"Книжковий фестиваль 365 днів на рік". Олексій Ерінчак розкриває подробиці відкриття книгарні на Хрещатику

Великої книгарні давно не було на головній вулиці України. І ось у розпал великої і виснажливої війни Росії знайшлись відчайдухи, які вирішили це змінити.

Анонс про те, що у січні на Хрещатику відкриється велика книгарня, викликав великий інтерес далеко поза межами літературної спільноти. У своєму повідомленні власник книгарні Олексій Ерінчак амбітно заявив, що це відкриття "стане поштовхом до розвитку всієї української культури".

УП.Культура поцікавилась, хто ці люди, що зазбиралися впливати на культуру і в який спосіб одна книгарня здійснюватиме цей вплив.

В цьому тексті ви знайдете ексклюзивні подробиці про майбутню книгарню, дизайн її інтер'єрів та познайомитесь з людиною, яка не побоялася піти проти тренду "культура не на часі".

"Зайшов у книжковий бізнес не плануючи заходити"

– З якого бізнесу ви прийшли в книжковий?

– Я маю багато різноманітних бізнес-досвідів. Останній – він є і нікуди не дівався – студія розробки мобільних ігор Hitica. Маємо понад 20 млн скачувань нашої гри у світі. І це дозволяє мені інвестувати в інші бізнеси.

– Що спонукало вас перейти з цифрового бізнесу в офлайн і відкрити свою першу книгарню "Сенс" в грудні 2021 року?

– Книгарня з’явилась достатньо випадково. Я живу на Печерську і тут зовсім немає місця, де спільнота мешканців району могла б зустрічатись.

У нас на районі люди не знайомі між собою, не знають сусідів з інших під'їздів чи навіть з інших поверхів. Звісно, в умовах сучасної урбанізації людині не потрібні інші люди, щоб вижити. І тому люди не розвивають свої локальні соціальні контакти.

Олексій Ерінчак і майбутня книгарня на Хрещатику. Фото: Анастасія Должениця

На відміну від села – в тебе закінчилися сірники, на вулиці заметіль, до найближчого магазину 5 км, немає Глово-Уберів, ти не можеш розпалити піч і ти помер. Тому ідеш до сусіда, з яким до цього збудував добрі відносини.

Та як показало повномасштабне вторгнення, для формування чогось життєзарадного треба, щоб люди спілкувалися між собою, підтримували одне одного і в містах – вживу, а не через чатики.

Знайти місце виявилось непросто: совєтська забудова не передбачала створення місць, де б люди могли об’єднуватись. А скоріше максимально навпаки. Навіть коли в будинку люди хочуть обговорити питання створення ОСББ, вони зустрічаються у дворі, на вулиці.

Я спробував пошукати комунальні місця. Але це Київ, такі місця тут скоріше продадуть, ніж нададуть доступ громадянам.

І от в цей час прямо в моєму будинку замість ресторану "Євразія" з'явилася вивіска "Оренда". І це було те, що треба!

Я почав думати, в що це перетворити. Бо не маю стільки вільних грошей, щоб платити за оренду приміщення просто для зборів сусідської спільноти.

Десь тоді ж я потрапив в книгарню-кав’ярню "Моя книжкова полиця" на Чикаленка. І там зрозумів, що це підходить для мене максимально: є кава, є книжки, є атмосфера, яка підштовхує до осмисленого спілкування. Не просто привіт-привіт як в супермаркеті.

Я навіть почав домовлятись про франшизу на "Мою книжкову полицю". Бо нічого не тямив у книжковому бізнесі, в принципі не мав до цього офлайнового бізнесу – не хотів сам набивати шишки. Але врешті зрозумів, що не зможу виконати умов цієї франшизи і доведеться робити все самотужки.

– Відкриття книгарні – не найочевидніший успішний стартап у 2021 році. Як же ви наважились-таки?

– Ідея вже в мені бурлила. Через ланцюжок друзів я знайшов Надю Вовк, з досвідом відкриття (і навіть закриття – о-о!) книгарень "Є" в Дніпрі. Надя стала директоркою "Сенсу".

Вона прийшла до нас на етапі демонтажу і розвалених стін. Пізніше Надя зізналась, що на початку не вірила в успіх і сприйняла це як тимчасовий проєкт: "якийсь непонятний чувак, непонятний ремонт, чи буде воно, чи не буде".

