Як зняти фільм у Лисичанську і потрапити на Оскар: Інтерв'ю з режисером "Будинку зі скалок" Сімоном Леренгом Вільмонтом

Україно-дансько-шведсько-фінський документальний фільм "Будинок зі скалок" (A House Made of Splinters), який розповідає про дитячий притулок у Лисичанську, потрапив до списку номінантів на Оскар 2023. Вже цієї неділі він змагатиметься за нагороду в категорії Найкращий документальний фільм.

На момент зйомок Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей відділяли від лінії фронту всього 20 кілометрів. Команда у складі данського режисера Сімона Леренга ВІльмонта та другого режисера, українця Азада Сафарова зафільмувала історію центру та його мешканців. А також вихователів, які намагаються створити для дітей безпечний простір впритул до війни.

Світова прем'єра фільму відбулася на найбільшому фестивалі незалежного кіно Санденс у січні 2022 року, де стрічка отримала нагороду Найкраща режисерська робота у міжнародній програмі.

Чи вдасться фільму про Україну, номінованому на премію Американської кіноакадемії, здобути найбажанішу кінонагороду – дізнаємося вже 12 березня. А поки маємо нагоду подивитися його на великих екранах – з 9 березня стрічка виходить у всеукраїнський прокат. Фільм також можна буде побачити перед початком церемонії на телеканалі Суспільне Культура.

За кілька днів до початку широкого прокату "Будинку зі скалок" та поїздки команди на церемонію роздачі Оскарів до Лос-Анджелеса ми поговорили з режисером Сімоном Леренгом ВІльмонтом.

– Давайте почнемо нашу розмову з найсвіжіших подій. За кілька днів стане відомо, чи отримає ваш фільм "Будинок зі скалок" Оскар. Однак він уже увійшов в історію як другий український фільм та фільм про Україну, що претендує на цю нагороду. Яким був шлях до цього?

– Прем'єра фільму відбулася на Санденсі у січні минулого року, і там його дуже добре прийняли. Ми привернули багато уваги і, власне, виграли там нагороду за найкращу режисуру, що посилило цікавість до фільму в США. Однак дуже швидко ця увага згасла, бо тоді все пішло шкереберть, Росія напала на Україну, і це змістило фокус медіа.

Тож поки мій фільм подорожував фестивалями по всій Європі та решті світу, він у певному сенсі "зник" у Штатах. Тому, хоча фільм і мав успіх на Санденсі, було трохи складно втримати цікавість до нього в Америці. Але він продовжував подорожувати світом і здобув кілька дуже хороших, престижних нагород. Європейська кіноспільнота та глядачі приділяли фільму особливо багато уваги. І цей інтерес посилився, коли 24 лютого почалася повномасштабна війна. Більше людей захотіло побачити наш фільм.

Потім, приблизно влітку, жахливі новини щоденно надходили з України. Мені здається, що тоді люди були перевантажені потужними і сумними новинами з України. Тож знов настав період, коли фільм почав трохи "зникати". Але згодом, наприкінці осені, він знову потрапив на фестивалі.

Кадр з фільму "Будинок зі скалок"

А далі – номінація на Оскар. І з того часу почалося божевілля. Це просто робота на повний робочий день: відповідати людям у Facebook та Instagram, повідомляти їм, де вони можуть подивитися фільм, або інформувати, як вони можуть долучитися до допомоги героям. Люди хочуть знати все про працівників притулку і, звісно, про дітей, які знімалися у стрічці.

Тож так, це був божевільний рік, особливо останні кілька місяців. Дуже багато роботи. І якщо бути чесним, на той момент у нас не було американських дистриб'юторів, тож не було грошей на його просування, на те, щоб підняти галас у Штатах, тоді як інші фільми це робили. Щоб потрапити до шортліста, потрібно було витратити чимало грошей, щоб люди дізналися про твій фільм, тому я не очікував, що фільм буде номінований на Оскар.

– Пригадуєте свої емоції від новини про те, що "Будинок зі скалок" все ж таки у шортлісті?

