живе

Торкається трагедії Голодомору в Україні у 1932-1933 роках. Радянська влада з гарного українського села зробила за кілька років фактично цвинтар, з церкви – зерносховище, в якому загнивало зерно, поїдене мишами. Сцена, яку часто згадують як найбільш потужну й болючу – трагіфарс на центральній площі. За сюжетом, людей, що вмирають від голоду, мають показати заїжджому журналістові з "Нью-Йорк таймс" Вольтеру Дюранте. Попередньо їх "приводять до тями", "підмальовують". Напівживих людей змушують співати і танцювати, споглядати наїдки на "постановочних" столах перед сільрадою – в очах іноземного репортера радянська влада мала виглядати щедрою й благою. В очах глядача зазвичай від цієї сцени – без пафосу – темнішає. До слова, Дюранте й великі "шишки" до села так і не доїхали.

Голенко поставив "Зерносховище" в Рівному восени 2022. Меседж вистави, який зчитується одразу – Голодомор не скінчився. Агіткоманда, яку сам Голенко називає радяньско-кацапською працює в масках Лєніна, потім Сталіна, а потім у масках нових очільників "старого зла". Попри знайомий глядачам текст – на сцені твориться "голенкова фірмова" нова дійсність. Глядач бачить потужну, болючу, але попри все це – яскраву історію, з якої хочеться винести найголовніше: це історія про нашу з вами свободу, яку століттями намагаються забрати. Свобода, за яку були готові вмирати, а тепер готові виборювати її лише в переможному бою.

У Рівному Максим Голенко поставив "Зерносховище". Фото: Facebook Віталія Віжанського

Національна оперета, The Ball

Яскравою подією став The Ball в столичній Опереті – у постановці італійського і вже майже рідного українському театру режисера Маттео Сп"яцці та балетмейстерки Каті Тубіні. Це третя вистава Сп"яцці у Києві, але перша в цьому театрі. Цікава ще й тому, що, готуючи постановку, в лютому 2022 режисер опинився в Києві. Разом з усіма переживав перші дні повномасштабної війни – постійні атаки, нерозуміння, що й куди далі, шалену згуртованість і життя єдиним великим організмом з усіма. Згодом, коли режисер потрапив за кордон – він активно говорив на різних майданчиках про війну в Україні, про все, що бачив і пережив сам.

Вистава The Ball мала побачити світ 25 лютого. Створена за мотивами відомого мюзиклу. У ній – танець людського життя. Колоритні персонажі-маски (фірмове від Сп"яцці) зі своїми міні-історіями, переплетеними з історичними подіями країни (Італії) під нескінченні мотиви неймовірної італійської музики.

"Люди танцюють своє життя і у цьому безкінечному танці – проступає незбагнений сенс буття... Рівно 9 місяців війни і певні контексти, смисли, алюзії та ремінісценції - зчитуються інакше: виразніше, болісніше, відвертіше, пронизлівіше", – висловилась про виставу критикиня Ольга Стельмашевська.

В Національній опереті поставили "Бал" Матео Сп"яцці. Фото: Facebook Ольги Байбак

ДРАМіКОМ (Дніпро),"Всупереч"

Неймовірною подією стала вистава "Всупереч" у Дніпрі. Академічний театр драми і комедії у місті Дніпро від "імені Горького" він відмовився ще 2016 року. З появою нового очільника театру Сергія Мазаного трупа позбулася 29 найменувань свого російськомовного репертуару. У 2019-му там відбувся ребрендинг – найстаріший театр перетворився на сучасний ДРАМіКОМ.

На восьмому місяці повномасштабного вторгнення втілили на великій сцені повноцінну виставу "Всупереч" за текстами сучасних українських драматургів, написаних після 24 лютого. Поставив "Всупереч" головний режисер театру Антон Меженін в актуальному жанрі фізичного театру, створивши пластичну партитуру.

