Про книги-анальгетики під час пандемії, Київ у літературі та фестиваль у "Софії". Інтерв’ю з критиком Євгенієм Стасіневичем

Євгеній Стасіневич – український літературний критик, літературознавець, радіо- і телеведучий, лектор численних освітніх проектів, автор книги "Ціна питання".

Він входить до складу комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Цього року Стасіневич – куратор літературної сцени на фестивалі високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. Фестиваль проходитиме у дворі "Софії Київської" з 20 по 25 серпня вже втретє.

Утім, окрема літературна програма цього року з’явилася вперше. Вона буде компактною – кілька фахових дискусій, одне публічне інтерв’ю і Ніч поезії: акцент зробили не на кількості, а на якості.

На літсцені шукатимуть нові сенси, відкриватимуть незнані "території" в літературі та фахово говоритимуть про те, як місто з сюжетних декорацій перетворювалось у книжках на повноправного героя.

Євгеній Стасіневич – український літературний критик, літературознавець

У розмові з "Українською правдою. Життя" Євгеній розповів про літературну програму Bouquet Kyiv Stage, роль літератури в часи кризи і про те, як пандемія її змінить – та чи змінить взагалі.

А ще – про тексти, з яких проростає Київ.

– Тема цьогорічного фестивалю Bouquet Kyiv Stage – "Місто майстрів", і вперше в програмі буде окремий літературний напрям.

Як ви інтерпретували цю тему і як вибудовували програму довкола неї?

– Переді мною не стояло завдання в точності відтворити цю тему на літсцені, але про конструктивне суголосся, звісно, йшлося.

Я запропонував аби на літсцені відігравалась інша оптика, пов’язана з містами і творцями: "Геній місця".

Вона про те, як міста проростають крізь тексти, як міста форматують прозу. Міста, з яких походять письменники і письменниці, й міста, про які вони пишуть.

Тобто, коли місто стає не тільки героєм, не тільки топосом, декораціями чи локацією сюжету, але починає впливати на саму форму і зміст, стаючи фактором та неуникною частиною текстовиробництва.

Літсцена – це про Genius loci, про міста, містечка та території, які стають чимось більшим. Про місто як героя і про місто як творця. І як текст теж.

– Як добирали учасників у програму?

– Bouquet на момент мого приходу вже перебував у певній колаборації з фестивалем Meridian Czernowitz, а я, значить, міг вибирати серед його резидентів.

От і вибрав тих учасників, хто найкраще пасує до концепції літсцени, доєднавши тих, хто мені виглядає найбільш компетентним та ефективним для розмов довкола урбанних тем в літературі.

Від Meridian Czernowitz будуть Катерина Калитко, Сергій Жадан, Ірина Цілик та Артем Чех. Їх я об’єднав у пари для дискусій, запропонував тему та загальне річище розмови.

Ще буде публічне інтерв’ю з Софією Андрухович, авторкою великого роману, що поки є найпомітнішою подією в українській прозі цьогоріч, – "Амадока".

До речі, архів, який діє на території "Софії Київської", де й проходитиме фестиваль, – повноцінний герой цього тексту. А поговорити з Софією на території "Софії" – це правильно і доречно.

У програмі будуть не лише розмови письменників із письменницями. Буде пара перекладачів – Ярослава Стріха та Марк Бєлорусець.

Інша пара для дискусії – Михайло Назаренко і Світлана Тараторіна. Вони теж письменники, хоча Михайло – ще й чудовий літературознавець, і їм запропоновано поговорити про конструювання міст у фантастиці. Тобто така фантастична урбаністика.

Як куратору мені хочеться, аби був ширший діапазон не тільки в аранжуваннях теми, не лише набір різних оптик всередині цієї теми – "геній місця", а й поліфонія різних голосів. Розмова з різних точок прострілу.

Хтось говорить, бо саме пише, хтось – бо професійно про це думає, намагається концептуалізувати. А хтось перекладає подібні матерії.

Подивимось, що зрине на перетині цих досвідів; в ідеалі мало би зринути щось нове, хоч злегка, але до цього незнане.

Щоби ця кількість інформації переросла в нову якість, щоби ми щось іще зрозуміли, головно – про себе сьогоднішніх, а не лише про літературу як таку. Завжди повинна бути надмета.

Євгеній Стасіневич – куратор літературної сцени на цьогорічному фестивалі Bouquet Kyiv Stage

– Чому акцент саме на дискусіях і розмовах?

– Це не перший мій кураторський досвід і, як він показує, не треба вигадувати велосипед: найкращі та найплідніші речі – ті, що не видаються новими, але видаються правильними.