– У день оголошення номінантів я сидів і працював над чимось геть іншим. Мені не дуже хотілося просто чекати, тож я з головою поринув у роботу. Однак зі мною поруч були мої колеги, які, хоча й казали, що не будуть стежити за оголошенням номінацій, все одно потайки це зробили. У якийсь момент я продовжував монтувати, а вони почали радісно кричати і верещати. Тоді я повернувся до них і сказав: "Ей, це не те, з чого можна жартувати". А вони відповіли, що це правда і що я можу побачити підтвердження на екрані.

Перше, що я зробив, це зателефонував Азаду (Азад Сафаров, другий режисер та лінійний продюсер – УП.Культура) і Олені (Олена Розвадовська, координаторка – УП.Культура) в Київ, щоб поділитися з ними новиною. А потім через кілька днів ми організували zoom-дзвінок з Маргаритою та Ольгою (працівниці будинку – УП.Культура). Ми розповіли їм, що нас номінували, а також повідомили, що хочемо, щоб вони поїхали з нами на церемонію до Лос-Анджелеса. Це було рано-вранці, тож вони щойно встали з ліжок, ще були в піжамах, а ми пили свою ранішню каву. Ми сказали їм: "Ей, ви їдете з нами на Оскар, якщо схочете". Вони були надзвичайно щасливі, піднесені, трохи плакали. Це був такий зворушливий досвід - мати можливість розділити радість з усією командою.

Фото з Instagram Сімона Леренга ВІльмонта

– Ви запропонували поїхати з вами на церемонію Оскара дорослим героїням вашої стрічки, а чи плануєте брати дітей?

– Ми беремо Маргариту та Ольгу до Лос-Анджелеса. Але сперечалися, брати з собою дітей чи ні. Чесно кажучи, в Лос-Анджелесі відбувається просто божевілля, і зрештою ми вирішили, що це буде занадто для дітей. Це було б занадто - привезти їх з повсякденного життя в місце, схоже на Голлівуд, де є багато того, про що вони, можливо, мріяли. Дати певну надію, а згодом повернути їх у те саме життя. Тож врешті-решт ми вирішили, що, напевно, краще підтримувати для них стабільне повсякдення.

Я б із задоволенням відвіз їх туди, але Голлівуд занадто божевільний.

Для мене головним пріоритетом, незважаючи ні на що, завжди є благополуччя цих дивовижних дітей. Тому перше, що ми повинні робити, це переконатися, що події, пов'язані з цим фільмом, жодним чином не зашкодять їм. Було дуже важливо збалансувати це під час зйомок і зараз теж.

– А діти вже мали нагоду побачити фільм?

– Так, так. Я завжди намагаюся зробити так, щоб люди, які беруть участь у фільмі, подивилися його раніше за решту світу. Бо, знаєте, мені потрібне від них своєрідне "благословення". Я хочу, щоб фільми були правдивими. І для героїв також.

Тому ми орендували кінотеатр. Не пам'ятаю точно, чи у Лисичанську, чи у Сєверодонецьку. Ми орендували кінотеатр на два дні: першого привезли всіх дітей, а наступного - вихователів та представників адміністрації.

Чому розділили покази? На зйомках ми дуже зблизилися з дітьми, тому хотіли зрозуміти, чи можемо їм чимось допомогти. Тож ми з Оленою створили такий собі пілотний проект: найняли двох психологів, фахівців з дитячих травм, щоб діти могли з ними поговорити у будь-який час. І отримали дуже хороший фідбек. Тож коли фільм був остаточно змонтований і ми зняли кінотеатр, цей психолог, який спілкувався з дітьми, запропонував прибрати дві чи три сцени, які у дорослій версії були ще занадто "сирими". Тож ми зробили щось на кшталт дитячої версії, без кількох важких моментів. Психолог хотів пізніше використати ці сцени у терапії з тими дітьми, які знімалися в них.

Сімон Леренг ВІльмонт на зйомках у Лисичанську

Тож усі діти прийшли до кінотеатру, і це був дивовижний день. Там зібралися старі друзі. На початку, звісно ж, було багато дражнилок і криків: "Ми в кіно!" Але згодом галас затих, настрій змінився і після закінчення показу ми говорили з дітьми, вони ділилися своїми переживаннями. Почали відкривати свої почуття як один перед одним, так і перед психологом. Тож я думаю, що це був дуже гарний день.