Для цієї вистави драматургиня Юліта Ран об'єднала в єдине ціле 4 документальні уривки із п’єс "Садити яблуні" Ірини Гарець, "Руський Воєнний" Ігоря Білиця, "Коти-біженці" Людмили Тимошенко та Марини Смілянець та "Я норм" Ніни Захоженко, пов'язавши їх "статистикою" 54 воєн, розв'язаних росією за останні чотири століття.

Читайте також: "Мистецтво не може бути без політики" – новий директор Театру на Подолі Богдан Бенюк

Історичні факти й події протягом вистави коментують 15 артистів – такий собі давньогрецький хор. У виставі – музика, тексти пісень Сергія Жадана та Олега Каданова.

До історичного занурення додали хроніку з живими героями нашого часу – Вікторією і Володимиром Ращуками, Михайлом Діановим та Юлією Паєвською ("Тайрою").

Основний меседж, який підкреслювали глядачі й критики: за будь-яких умов варто саджати яблуневий сад, а згодом збирати яблука – всупереч усьому.

У Дніпрі показали виставу "Всупереч". Фото: Facebook Євген Карякін

Театр на Подолі, "Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив"

Попри повномасштабне вторгнення, ракетні обстріли – в українських театрах зберігається практика запрошувати іноземних режисерів до співпраці. Зокрема, литовська режисерка Андра Каваляускайте після двох випущених вистав у театрі "Золоті ворота" також у вересні 2022 року презентувала виставу у Театрі на Подолі "Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив". У вузьких колах після прем'єри, ті хто бачив роботи Андри у "Золотих воротах", пошепки говорили, що виникає ефект дежавю. Частково, можна з цим погодитися. "Колискова…" об'єднує різні історії однією темою – про любов. По-друге, символізм на сцені – від костюмів до музичного оформлення, нагадує ніби ребус, який треба розшифрувати. І не опосередковано, у ньому звучить мотив війни, яка ще триває поруч. Без неї, як і без кохання, сучасне життя складно уявити.

Вистава(и) Андри Каваляускайте на українській сцені – це сучасний лабіринт крізь життя, але на сцені. Це театр, який захоплює сучасного глядача, якому кортить поринути у цей простір глибше, ніж просто дивитися дійство на сцені.

Ще одна прем'єра Театру на Подолі – відома п'єса С.Мрожека "Емігранти", яку поставив режисер Володимир Кудлінський. Тема еміграції і пошук кращої долі контрастує і водночас актуалізує реальність українців за кордоном. Для когось це вимушений виїзд за кордон на "перечекати", а для інших – нові перспективи для життя. Актуалізація подібного матеріалу на сцені, з одного боку, свідчить про рефлексію театру на сьогодення. Але з іншого боку, режисер, використовуючи традиційну форму, не задіює потенціал досвідчених акторів, м'яко кажучи, програє запиту і рефлексіям глядача, який, як і всі ми, вже по-іншому сприймаємо реальність, ніж рік тому. За жанром вказано, що це весела притча, але монохромність вистави майже не залишає глядачу простору для будь-якої емпатії.

У Театрі на Подолі поставили "Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив". Фото: Facebook Andra Kavaliauskaitė

Театр у Херсоні

Херсонський театр імені Миколи Куліша 24 лютого мав грати на рідній сцені виставу "Вічність і ще один день", прем'єра якої відбулась незадовго до того, але повномасштабна війна все змінила. Настільки, що актори вимушені були лишити не тільки рідній театр, але й домівки. А 23 березня російські військові викрали голову Херсонського музично-драматичного театру Олександра Книгу. Згодом його відпустили і він виїхав на підконтрольну Україні територію.

Але частину акторів вдалося зібрати – і в Києві херсонці випустили виставу "Лишатись (не) можна…" режисера Євгенія Резніченко.