Сусіди, до речі, теж ділились скепсисом, коли я їм розповідав, що тут буде книгарня: "та зараз такий час, що всі книгарні закриваються!", "та зараз ніхто не читає – хіба лише електронні книжки".

Книгарня "Сенс" на Микільському провулку, Київ. Фото: Анастасія Должениця

А я казав, що будуть читати! Бо я сам з цифрового бізнесу, сам читав електронні книжки, але з прискоренням цифровізації, особливо з коронавірусом, я повернувся до паперових. Всюди онлайн, нецифрового стало настільки мало! І виявилось, що сидіти за паперовою книжкою без телефону набагато комфортніше! Бо навіть електронна книжка – все одно цифрова.

Ще одна тема для скепсису: я вирішив відкрити книгарню з книжками виключно українською мовою, без російської книжки. Станом на кінець 2021 року небагато книгарень сповідували такий принцип.

Зараз сусіди вже говорять: "Олексій, як круто, не очікували, що так вистрелить! Тут стільки людей!". І Надя далі з нами.

Нині тренд на відкриття книгарень. Хоча, ми в цей героїчний тренд навіть не попадаємо – бо відкрились за пару місяців до повномасштабного вторгнення, а не під час. Та я впевнений, що наш приклад надихнув інших.

Отак я зайшов в книжковий бізнес не плануючи заходити в книжковий бізнес.

"Принципи для мене важливіші, ніж бізнес-підходи"

– Розкажіть, як війна змінила життя книгарні "Сенс". Буквально за кілька місяців її існування ви таки встигли побудувати життєзараздну спільноту, наскільки я можу судити з діяльності "Печерських котиків" – волонтерського штабу, який організувався у книгарні з початком вторгнення.

– Коли почалось повномасштабне вторгнення в мене була лише одна задача – як вивезти родину за кордон. В перший день – це був четвер, ми вирішили нікуди не їхати одразу, а придивитись, що відбувається.

Я вийшов на вулицю, допоміг сусідам відкрити укриття (ЖЕК біля одного з підвалів написав "Укриття", ну то вже вибачте – ми зламали замок, що на ньому висів). Там виявилось геть порожньо. Тому ми туди позносили меблі з книгарні, щоб людям було де сидіти.

А потім ми поїхали. Врешті 26 лютого моя родина була в Румунії. А 28-го лютого я повернувся до Києва разом з броніками і шоломами, які привіз для Фонду Притули.

1-го березня я відкрив "Сенс" – до цього мені вже писали активні сусіди, питали де я. В той день зібралось десь 7 людей і почали думати, як нам тут облаштувати діяльність.

Ми працювали за викликами – кому ліки довезти, кому їжу. І це був простір, куди всі могли прийти і відчути, що є інші люди. Ми намагались зберегти хоч якусь нормальність, тому варили і роздавали каву.

"У червні, коли команда книгарні почала повертатись, ми відновили роботу "Сенсу". Фото: Анастасія Должениця

Потрохи почали долучатись й інші люди. Приходили, питали "Що робити?". Довелось роздавати і їм задачі.

Я зробив чат з іншими волонтерськими групами, щоб координувати дії і логістику. І розуміти, що відбувалось в місті та як нам посилити волонтерський рух, щоб він не згасав (як це було після Помаранчевої революції чи після Революції Гідності), а навпаки – максимально інституалізувався.

Бо вся команда Кличка, міська влада неймовірно погано працювала. Гуманітарний штаб Києва – це був жах! Але вони отримували максимальну увагу міжнародної преси і допомоги. І я розумів, що коли все закінчиться, вони вийдуть героями, а ми всі виснаженими. Хоча всю роботу зробили волонтери...

У червні, коли команда книгарні почала повертатись, ми відновили роботу "Сенсу". А "Печерські котики" переїхали в інше приміщення. А ми зосередились на книжках, на тому, щоб ставати кращими в цьому. Далі було багато всього. Була міжнародна ініціатива "Книжки з дому" для сімей, що виїхали за кордон, щоб вони не втрачали зв’язок з Україною. Ми понад 4 тисячі книжок відправили тоді. Було запрошення від Книжкового Арсеналу – стати оператором з продажів нонфікшну на фестивалі 2023...

Читайте також: Місце мрій: чому книгарня нині більше, ніж просто магазин

– Ще поставлю вам особисте питання. Ви з Миколаєва – там народились і там закінчили університет. Звідки у вас така принципова позиція щодо російського контенту і така гарна українська мова?