Наступного дня ми показали дорослу версію працівникам міської адміністрації та вихователям, бо я відчував, що ми також потребуємо і їхнього "благословення". Адже вони нам дуже допомагали протягом усього знімального процесу з розумінням світу цих дітей і кордонів з ними. Вчили, як існувати разом з дітьми в їхньому світі, так би мовити. Вони були дуже зворушені фільмом. Мені здається, вони відчули, що вперше хтось по-справжньому показав їхню роботу. І це був правдивий і точний опис того, що вони роблять у повсякденному житті. Тож ми також отримали їхнє "благословення".

– Давайте повернемося в часі до початку зйомок. З нашої розмови бачу, що у вас склалися дуже дружні стосунки з героями. Як ви обирали притулок, в якому зніматимете?

– Одна з причин, чому я обрав саме цей центр, бо побачив, з яким теплом ці люди працюють з дітьми. Було схоже на те, що вони намагаються створити дім для дітей, які знаходяться далеко від дому. Вони могли бути суворими, але завжди були терплячими і намагалися дати дітям те, чого вони потребували.

Кадр з фільму "Будинок зі скалок"

– Чи пам'ятаєте ви перший знімальний день "Будинку зі скалок"? Який найяскравіший спогад у вас залишився від тих зйомок?

– Гадаю, в перший день, коли ми приїхали, Маргарита й Ольга були дуже невпевнені. Типу: "Хто ці люди, навіщо вони сюди приїхали?" Керівництво дало нам дозвіл на відвідування, але на той момент вони нас геть не знали. І я пам'ятаю, як ми зайшли до притулку й побачили, що хоч він виглядає так само, як і інші місця, які ми відвідували, але створює якесь інше відчуття. Він був трохи меншим, ніж інші. Меблі були дуже старими і зношеними, але на підлозі були килими, а на стінах висіли дитячі малюнки.

В одній з кімнат була красива літня українка, яка намагалася вчити дівчат музиці, хоча сама, можливо, не дуже добре грала. Пізніше я дізнався, що її звати Маргарита. Коли вона розмовляла з дітьми, здавалося, що в ній було стільки любові. Вона й Ольга спочатку хвилювалися, але допомагали нам з усім. А потім ми почали пити каву разом і обговорювати наші життя. Я питав у них поради щодо певних речей, розпитував про їхнє життя, про те, як вони живуть і чого прагнуть. Так ми роззнайомилися, і це вилилося у дуже тісну співпрацю. Сподіваюся, що вони також відчувають дружбу, тому що принаймні я так сприймаю наші стосунки.

– Ви розповідаєте про те, як будувалася довіра між вами і працівницями притулку. А чи легко було цього досягти з дітьми, адже у фільмі ми бачимо, що вони навіть дозволяли вам "підглядати" за тим, як палять? А це вже якийсь інший рівень довіри.

– Про сцену з палінням мене запитували по всьому світу, і вона дійсно потребувала високого рівня довіри. Не від дітей, бо Коля (один з головних героїв – УП.Культура) думав, що це суперкруто. Він був дуже зосереджений на нас, коли ми знімали цю сцену. А ми з Азадом опинилися у своєрідній дилемі: розказати про це Маргариті та Ользі й підірвати довіру дітей до нас або не сказати Маргариті й Ользі, щоб зберегти довіру дітей, але підірвати довіру Маргарити й Ольги.

Зрештою ми вирішили, що краще розповісти їм, бо куріння нікому не приносить користі. Ми були дуже обережні, розказуючи про це. А вони відповіли: "Звісно, ми знаємо".

Кадр з фільму "Будинок зі скалок"

– Знаю, що після повномасштабного вторгнення героїв рятували з Лисичанська. Чи бачилися ви з ними після цього? Де вони зараз?

