Режисерка "Назавжди-назавжди" розказала про майбутню прем'єру у Венеції та плани екранізувати "Тигроловів"

У п'ятницю, 8 вересня, на 80-му Венеційському кінофестивалі відбудеться прем'єра стрічки "Назавжди-назавжди" режисерки Анни Бурячкової. Цього року це єдиний фільм українського режисера-сучасника, що буде представлений у Венеції. Він змагатиметься за нагороду у спеціальній програмі Orizzonti Extra.

"Назавжди-назавжди" – це повнометражний ігровий дебют режисерки Анни Бурячкової, відомої кліпмейкерки, яка знімала для гуртів ONUKA, BRUTTO, "Океан Ельзи" та багатьох інших українських виконавців. Серед її останніх робіт – відео на пісню "Герої вмирають" співачки та захисниці Стасік.

За сюжетом, головна героїня Тоня (її грає Аліна Чебан) переходить зі школи в центрі міста до школи у спальному районі. Тут вона потрапляє до компанії відчайдушних підлітків, що шукають неприємностей на околицях постсоціалістичного Києва. А згодом і любовного трикутника: закохується в Журіка (Захарій Шадрін) та відчуває потяг до брата подруги Сані (Артур Алієв).

Співавторкою сценарію стрічки стала відома українська режисерка та сценаристка Марина Степанська ("Чоловіча робота", "Стрімголов"). Операторкою-постановницею – Лєна Чеховська, яка знімала фільми "Сімейний портрет" та "Клятва" Марини Вроди і "Помин" Ірини Цілик.

Напередодні світової прем'єри фільму "Назавжди-назавжди" у Венеції УП.Культура розпитало Бурячкову про очікування від фестивального показу, представницьку місію режисерів на світових кіноподіях та доречність знімання ігрового кіно про події повномасштабної війни, що триває в Україні.

Анна Бурячкова. Фото: Леся Міра

– Якби вас попросили описати свій фільм "Назавжди-назавжди" двома-трьома реченнями, аби найкраще його анонсувати, що б ви сказали?

– По-перше, це дійсно пісня любові, присвячена підліткам 90-х. Кіно про підлітків, але для тих, хто вже виріс, але не подорослішав. І це кіно про те, чи нам дійсно потрібна верифікація люблячими очима для того, щоб відчувати своє існування. Щоб заслуговувати на існування.

– Напередодні прем'єри у Венеції ви представили трейлер фільму. Чи відомо вже, коли стрічка вийде в Україні?

– Фестивальна прем’єра в Україні обов’язково буде. І скоро – вже восени. Але деталі поки що не можемо розкривати. Прокат на цей момент ще не підтверджений, тому що нам треба спочатку пройти всі фестивалі.

Сподіваюся, що це буде зима-початок весни, але мені зараз важко сказати.

– Події у "Назавжди-назавжди" відбуваються у 90-х. У нашому кіно є досить багато фільмів про ці часи: "Носоріг", наприклад, "Я і Фелікс", "Ля Палісіада". Чому українським режисерам так хочеться заглиблюватися в цей час?

– Не знаю про інших, я можу сказати, чому мені це було важливо. Думаю, ми щось не прожили в цих 90-х – і нам треба було до цього повернутись.

Всі фільми, які ви назвали, це всі різні 90-ті. Бо вони були дуже сегментовані. Тобто 90-92 рр. – це одні 90-і, 92-95 рр. – це вже такі бандитські 90-і. У нас це кінець 90-х, вихід із бандитських 90-х.

У 98-99 роках ми були підлітками. І коли Радянський Союз нарешті рухнув, з тією свободою, яка висипалася на нас, на наших батьків, – ніхто не знав, що з нею робити. Ми намагалися знайти якийсь приклад – і бачили цих підлітків тільки в західному кіно. І оця спроба натягнути на себе західне життя, в тому числі підліткове, при тому продовжуючи існувати в парадигмі того, що було навколо нас, – це було дуже цікаво.