– Моє патріотичне виховання походить з навчання в Миколаївському юридичному ліцеї. Там була Майя Юхимівна, вчителька історії України і наша класна керівниця. І саме вона навчила мене правильно розуміти акценти, працювати з джерелами, а не лише читати і зазубрювати підручники. Ухвалювати рішення на основі фактів, а не на підставі їх інтерпретацій.

А ще в ліцеї ми спілкувались виключно українською мовою на уроках. У нас був курс "Ми – громадяни України", на якому було багато цікавого про цінність громадянства.

Плюс, бабуся моя пережила Голодомор і я багато з нею спілкувався. На жаль, вона минулого року померла. Вона розповідала, як на її очах помирав її молодший і старший брати, її тато...

Будівля книгарні під час ремонту. Фото: Анастасія Должениця

Отак воно і склалось: історія моєї родини розповідає мені, що Росія і совєти вбивали нас, тому що ми українці. І вчителька історії, яка розповідала, як відділити фактаж від пропаганди. І, можливо, мій батько, який часто дивився новини спочатку на ТСН о 19:30, а потім на ОРТ о 20:00 зі словами: "А тепер подивимось вражеські новини".

В Миколаєві в мене була спроба перейти повністю на українську мову, але я швидко здався. Бо коли тебе ігнорують, чи коли ти звертаєшся українською, а тобі висловлюють незадоволення – це 18-річному складно здолати.

– Повернемось до книжкового бізнесу. Отже, ви не планували в нього заходити, але ви тут. Як ви – людина цифрового світу, оцінюєте український книжковий бізнес?

– Ох, і специфічний це бізнес! В цьому середовищі абсолютно немає довіри. Але є травма, вона відчувається у всіх його учасників, які так чи інакше дотичні до цього бізнесу. Ця травма пов’язана і з тиском російської книжки, і недостатньою увагою держави до цієї сфери.

Коли ми відкривалися, я чув багато розмов від видавців, про те, що держава не допомагає, що їм складно самим все тягнути. Хоча на цьому ринку, як і на будь-якому іншому нашому, є різні варіанти – корупційні схеми теж є. Всі про це знають, але продовжують співати не "давайте разом будувати ринок", а "як нам всім тяжко".

Будівництво "Сенсу на Хрещатику". Фото: Анастасія Должениця

Я думав, що ми почнемо працювати, дамо зрозуміти, що нам можна довіряти, я буду спілкуватись з видавцями й іншими книгарнями і в спілкуванні ми побудуємо спільноту, вирулимо на якісну взаємодію, на coopetition. Коли два в одному – competition (конкуренція, змагання) і cooperation (взаємодія). Бо це ж кластерне мислення, ми всі вкладаємо в спільну справу, щоб ринок збільшувався, всім добре і мені добре.

Така була моя логіка. Але таку мою логіку наче в особистих розмовах і розділяли, але продовжували робити те, що вони до того і робили. Я тоді вирішив, що ок, будемо діяти в таких умовах...

А потім сталось повномасштабне вторгнення, волонтерство. Я побачив, наскільки важливі книжки людям і як сильно ми, як держава, недооцінюємо роль культури у цій війні.

Станом на сьогодні, особливо після того, як я вперше мав можливість взаємодіяти з видавництвами на "Книжковому Арсеналі", ситуація змінилась. Хоча після фестивалю сталось так, що довелось навіть критикувати видавців.

Будівля книгарні під час ремонту. Фото: Анастасія Должениця

– Так, це було яскраво – ваша відповідь видавництву "Віват" про те, що не треба знецінювати роботу книгарні, стверджувати про низькі продажі на Арсеналі, коли дані про продажі ще не оприлюднені. І про те, що ви просили поставити більше книжок для більших продажів, але видавництво затягнуло з цим, про демпінг і лицемірство. Цікавий і резонансний був допис, словом...

– Я не зміг не прореагувати наїзд на свою команду. Було образливо, що "Сенс" класно відпрацював, а його роботу знецінюють.

Але врешті після того допису у нас з Юлією Орловою (директорка видавництва "Віват" – ред.) налагодились чудові стосунки. Вона познайомилась зі мною вже на Kyiv Book Fest, запропонувала покращити взаємодію.