У цьому випадку це розмови непересічних людей із компетенцією.

Одна з найбільших загроз нині – підважування експертизи як явища, що відбувається по багатьох фронтах. Це може бути умисно або з дурості, проте інститут експертизи сильно захитався.

Ось тому люди, що можуть на високому професійному рівні поговорити про реально тонкі матерії – це вже дуже-дуже багато.

У програмі є і читання, і момент експерименту. Ми спробуємо вибудувати щось на межі музики та поезії. Хоча ядровою практикою буде саме проговорення, артикуляція.

Посттоталітарне, постколоніальне суспільство тим сильніше, чим більше воно говорить. Це десь так само, як з людьми. Є фраза: ми хворі настільки, наскільки непроговорені.

Нам слід багато говорити. Але дискутувати на гуманітарні теми треба, маючи компетенцію, а не просто ангажованість. І це з нами трапляється не так часто насправді.

Є багато емоційних речей, багато ідеологічної риторики, банального невігластва. А професійна розмова – саме те, чого хочеться куди частіше, ніж воно є. І таких майданчиків хочеться більше, куди би конкретно я міг прийти і про це послухати.

Наша літсцена на Bouquet Kyiv Stage – ще одна спроба такий майданчик сконструювати. Територію компетентної розмови про тонкі і тому преважливі матерії.

– Якою є роль літератури в часи криз, історичних зламів?

Наскільки вона може підтримати людей у непевні часи, стати точкою опори, допомогти адаптуватися до нової реальності?

Чи може і чи повинна вона це робити?

– Література має бути цікавою – тобто гарячою, живою, "гачковою" – на дуже різних рівнях.

І має розширювати – поглиблювати, витоншувати, коригувати – наше розуміння реальності як такої.

Це базові речі, які вона, якщо хочете, "повинна" робити. Хоча це радше її конститутивні риси, а не тверді обов’язки.

А ось функції вона може виконувати дуже різні, в різних обставинах, зокрема в кризові часи.

Якщо ми подивимось на історію літератури та читацької рецепції, побачимо: чималий її сегмент може бути широкою терапевтичною зоною.

Масова література, soft-читання у тяжких обставинах може поперти вгору.

Жанрові книжки здатні заспокоювати в такий зрозумілий анестезуючий спосіб – просто закрити від нас реальність, зробити вигляд, що всього цього нема.

Детективи, трилери, фентезі, шпигунські романи стають для читача своєрідним бомбосховищем.

Чому ні?

Може бути терапія іншого характеру – більш усвідомлена. Коли в книжках автори говорять про труднощі, які ми зараз проживаємо, ставлять необхідні питання про актуальне, вдивляються, намагаючись працювати з проблемними вузлами у зрячий спосіб.

Тоді отримуємо іншу прозу, де, зрештою, може й не бути відповідей, але буде спроба структуризації актуального досвіду.

І те, що письменник про це задумується і розміщує його в художньому просторі, надає більшої структурності тому, з чим ми зіткнулися.

І ми заспокоюємося, бо принаймні складається враження, що з цим усім можна розібратись.

Євгеній Стасіневич: Детективи, трилери, фентезі, шпигунські романи стають для читача своєрідним бомбосховищем

Однак це може бути і геть дискомфортний досвід, як це було, приміром, після Першої світової війни. Коли катастрофа тільки відгула, а література знову про це говорить, не тамує, а підіймає і нагадує, і це все триває і триває.

Таке лікування є шоковим. Тобі говорять: війна закінчилась, але що тепер з нашими цінностями? Як ми будемо укладати новий суспільний договір? Заспокоєння може прийти, але через декілька кроків, а поки це саме шокова терапія.

Література може бути дуже різною в цьому плані. Ієрархій я би тут не вибудовував.

– Як пандемія змінює правила гри на ринку, як змінює літературу й читацькі запити?

– Зараз література – це насамперед ринок. І це безоціночна констатація.

Ми живемо в умовах глобального ринку, коли в межах кількох тижнів можемо отримати книжку з будь-якої країни. А ринок – це великий загал читачів. А де великий загал читачів, там панує середній смак.

І цьому загалу часто хочеться анальгетика: хочеться згаданих детективів, мелодрам, пригодницьких сюрвайвалів, чогось історичного, чогось мотивуючого.

Але й посеред цього моря можлива актуальне вітрило: типу детектив з фемоптикою, трилер із постколіальними цінностями. Так може бути і буває, але, як правило, масовий продукт – це таки щось легкостравне.