Кадр з фільму "Назавжди-назавжди"

– В трейлері можна побачити локації Троєщини. Де ще ви знімали, коли відбувалися зйомки? На якому етапі вас застало повномасштабне вторгнення?

– Ми закінчили знімати в грудні 2021 року, до повномасштабної війни. Знімали на Троєщині, частково на Борщагівці. Коротше, всі панельні діри були наші. Я дівчинка із центру, але мені ця вся естетика дуже подобається.

Перед початком повномасштабної війни ми як раз в січні сіли за монтаж. Поки збирали першу чернетку, почалася повномасштабна війна. В цей момент ми зупинились, і далі була ціла купа пригод у пошуках додаткового фінансування, у пошуках сенсів, чому взагалі ми маємо продовжувати робити цей фільм. Бо, звичайно, в перші місяці просто не було жодних сил і думок, як можна повернутися до цього матеріалу.

Монтаж ми закінчили в грудні, і потім пішли в процес постпродакшену. Робили його в Нідерландах, але з українськими спеціалістами.

Анна Бурячкова на зйомках фільму. Фото: Ганна Грабарська

– Фактично "Назавжди-назавжди" – це єдиний фільм сучасного українського режисера, який цього року ми веземо у Венецію. Яким був ваш шлях до кінофестивалю?

– Для мене Венеція була в певному сенсі ціллю. З усіх трьох найбільших кінофестивалів – це Канни, Берлін і Венеція – вона для мене була найцікавіша. Можливо, через їхню зацікавленість в нашому проекті ще з самого початку. Можливо, через те, що фільми, які зазвичай відбираються до Венеції, мені дуже подобаються.

В якийсь момент, коли в одну з програм нас не взяли, ми трошки похнюпилися – думали що вже ні [не попадемо – УП.Культура]. І от раптом про це повідомили.

– Наскільки змінилося за оці півтора роки представництво України на міжнародних фестивалях? Це важче робити чи легше? Чи якесь є сприйняття інше наших режисерів?

– Мені здається, що ми маємо розмовляти на всіх майданчиках, які нам доступні. Чим голосніше – тим краще. І, напевно, маємо говорити не тільки про цю війну. Тобто, ми маємо бути представлені як культурний прошарок, який існує. Щоб нас бачили і чули окремо від Росії. І це, напевно, найважливіше.

Бо все ще досі є оце відчуття, що ми десь там далеко, або такий "придаток", або от є "вєлікая россійская культура", прости господи, а є українська, яка тільки починає. Це ж не правда і, зрозуміло, що це пригодовано російським грошима, але тим не менше.

Кадр з фільму "Назавжди-назавжди"

Чим більше ми говоримо – тим більше нас чують, бачать, тим більше ми існуємо в культурному полі, тим більше це культурне поле впливає на політичне поле.

Ми так само пітчингували фільм в Work in Progress у Каннах минулого року. Дійсно, було важко психологічно знаходитись серед "свята життя". Але це, мені здається, робить нас більш злішими і загартованішими. Бо це не свято, це робота. Туди треба поїхати, зробити свою справу, показати фільм, розказати про те, що відбувається і поїхати далі.

Напевно, ми стали сильніше усвідомлювати, що ми не просто презентуємо кіно, а ми є обличчям України в цей момент.

– У минулому році у Венеції команда фільму "Люксембург, Люксембург" вийшла з плакатами про українських дітей, які втрачають батьків через війну. У Каннах команда "Бачення метелика" стояла на червоній доріжці під звук сирени. Чи буде у вас у Венеції якийсь такий меседж?

– Так, буде меседж, ми його плануємо, але маємо затвердити з фестивалем.

Звичайно, ми будемо це робити. Просто часи змінюються і, наприклад, Максим Наконечний із командою під сирени в Каннах – це один час. Час, коли треба було закривати небо. Ці меседжі більше не працюють, на жаль.

Тому нам треба шукати інші якісь історії, які нам допоможуть зараз комунікувати це європейцям. От ми намагаємося знайти свою історію, і зробити це найкращим чином.