По факту це документальна вистава, яка є художньою рефлексію Херсонського театру. Це реальні історії про спроби виїхати за часів, коли Херсон був під окупантами. Актори розповідають про страх і принизливі допити, обшуки з боку "асвабадітєлей" на шляху до вільної України. У виставі задіяні заслужені артисти України Руслан Вишневецький та Сергій Михайловський, акторки театру Куліша – Євгенія Кірсанова, Олена Пасько та Ангеліна Павлюк, актор Валерій Гайфуллін та відома артистка Римма Зюбіна.

Наразі колектив намагається налагодити робочий процес у Херсоні, щоб скоріше запросити глядачів, які, до речі, бережуть куплені квитки ще на 24 лютого.

Після деокупації Херсона - Херсонський театр імені Миколи Куліша відновлює роботу. Фото: Facebook Херсонський театр

Львів

За час повномасштабної війни Росії проти України місто Львів стало хабом для тих, хто виїхав з інших міст, і водночас креативним кластером для багатьох творчих колаборацій. Перші кілька місяців війни львівські театри працювали як волонтерські пункти й місце прихистку для біженців. Проте вже влітку режисери підтримали прем’єрами і культурний фронт. Зокрема, режисери ставлять вистави, які прямо або опосередковано стосуються війни, а також пропрацьовують багаторічні колективні травми.

Театр "Варта", "ВОНА ВІЙНА"

Харків’янин Артем Вусик у час повномасштабної війни створив новий театр "Варта", і тут же, у Львові, вони разом із харківським театром "Публіцист" поставили постдокументальну виставу за жіночими голосами "Вона Війна". Режисер Костянтин Васюков написав сценарій разом зі Світланою Мельник. Зібрали більше 30 історій реальних українських жінок різних соціальних ролей і статусів, які пережили жах війни.

Автори наголошують: головним правилом, яким керувалися під час роботи над сценарієм, була документальна правдивість.

Під час вистави використали історії підприємиці Олександри Шевчук, що активно підтримувала військових, художниці Віолетти Терлиги, яка пережила важкий виїзд з рідного Маріуполя, дизайнерки Діни Чмуж, яка поділилася своїми ілюстраціями про зустріч із війною, волонтерки Євгенії Сєрої, яка втратила друга – фотографа Макса Левіна та шукала спроби витягнути з полону важкопораненого захисника Маріуполя Гліба Стрижко, драматургині Наталки Блок, чий син певний час перебував в окупації, дівчинки Єви Любченко, що розповідала, як ховалася від обстрілів з подружкою в укриттях між грою з ляльками, харківської акторки Каті Васюкової, яка поділилася жахом від покаліченого російською армією Маріуполя.

Реальні історії звучать у диктофонному записі, а також стали перфомансом акторки Світлани Мельник, яка розповідає про життя однієї з героїнь, залучає глядачів до діалогу.

У виставі "Вона. Війна" використали реальні історії українок. Фото: Facebook театру Варта

Театр Марії Заньковецької, "5 пісень Полісся"

Влітку у Львові режисер Ігор Білиць поставив "П’ять пісень Полісся" (авторка Людмила Тимошенко). Той випадок, коли яскрава сучасна драматургія розповідає про історичні події так, що глядач захоплений і хоче ще. У виставі – п‘ять історій, зібраних за мотивами розповідей бабусі авторки. Канва – правдиві трагічні події, які відбулися на малій батьківщині Людмили Тимошенко в Овруцькому районі протягом останніх ста років. П‘ята історія – вигадана, але лише наполовину.

Критики відзначили виставу як знакову в театрі Заньковецької – свіжий погляд драматурга на події, що досі живуть чи не в кожному з нас і знаходять зрештою нове пропрацювання. Попри те, що "пісні" мають здебільшого сумні мотиви – вони ніби збираються в нові рядки, переплітаються із глядачем образами і знайомими нотами, щоби "виспівати" зрештою те, що має бути почуте.