Читайте також: Недосвідчені працівники, блекаути і російські атаки: боротьба української книжки за друк

В мене зараз хороші контакти фактично зі всіма великими видавцями. Ми спілкуємося з ними про майбутнє. Бо я про майбутнє, мені "зараз" не цікаве – бо воно вже фактично минуле. Хоча досі більшість книжкового ринку залишається зафіксована на минулому – адже травма нікуди не поділась. Але я стараюсь це ігнорувати, бо якщо взаємодія йде на користь спільній справі, я можу прийняти чи ігнорувати певні теми.

Будівля книгарні під час ремонту. Фото: Анастасія Должениця

Це не стосується зв’язків з Росією, безперечно – це я ігнорувати не можу. Принципи для мене важливіше, ніж бізнесові підходи. Тому ми не взаємодіємо з видавництвами, які мали чи ще мають російське коріння.

– Ви маєте на увазі видавництво BookChef?

– Так. І все, що довкола російського "Ексмо". Бо номінально BookChef наче українська компанія, але ж всі розуміють, хто і навіщо її заснував.

З питомо українськими видавцями в мене непогані стосунки, у книгарні "Сенс" – хороша репутація, ми передбачувані. На закритій зустрічі з видавцями на Kyiv Book Fest мені прямо казали всі, що "Сенс" – чи не єдиний, хто платить: викуповує книжки, а не бере на реалізацію і віддає гроші постфактум лише за продане.

"Великий книжковий простір на Хрещатику дає впевненість людям з книжкової сфери"

– Але ваше оголошення про відкриття книгарні на Хрещатику не можна назвати передбачуваним – воно застало всіх зненацька.

– Так, ми з усією командою це ретельно приховували поки не визначились з датами запуску. Але я думаю, що це позитивна "непередбачуваність" :)

"Сенс на Хрещатику" – це хороше рішення для всього ринку. Це не просто відкриття книгарні, це відкриття простору для взаємодії з книжкою і довкола книжки на найпомітнішій вулиці країни.

Наявність фізичного простору, де люди спільних поглядів можуть збиратись і обговорювати важливі теми, і впливатиме на якісні процеси у всій культурі. Нічого не відбувається тоді, коли люди сидять вдома і бідкаються, що держава не підтримує культуру.

Я знаю, що ми вміємо провокувати. Як, наприклад нашим написом на дверях "Робіть що хочете, аби не російською" ми спровокували серйозний суспільний діалог. Після цього багато інших бізнесів скопіювали наш напис собі на двері. Бо люди не були готові зробити це першими – позицію показати страшно, коли ти один. А коли хтось вже її показав – то вже і самому легше висловитись.

Тут так само – величезний книжковий простір на Хрещатику дає впевненість людям з книжкової сфери. Людей з різних міст може спонукати відкривати подібні заклади у себе. Ви приїхали з Вознесенська, подивились як цей простір круто працює і вирішили, що це може працювати і у вас в місті.

Інтер'єри майбутньої книгарні.

У нас буде майже 1500 квадратних метрів площі, 3 поверхи. Мінус перший поверх – це книжки. Перший поверх – кав’ярня, дитячий простір і книжки. А горішній буде спроєктований спеціально для подій і спілкування.

І весь цей культурний простір дає нам можливість проводити книжковий фестиваль 365 днів на рік – зустрічі з авторами, автограф-сесії, презентації, дискусії.

Традиційно культурні спільноти маргіналізовані, ховаються десь по місцях, про які знають 20-30 людей. Я не кажу, що ми вигадуємо щось, де вперше збираються люди культури – ні! Ми надаємо цим спільнотам більшої видимості.

– Раз ви вже заговорили про фестиваль, скажіть, хто буде його куратором – визначатиме його концепцію, формуватиме його програму, відбиратиме події і спікерів? Як ви будете залучати до програми нелітературні теми і людей?

– Гарне питання, яке поки що не має відповіді. Ми зараз зосереджені на тому, щоб доробити ремонт і в січні запустити перші два поверхи – мінус перший і перший. Другий трохи пізніше – бо площа дуже велика і все одночасно доробити не встигаємо. Плюс встановлюємо ліфт. Ми прагнемо, щоб простір "Сенсу" був інклюзивним, безбар’єрним, доступним. Але в таку радянську забудову виявилось не так просто всунути функціональний ліфт.

Інтер'єри майбутньої книгарні.

Взагалі, доступність для мене – визначальна концепція. Вона не лише про зручність всередині простору, а і про те, щоб книгарня була в доступі, поруч.