– Ми намагаємося не спускати з них очей. І коли я кажу "ми", то маю на увазі Азада, мого найкращого другого режисера, і не менш дивовижну Олену, нашу координаторку. Під час зйомок ми здебільшого знаходилися у Лисичанську втрьох, тож нам не знадобилося багато часу, щоб по-справжньому перейнятися цим усім. Спробувати зрозуміти, що ми можемо зробити для цих дітей. Тож у нас є кілька людей, які наглядають за ними і намагаються допомогти, наскільки це можливо. Саме тому ми знаємо, що з ними, де знаходяться діти та багато їхніх історій.

Якщо говорити про трьох головних героїв цього фільму, то візьмемо спочатку Єву. Після завершення зйомок її бабуся померла від ковіду, і я знаю, що вона переживала, що може опинитися в дитячому будинку. На щастя, наскільки я знаю, її дідусь взяв над нею опіку. Коли почалася війна, ми втратили з ними зв'язок у всій цій метушні. Але місяць чи два тому вона сама вийшла на зв'язок, тож ми знаємо, що зараз вона в західній частині України. Вона виїхала з Лисичанська, вона в безпеці, наскільки так можна сьогодні сказати. Ми робимо все можливе, щоб допомагати їй.

Фото зі зйомок

Далі є Саша. У фільмі ми зустрічаємося з її можливою прийомною мамою. Але вона вирішила не всиновлювати її, що дуже засмутило дівчинку. Тож її разом з Колею та іншими дітьми 24 лютого вранці працівники міської адміністрації відправили поїздом до західної України. Мені розповідали, що цей поїзд їхав майже три дні, тому що доводилося зупинятися через бомбардування, але вони вижили і потрапили спочатку в західну частину України, а коли і там почалися ракетні обстріли, поїхали ще далі, в Європу, де оселилися в тимчасовому притулку. І саме там Коля і Саша провели більшу частину останнього року. Саша все ще знаходиться в Європі в цьому притулку.

Тож я не бачився з ними особисто, але ми підтримуємо зв'язок.

– Другий режисер Азад Сафаров раніше розповідав у інтерв'ю УП.Життя, що назва стрічки пов'язана з казкою про Снігову королеву. Пригадуєте, як вона прийшла вам на думку, та що хотіли нею сказати глядачу?

– Спочатку я був дуже зачарований історією про Снігову Королеву, тому що в цьому центрі для дітей також певною мірою була присутня казка. Я був у захваті від ідеї про розбите дзеркало, але вона швидко трансформувалася в роздуми про сам центр, цей будинок. Стільки дітей потрапляє туди, стільки виходить звідти. І якби будинок міг говорити, уявіть собі всі долі або історії, які він міг би нам розповісти. Я думав: ці діти, вони приїздять зі своїх домівок, але вони теж розбиті на уламки. Тож вони водночас є маленькими шматочками свого дому, а коли збираються разом у центрі - стають вже його маленькими шматочками. Тож я почав зі Снігової Королеви, але зрештою це трансформувалося в дещо інше.

Фото зі зйомок

– Від прем'єри до номінації на Оскар пройшов понад рік. Рік дуже драматичних подій для України, які також відобразилися на Європі. Чи є зараз щось, що ви хотіли б змінити у своєму фільмі, зробити по-іншому?

– Це дуже хороше і цікаве питання. Але я не впевнений, що маю на нього відповідь. Воно складне, частково ще й тому, що я відчуваю, що фільм вже "працює". Він показує більш невидимі, але не менш руйнівні наслідки, які війна, що триває так довго, несе для маленьких спільнот. Всі ресурси зникають, магазини закриваються, людей звільняють. Ви не можете переїхати, у вас немає грошей. Все, що було вам знайоме, котиться під три чорти. І зрештою, коли зазнають проблем дорослі, страждають в першу чергу діти. Тож це історія про те, що таке війна, яка триває довго і відбувається так близько, і що вона робить із суспільством.

Раніше це відбувалося тільки на Сході України або переважно на сході України. А через повномасштабне вторгнення, яке розпочала Росія, значно більша частина України буде змушена страждати від цих наслідків.

– Починаючи з прем'єри на Санденсі, за цей рік "Будинок зі скалок" показували на різноманітних фестивалях. Чи відрізнялося сприйняття у різних країнах та чи змінилося воно з моменту прем'єри у січні й після 24 лютого?