Івано-Франківськ

Ще одним потужним волонтерським і мистецьким хабом став Івано-Франківськ. Драмтеатр імені Івана Франка перші місяці повномасштабної війни був прихистком і волонтерським центром, тут збирали та розфасовували допомогу армії, гуманітарну допомогу в міста під обстрілами, навіть виготовляли "коктейлі Молотова". І паралельно проводили вистави. Постановки поновили на початку березня – у бомбосховищі. Першою стала "Енеїда". Її показали вже 7 березня.

До Дня незалежності України, який відзначали цьогоріч в умовах повномасштабної війни, у безкінечних новинах із фронту – театр ініціював масштабний благодійний проєкті "Бій за Україну". Режисер-постановник – народний артист України Ростислав Держипільський. Диригент – Максим Гусак. Вів подію Олексій Гнатковський.

У проєкті поруч – Президентський оркестр і акторка Ірма Вітовська. Структура – поліжанрова: оркестрова, хорова музика (хор "Феліціо"), українська пісня зазвучала у виконанні переможця" Голосу країни" драматичного актора та вокаліста Сергія Лазановського. Також у проєкті – мистецтво драматичного театру – показали вибрані епізоди легендарної вистави Ростислава Держипільського "Вона – Земля" за новелами Василя Стефаника за участі акторів-зірок Франківського Національного драмтеатру.

Відродження після руїн: театри-переселенці Донбасу й Херсона

Донецький обласний драматичний театр у Маріуполі, який до 2016 року ще був "російським драматичним театром", є одним з найстаріших в Україні. Попри те, що саме приміщення будували протягом 1956–1960 років, існує точка зору, що початок створення театру слід вважати 1878 р. – тоді у Маріуполі виникла перша професійна театральна трупа на кошти сина багатого купця Василя Шаповалова, який орендував приміщення для театру.

Скинута росіянами бомба на Маріупольский драмтеатр 16 березня 2022 року вбила мінімум 600 людей, які переховувалися у приміщенні театру.

Актори і працівники театру, яким вдалося виїхати з Маріуполя, відновили творчу діяльність на сцені Закарпатського обласного музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв у липні вони показали виставу про Василя Стуса "Крик нації". З цією ж постановкою мали гастролі за кордоном. Наразі працівники театру живуть в гуртожитку Інституту підвищення кваліфікації педагогічних працівників в Ужгороді.

Колектив працює, готує прем'єри, проводить благодійні концерти у госпіталях та військових частинах. На Різдво, 25 грудня, маріупольці готують показати, як зазначають у театрі перший вертеп в історії Донецького академічного обласного драматичного театру з міста Маріуполя – "Вертеп Донеччини". В. о. директора Людмила Колосович взяла п'єсу Пантелеймона Куліша "Іродова морока", яку було написано ще у XIX столітті. Куліш у своєму творі через український вертеп показав визволення Запорожцем України (в образі Правди) з неволі Ірода, як прототипу московського царя. Маріупольці ж осучаснили персонажів твору: Кривду та Правду, Ірода та Жида, Козака.

Відродження діяльності театру – не тільки складний і довготривалий процес, але й це ще становлення саме українського фундаменту у театрі, який тривалі десятиліття продукував левову частку російськомовні вистави.

Луганський обласний музично-драматичний театр – був єдиним театром на неокупованій території Луганщині, який працював у Сєверодонецьку. Після 24 лютого театр призупинив роботу, але у приміщенні театру працював гуманітарний штаб. Через постійні бойові дії – ворожі російські війська розбомбили театр снарядами з танка. Тепер це руїни. Артисти театру через бойові дії майже одразу виїхали із Сєверодонецька та роз’їхалися по країні.

Згодом новим місцем розташування евакуйованого театру стали Суми. У липні 2022 року керівника Луганського театру Сергія Дорофєєва було призначено в.о. генерального директора театру-художнього керівника Сумського Національного Академічного театру драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна.

Безумовно, репертуар Луганського театру у умовах вимушеної евакуації відновлено лише частково, але можливість працювати й надалі обнадіює попри складні умови.