Щодо відбору подій... Зараз "Сенс" працює з вхідними запитами – ми самі подій майже не вигадуємо. Надя Вовк, директорка, вирішує, які події пасують нашому закладу, які не пасують. Можливо вона ж буде ухвалювати рішення і по Хрещатику.

На сьогодні бажаючих провести захід – презентацію, автограф-сесію чи зустріч з автором – в "Сенсі на Хрещатику" (який ще не відкрився), вже така кількість, що днів у році може і не вистачити!

Безперечно, у нас є наші фільтри і наші рамки. Скоріше за все книжку про "успешний успєх", яка не має ніякого ціннісного навантаження, не пустимо презентувати у себе.

Проте у нас точно буде багато розмов про майбутнє, про розвиток української державності. Згадайте цьогорічну програму Книжкового Арсеналу – там є і класичні літературні презентації, і розмови з людьми, які не є авторами, але які впливають на наше життя.

До речі, я сподіваюсь, що чимдалі, тим більше таких людей ставатимуть авторами. Бо наші спікери пишуть дуже багато у Facebook, і дуже мало з цього книжок виходить. І сенсів теж, бо соцмережі – це плинність, поверховість. Хочеться, щоб ми всі разом занурювались в глибину.

– Хоч ми зараз з вами робимо це інтерв’ю для УП.Культура, не можу не спитати якою є ваша бізнес-модель, коли ви плануєте вийти на самоокупність і прибуток.

– Нашою бізнес-моделлю є щира віра (тут ми сміємось разом)...

"Сенс на Хрещатику" – це окрема юридична особа і окремий проєкт. За моєю ідеєю я запрошую 10 сильних українських бізнесів з цінностями для того, щоб разом запустити цей простір. Щоб разом показати, що український бізнес інвестує в культуру.

Зараз партнерів поки 4: Книгарня "Сенс", Альтера Груп, Work.ua і Projector. Очікую, що найближчим часом підключаться інші.

Були бізнеси, до яких я звернувся, але вони одразу сказали, що зосереджені лише на допомозі армії. Що зрозуміло.

Ті партнери, які є – їм мені не довелось пояснювати, чому підтримка культури саме зараз теж дуже важлива.

Інтер'єри майбутньої книгарні.

Отже, я керівником цього проєкту, партнери рівноправно інвестують в цей проєкт, моя команда запускає простір. Ми працюємо, заробляємо на оренду і на зарплати ("Сенс на Хрещатику" – це десь 60 робочих місць).

За моїми підрахунками, ми маємо швидко вийти на самоокупність і прибуток. 50% з нього розподілятиметься дивідендами між партнерами, а 50% ітиме на підтримку культурних ініціатив та розвиток простору.

– Ви відкриваєте книгарню в дуже символічному місці – прямо біля Київради, у серці трьох останніх українських революцій. Враховуючи те, що простір, який ви розбудовуєте є стратегічним для всього міста, чи міркуєте ви над тим, щоб запартнеритись ще й з київською владою?

– Я маю звичку не розраховувати ні на кого і ні на що. І робити те, в що я вірю. І мені не близька ідея того, що держава мені зобов’язана допомагати.

Якщо з часом станеться так, що українська влада чи місцеве самоврядування зрозуміє, що це важливий проєкт для них і звернеться з якоюсь пропозицією до нас, я її радо розгляну. Основне питання для мене буде – яка мотивація місцевої влади в цьому зверненні. Якщо мотивація – підтримати важливий для суспільства простір, то я піду в таке партнерство. Але якщо мотивація – відбілити свою репутацію після всіх факапів, які нароблені, напередодні виборів, то точно ні.

Можливо тому мені і складно зараз знаходити партнерів для "Сенсу на Хрещатику", бо цінності і гроші – вони, на жаль, не так часто зустрічаються разом.

Мені кажуть часто, що я ідеаліст, але мені подобається бути ідеалістом максимально довго, як я можу. Поки в мене немає критичної необхідності відмовлятися від своїх цінностей, я від них відмовлятися не буду. Тому я буду продовжувати шукати тих партнерів, з якими мені б хотілося бути на одній фотографії, за одним столом, спілкуватися разом про майбутнє.

Я не буду робити запити державним органам – давайте нас підтримуйте, бо держава має зараз фокусуватись на питаннях національної безпеки та економіки.

Інтер'єри майбутньої книгарні.