Кадр з фільму "Назавжди-назавжди"

– Ми поговорили про меседжі, які українські режисери несуть в світ, але я хочу спитати про меседжі самого українського кіно. Про те, як воно змінилося за ці півтора роки? Які у нього зараз складності і яким воно буде, коли ця війна закінчиться?

– По-перше, ми ще майже не бачимо фільмів, які створені за цей час.

Але є документальні роботи, які вже виходять. Я дуже хочу встигнути до Венеції піти подивитись "20 днів Маріуполі". Це дуже важливо.

В документальному сегменті зараз такий момент, коли ми говоримо про все болюче. Щось вже виходить, щось має, навпаки, акумулюватись. Ці проєкти будуть, я впевнена, дуже хороші й дуже болючі.

А те, що ми бачимо в художньому кіно, ті гучні прем'єри, які виходять зараз, – це фільми, які були створені, задумані та зняті до повномасштабної війни. Тому складно говорити про зміни по результатам того, що ми зараз бачимо.

Через те, що зі зрозумілої причини не дуже багато, м'яко кажучи, художніх проєктів зараз запускається, у нас буде певний період порожнечі, можливо, декілька років.

А до чого ми повернемось після завершення війни? Якими ми станемо після завершення війни? Я навіть не знаю, чи ми зможемо колись знову відчувати безтурботність. Вважаю, якщо не назавжди, але дуже надовго ми будемо носити цю темну пляму в собі. І як ми будемо її обробляти, як будемо з нею працювати творчо, буде дуже впливати на те, що буде виходити.

Зрозуміло, що зараз буде дуже багато кон'юнктурних проєктів, будуть з'являтися проєкти на хайпі, з використанням подій для якихось своїх цілей. Але і вони, напевно, потрібні теж. Будь-який, напевно, зараз матеріал потрібен. Просто хотілося б, щоб він був більш осмислений і менш хайпуючий.

Постер фільму "Назавжди-назавжди"

– Останніми днями триває скандал довкола фільма про Маріополь "Юрик". Зрозуміло, що це ігровий художній фільм, в якому відтворено події, тому в ньому не може бути документальної достовірності як у того ж "20 днів у Маріуполі". Яке ваше ставлення до таких проєктів? Ми маємо почекати з цими фільмами чи усе-таки їх знімати?

– Я думаю, що відтворювати події, які ще не мали фінального завершення, які не прожиті дуже великою кількістю людей, які вплинули супертравматично на людей, які були в Маріуполі або в іншому місці, будь-якому, в Бучі, в Ірпіні, відтворювати їх так по-швидкому, доволі недбало, викривлюючи не варто.

Я не бачила цей фільм, але судячи з того, що я відчуваю в ньому поспіх зняти скоріше, не давши цьому прожитися, – це хайп, на жаль.

Ми не готові зараз, як на мене, знімати художні фільми про те, що з нами сталося так нещодавно. Всі достатньо травмовані вже для того, щоб не робити цю ретравматизацію прямо по свіжому.

Бурячкова з акторами на зйомках. Фото: Лєна Чеховська

– Деякі ваші колеги, з якими маю нагоду розмовляти, кажуть, що фільми, які зняли ще до вторгнення, вже робили б по-іншому або взагалі не знімали б. Чи ви бачите, в якому напрямку в кіно будете рухатися далі?

– У мене є проєкт, який знаходиться в стадії розробки. Він отримав одну з стипендій Української академії Нетфлікса. Це проєкт "Тигролови" [за романом Івана Багряного – УП.Культура].

Він не буде простий, йому потрібен час, і великі зусилля бо його треба зробити добре. Зараз це складнувато, але він в розробці доволі довго вже.

Як на мене, це найкінематографічніший український роман, написаний будь-коли. Це книга, створена для екранізації.

І я вважаю, що такий фільм нам зараз потрібен. Тому що він про цю вітальність, про любов до життя. І ця книга про нас зараз, як би дивно це не звучало.

Читайте також: "Це як зіграти Ісуса" – американський актор Лузар Тверські про роль у "Довбуші"