І, вочевидь, коронавірус – ми бачимо це по цифрам у Британії, США – не спричинив додаткового запиту на актуальність, щоби там Букер у довгий список не обирав.

Читацький загал вибирає ескейп, сховок. Йому не аж так хочеться читати про віруси, про історію пандемій чи репортажі про те, що нині коїться у розгубленому світі. Радше щось легке, тут у виграші – інтертеймент-література, побутові порадники, гостросюжетні перемикачі уваги; і це зрозуміло.

Як подібні книги корелюють з тривожністю?

Вони спроможні її зменшити, і просто не помічаючи того, що відбувається довкола, і пакуючи наелектризовану реальність в полегшені сюжетні одежі.

Чи з’явиться якась кількість романів іншого порядку?

Певно, так. Як Алі Сміт чи той же Барнз, що по-своєму – і навіть по-художньому вигадливо – зреагували на Брекзит.

Чи з’явиться нон-фікшн про мікроби?

Так, з’явиться, і в Україні може з’явитися навіть свій власний.

Але я не вірю тут в якусь якісну, трансформуючу зміну. Її не видно, і друга хвиля вірусу навряд щось сильно змінить.

Ринок, попри зменшення продажів, на глибшому рівні стабільний. І пандемія – це все-таки досвід драматичний, іноді трагічний, але не катастрофічний. Тому сказати, що це глобально змінює правила гри на ринку, змінює літературу, – ні, не можна.

– Але нові сильні досвіди пандемія принесла. Вони зможуть суттєво вплинути на літературу? Коли про ці зміни можна буде говорити як про доконаний факт?

– На фестивалі ми будемо говорити і про цю націнку: чи може бути урбанний простір без людей?

Здається, що не може, він створюється людьми і для людей. Урбаністика ж якраз про те, як поєднати потреби людей та ландшафт існуючого міста, як не поруйнувати все наявне задля примітивно зрозумілого комфорту.

Проте пандемія принесла з собою порожні міста – і це новий образ. До цього ми таке бачили тільки в фантастичному кіно.

Про це ми теж будемо говорити – чи порожні міста можуть надихнути і на що? Чи для письменників подібний досвід був важливим? І яким виглядає посткарантинний громадський простір: якісно новим чи зміни ці є короткотривалим ефектом?

Скажу неприємне: насправді міру фундаментальних змін видно по їх відбитках у культурі.

Лише те, що знаходить своє опукле відображення в широкому культурному полі, реально зрезонувало. Ну, якщо не запущено цензуру. Йдеться не про документи доби, а саме про художні продукти та артефакти.

Це така моя внутрішня, більш інтуїтивна формула: що глибина історичної події вимірюється її відображенням у літературі. Може вимірюватись силою репрезентації. І важити може не просто кількість цих відображень, а й те, чи можливо на цьому матеріалі показати щось нове в мистецтві, справді нове.

От "іспанка": страшна пандемія, але Перша світова перепахала глибше, тому про неї романів сотні, а про "іспанку" – що можна згадати?

Події 2014-го стали феноменальним потрясінням для багатьох із нас, але чи настільки глибокі наслідки вони мають, як здавалося тоді?

Чи змінилися більші й фундаментальніші структури – мислення, суспільства, цінностей, що покривають собою не лише "мислячу" частину соцмереж?

З’явився великий пласт документів епохи – репортажі, мемуари, інтерв’ю. Однак сильних і свіжих художніх книг – обмаль, критичної маси, на мою думку, досі нема.

Про поезію теж треба думати. Вочевидь, кількісно вже чимало написано про війну і довкола, але от якісно та принципово нового, безпрецедентого – майже не зустрічав. І нема певності, що часова дистанція від історичної воронки тут найсуттєвіший фактор.

Особисто я не побачив нічого по-справжньому неймовірного в нашому мистецтві загалом і в літературі зокрема за ці роки; окремі точкові успіхи та напівудачі.

Через те маю, на жаль, зробити для себе висновок, що це був глибокий імпульс, але це не була точка фундаментальної трансформації для суспільства як такого.

Попри трагедії, запал і екстремальні досвіди, – це не рубіж, за яким гарантовані незворотні зміни. Це одна з гарячих точок на довгій прямій.

І це не про песимізм, це про адекватне сприйняття реальності, яке насправді робить сильнішим на майбутнє.

Євгеній Стасіневич: Київ складається з украй різних історій, але меншою мірою тут присутня художня проза

– Якою сьогодні є сучасна українська міська проза та поезія?