А київське місцеве самоврядування станом на сьогодні – воно не є хорошим партнером ні для чого. За 10 років воно показало себе як хороший партнер забудовникам, і максимальний непартнер громадянському суспільству, безбар’єрному середовищу, громадському транспорту, культурній спадщині. Чинну владу Києва не цікавить все, що стосується турботи про людей. Всі сучасні міста світу рухаються до людиноцентричності, а Київ іде в зовсім протилежному напрямку.

Хоча в мене є мрія, що колись "Сенс на Хрещатику" передасть свою естафету великій, сучасній публічній бібліотеці. Можливо я її побудую разом з партнерами, можливо я сам, можливо в партнерстві з владою... Але це те, чого немає у нас, а воно має бути. Наприклад в Осло на шістсот тисяч населення публічна бібліотека має 6 поверхів.

А ще я хотів би, щоб Хрещатик став місцем сили для українців. Бо сьогодні це велике шосе з різноманітними магазинами. Але цінностей для держави в цих магазинах дуже мало. Є "Всі свої" через дорогу від нас і будемо ми.

Здебільшого кияни на Хрещатик не ходять, бо там не та атмосфера, в яку б хотілося зануритись. І я б дуже хотів, щоб і ми, і інші розвивали Хрещатик як головну вулицю країни, куди ти потрапляєш і відчуваєш себе українцем, де ти заряджаєшся енергією, набуваєш розуміння про Україну, надихаєшся на боротьбу за неї.

– Але Хрещатик це і місце, де часом точиться ця боротьба, де відбуваються українські революції. І багато з приміщень там виконували в тих подіях важливі об’єднавчі функції...

– Тут як "Сенс" на Микільському став осередком українства, адекватності і боротьби під час початку повномасштабного вторгнення, так само і на Хрещатику, за потреби, він стане таким центром. Бо мої друзі завжди активні і завжди на передовій подій. Я такий самий. І ми будуємо місце для людей. Не виключно для заробляння грошей і точно не для відмивання грошей. І якщо люди вийдуть на Майдан зі справедливими вимогами, ми будемо з людьми.

Я щиро сподіваюся, що всі наступні майдани будуть в позитивному ключі. Що в нас не буде проросійського майдану, чи деструктивного майдану, що всі будуть з цінностями – як і попередні. "Сенс на Хрещатику" завжди буде місцем адекватної української двіжухи.

Інтер'єри майбутньої книгарні.

А ще я дуже сподіваюсь, що ми, як суспільство, навчимося рухатись без майданів. Я особисто вважаю, що вибори 2019 року – це і був такий своєрідний майдан, який відбувся на виборчих дільницях, протест, що стався в демократичний спосіб без необхідності боротись на вулицях, битись з поліцією. Я не оцінюю тут сам вибір – чи він добрий, чи він поганий. Просто велика кількість людей розвернула історію. І чим більше в нас буде місць для розвитку навичок демократії, тим меншою буде необхідність виходити на вулиці з палицями і щитками, щоб захистити свої права.

– А які ви книжки читаєте?

– Я ось дивлюсь на тумбочку біля свого ліжка і на ній зараз 15 книжок. Бо я люблю читати щось складне, а час на читання переважно знаходжу перед сном, коли я дуже втомлений і на складне вже нема сил. Тому ці книжки накопичуються і доволі потроху рухаються.

"Просто велика кількість людей розвернула історію". Фото: Анастасія Должениця

Найпростіша з цих книжок – це фотоальбом з історіями Humans of Prague. Є тут і "Метафізика" Аристотеля, і "Божественна комедія" Данте, і нонфікшн. От скородочитаю "The Art of Clear Thinking" - це книжка пілота F-16 про прийняття рішень. Є там і "Плинні ідеології" Єрмоленка...

Художку читаю рідко, до відкриття "Сенсу" її взагалі не читав. Зараз хіба один з моїх консультантів щось мені "продасть", то можу. Як от два наших топи - "Я бачу, вас цікавить пітьма" і "Танці з кістками" - обидві лягли мені чудово.

Почав читати "Пригоди української літератури" Ростислава Семківа. Бо є очікування у людей, з якими я спілкуюсь, що раз я відкрив книгарню, значить я все прочитав. А ще ж і україноцентричну книгарню, то все наше Розстріляне відродження і дисидентів знаю... І я от трошки читерю - купив Семківа і читаю потрохи, щоб мати мінімальне уявлення про те, що говорять люди, які мене оточують.

Читайте також: Граматика війни та пам'яті: чому треба читати "Бахмут" Лаюка