– До того, як війна в Україні спалахнула у більшому масштабі, гадаю, що, чесно кажучи, більшість аудиторії не сприймала стрічку як пов'язану з війною. Звісно, все відбувається в Україні, але це проблема, яка також є дуже актуальною в Європі. І в багатьох частинах світу сьогодні. Тому я вважаю, що насправді це більше сприймалося як історія про дітей, які залишилися без батьків, як універсальна історія, яка може статися будь-де у світі. І так було, доки війна не спалахнула 24 лютого, - тоді український ракурс вийшов на перший план.

Наприклад, після прем'єри люди почали писати мені, що вони теж були в дитячому будинку або що їхні батьки теж борються із залежністю. Але як тільки почалася війна, мене почали запитувати: що відбувається з цими бідними українськими дітьми? Що ми можемо зробити, щоб допомогти? Чи можемо ми якось надіслати гроші? Чи можемо ми їх всиновити? Люди справді хотіли діяти і допомагати якимось чином. Гадаю, це дійсно хороший приклад різниці у сприйнятті аудиторії до і після 24 лютого.

Кадр з фільму "Будинок зі скалок"

– Як сприймають на вашій батьківщині – у Данії – нинішні події в Україні? Як ви, як людина, яка знімала у кількох десятках км від лінії фронту, пояснюєте своїм знайомим, що тут у нас відбувається?

– Перш за все, гадаю, що ніколи раніше не було такої катастрофи, щодо якої данці мали б таку схожу думку, як війна, яку Росія розв'язала проти України. Нещодавно вийшла стаття, що понад 70% данців вважають, що ми повинні ще більше підтримувати Україну. І це безпрецедентно: такий рівень підтримки і що він тримається так довго. Усі дуже здивовані, що ми все ще залишаємося країною, яка дійсно хоче допомогти своїм друзям українцям. І я особисто дуже радий цьому, але також трохи здивований, бо у нас медійна картинка змінюється так швидко. Приміром, землетруси в Туреччині чи багато інших історій. Але підтримка України в Данії просто постійно зростає. І коли я розмовляю зі своїми друзями, знайомими чи зустрічаюся з людьми по роботі, чую те ж саме. Мені здається, що Україна і український народ зачепили нас в саме серце.

Щодня мені пишуть люди з усього світу: що відбувається в Україні? Як це сприймається з вашої точки зору? Чи підтримуєте ви зв'язок з українцями і що вони кажуть? І я намагаюся розповідати всі новини, всі знання і свої враження про Україну.

Я закохався в цю країну і в людей, які там живуть, з моменту як приїхав туди. Я зустрів в Україні стільки дивовижних людей. Розповідаю про схід і про те, чому закохався в нього. Це те, що я кажу своїм знайомим. І, звісно, додаю: сподіваюся, що вони виженуть росіян рано чи пізно.

Сімон Леренг ВІльмонт

Мені здається, що людей у Данії вразив рівень відданості українців. Їхня рішучість заявити, що альтернативи боротьбі немає, є тільки один варіант - перемога. Гадаю, це викликає велику повагу, особливо коли ви боретеся з такою великою країною як Росія. Це схоже на нечесну бійку у багатьох сенсах, але ви справді здатні протистояти їм. Ми дуже захоплюємося вами тут, у Данії.

– З приходом росіян на нашу землю після 24 лютого ми маємо ще більше важких дитячих історій. Це і вивезення їх до Росії, незаконне всиновлення. Не плануєте зняти ще фільм про українських дітей?

– Я б дуже хотів знімати ще в Україні. Але я знаю, що є талановиті українські режисери, які якраз працюють над подібними історіями. Я не живу в Україні, коли пишеться цей жорстокий і важкий розділ української історії. Тому відчуваю, що це не моя історія. Це історія українських документалістів, вони живуть там і відчувають війну дуже близько у своєму житті. Тоді як я з безпечної Данії, тож у цей конкретний момент часу відчуваю, що ці історії мають розповідати саме українці.

Читайте також: Мультик, який чекали вісім років. В український прокат вийшла "Мавка. Лісова пісня"