– У нас є свій корпус урбаністичної літератури, умовно кажучи, від харківських романтиків до прози Жадана, проте він не надто міцний – ще й тому, що в школі транслюють геть інший канон.

Адже "укрурбанліт" точно не обмежується "Містом" Підмогильного: до того як мінімум були Франко з бориславським циклом, Марко Вовчок, Кобилянська, той же Нечуй із "Хмарами" і Мирний з "Повією".

І радянський час, звісно, додав туди свого.

І велика частина з написаного Анатолієм Дімаровим – про міста і тутешню проблематику.

Павло Заребельний – він теж часто про місто, згадайте хоч "Смерть у Києві".

Поезія 20-х, потім Жиленко, Стус, на початку століття молодомузівці. Тобто: не можна сказати, що тут у нас суттєвий дефіцит, але гештальт очевидним чином іще не закрито; проміжна ситуація.

Міста в літературі є, та хотілося б і більше, і по-іншому. У нас же є про що говорити – і говорити в різні способи.

Наприклад, Катерина Калитко уособлює середньоукраїнську урбанність, вона з Вінниці. Сергій Жадан – це про східно-донбаську історію, Іра Цілик – це Київ, Артем Чех – Черкаси.

Зі Львовом, Харковом, Києвом, навіть Чернівцями – зрозуміло.

Львів у книжках є різний – і давніший, і сучасний. Львів Юрія Винничука і Львів Романа Іваничука. І Галини Пагутяк, і Вікторії Амеліної.

Але є також чимало лакун, скажімо, Дніпро, Херсон, Миколаїв: історія з олітературненням наших міст відкрита, вона триває. Не всі з них мають якусь мінімальну кількість своїх літературних портретів.

Ми досі у підвішеному стані: нація відбулась, модерні процеси відбулися, від економіки до кшталтування ідентичності, але ось цей урбанний компонент у культурі – і насамперед у літературі – до сьогодні якийсь непевний, недоартикульований.

Навіть якщо ми не вийдемо на радикально нові висновки наприкінці фестивалю, ми все одно покриємо розмовами сірі смислові "території". Компетентна артикуляція страх як важить.

– Чи є книжки, через які ви найкраще відчули Київ, ось цей "дух місця"?

– Якби був твердий корпус української міської прози, відповідь на це запитання знайшлася б дуже швидко. А так воно змушує сильно замислитись.

Булгаков і його "Біла гвардія" – це не мій Київ, я не знецінюю, це просто не мій канон.

Сказати, що "Місто" це мій Київ, то теж ні. Радше назву щось мемуарне: Зеров, Петров, Жиленко.

До речі, ще "Диво" Загребельного, там описано Київ 40-х і 60-х.

Київ це також поезія, для мене – Микола Бажан, Максим Рильський. Кисельов. Це той Київ, що є в Оксани Забужко. І в прозі, і в спогадах про Соломію Павличко і тодішню інтелектуальну мапу столиці. "Листи з Києва" самої Соломії Дмитрівни.

Київ окупаційний в мемуарах, тяжке читання, а все ж: від Бабиного Яру до форсування Дніпра, від катастрофи до катастрофи. Хоча в мене це і сімейна історія, бо родина жила на Лук’янівці.

Мій Київ складається з украй різних історій, але меншою мірою тут присутня художня проза, це правда.

Ми звикли, що місто живе у знакових текстах: як Дублін в "Уліссі", як міжвоєнний Париж у Гемінґвея, як Нью-Йорк у "Великому Гетсбі", як Петербург у Миколи Васильовича, як Прага у Франца Кафки…

Великі міста, як правило, мають таку ключову історію про себе. А в нас от немає одного титульного тексту про Київ, люди на таких питаннях відчутно підвисають.

Хтось із мінімальним бекграундом назве згаданого Булгакова, з ширшим бекграундом – того ж Підмогильного.

А поза цими текстам – що ще? Київ, Київ, де твоє обличчя?

Нема ось цього культурного автоматизму – і це симптоматично. Такі реалії.

Та це геть не привід посипати голови попелом: як нема, то давайте створимо на новому культурному витку, на сьогоднішньому матеріалі, тут і зараз.

Марія Семенченко, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

"Почніть читати книжки, і дитина братиме з вас приклад": як і навіщо зацікавлювати дітей літературою

30 хороших українських книг 2019 року. Цікаве для родинних читань

Перекласти світ українською: як "Наш формат" шукає іноземні книги, щоб видати їх в Україні

Як українську книжку зробити sexy. Антон Мартинов про державну стратегію з розвитку книг та читання

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.