Кілька правил українського тут-буття: про новий роман Артема Чапая "Т-щастя"
Минув тільки рік, як українські (а також англомовні, франкомовні й іншомовні) читачі відкрили для себе "Не народжених для війни" Артема Чапая, та письменник і військовослужбовець уже повертається з новою книгою – цього разу художньою – під назвою "Т-щастя", де знову звертається до питання відповідальності, особистої та колективної, та всього того, що намагається її підважити.
Що означає лишатися в реальності тоді, коли вона наполегливо пропонує способи від себе втекти? Що сильніше – бажання бути вільним чи не відчувати болю? Чи існують правила, як вберегти власну присутність у світі, повному ілюзій? Над усіма цими питаннями міркує літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко.
Brave Old World, або Перше правило українського тут-буття
Є світ у майбутньому – важко точно сказати, наскільки віддаленому, а може, й казати не варто. Він, за словами головного героя, "горить і звужується", стає все менш затишним місцем – нові й нові "конфлікти", екологічні катастрофи, економічні колапси, вічна гнітюча "стурбованість". А проте для головного героя та всіх, з ким знайомимося в романі, світ цей – місце не затишне вже дуже-дуже давно. Такий собі чудовий старий, ніби й описаний найбільшими песимістами, проте не менш від того жахливий світ.
Бо війна. Бо інтенсивні бойові дії. Бо всупереч спротиву, з часом – окупація. Тобто війна, що триває і після позірного завершення. Люди, які зникають посеред вулиці, – їх забирають "визволяти" нові країни й народи. Колаборанти з доброї волі. Колаборанти з примусу. Нова реальність, в якій колишньому військовослужбовцю існувати небезпечно.
І доступні методи, як "відімкнутися" від цієї нової реальності: "старіші" способи, Trigger Happy (або, якщо коротко, – Т-щастя), і "новіші", насаджувані окупаційною владою через наркотик "Велич", який ворог застосовує щодо людей у тисячі різних способів і з самого малечку.
Тематично історію, як бачимо, тягне у відвертий антиутопізм (і вже не вперше, згадується інший текст Чапая – "Вивітрювання") – хоч і не без домішок болісних родинних взаємин (впізнаємо вкрай важливий для текстів автора мотив батьківства); не обходиться і без того, що в "The Ukraine" зветься "похмурою любовʼю до країни", яка повʼязує та зобовʼязує, – навіть тоді, коли власне країни, як у "Т-щастя", вже не існує як чіткої цілісності. І якщо з "Величчю" усе більш-менш зрозуміло (яких тільки наркотиків, зрештою, вже не вживали віддані читачі антиутопій), то з Trigger Happy все значно складніше й цікавіше.
Спочатку головний герой Вітя, як і сотні інших військових, використовує Trigger Happy для роботи: Т-Happy – дуже зручна й ефективна в бою штука, що еволюціонувала з FPV і за допомогою якої можна субʼєктивно відчувати те, чим керуєш, – "сам біжиш, летиш, повзеш у нелюдському тілі", задіюєш усі рівні чуття. "Відчуваєш біль ушкоджень [...], вчишся уникати цього болю", бо "власним мʼясним тілом відчуваєш ворожі перешкоди: розколюється голова", тож "прагнеш [...] прискорити атаку та знищити джерело".
Це про повний контроль, максимальну гнучкість, найбільшу можливу реактивність. Але й наслідки, про які не говорять. Наприклад, залежність – і в ексоператорів, і в звичайних цивільних. Наприклад, явище, яке Вітя, звісно, суто за власною, незалежною від Т-щастя, оцінкою, називає "пандемією втечі від реальності".
Ну бо штука спокуслива. Усі ж, мабуть, навіть за відносно світлих часів мріють пережити той самий – свій – момент чистого щастя та безтурботності – момент, що пробуджує всередині все найкраще й найсвітліше, тлумить усе найгіркіше. І ключове тут – навіть за відносно світлих часів. Адже перед нами світ, де не залишається нічого світлого, але з якого можна втекти, просто одягнувши спеціальний шолом. Так, якщо трохи примружитися і віддатися настрою узагальнювати, Вітя із "Т-щастя" цілком надасться до ролі такого собі засновника бійцівського клубу, де перше правило звучатиме так: не тікати, якщо можеш. Бо що може бути складніше, ніж не втекти – фізично й ментально?
Плекати цілісність, або Друге правило українського тут-буття
До слова про втечу. Менш ніж місяць тому в межах публічної програми, що супроводжувала виставку "Нова цілісність" Нікіти Кадана, відбувалася розмова під назвою "Тіло в літературі й тіло літератури", де багато йшлося про те, наскільки добре українській літературі вдалося засвідчити досвіди важких поранень, про те, як часто зустрічаємо персонажів з інвалідністю на сторінках як класичних, так і сучасних текстів. Питання ці, звісно, радше риторичні, адже не добре й не часто. А проте саме це публічне проговорення, власне, увага до цих питань підтверджує, наскільки, без перебільшення, необхідним є сьогодні роман "Т-щастя".
Річ у тім, що новий текст Чапая – дуже тілесний у всіх аспектах, які література засвідчила не добре й не часто. Фізичні вправи, довгі прогулянки лісом, загартовування, душ (багато душу), мастурбація – уся ця здорова, розпашіла енергією тілесність постає на противагу штучній стимуляції та, хай якому привабливому, але вибору ізолюватися перш за все від власного тіла. До того ж тіла не цілого – у Віті протез. Відтак ізоляція може відбутися одразу на двох рівнях: від неприйняття власного нового "я" й нехтування ним до відштовхування, тригереного симуляцією бажаних тілесних досвідів і контактів.
"Одна з проблем Т-дійсності в тому, що тіло обмануте. Це як, займаючись кіберспортом, мʼязи, серце та легені не натренуєш", – іронічно каже наратор. "Скільки в тілі справжнього, не віртуального задоволення. [...] Тілу можна довіряти. Тіло – якір у реальності", – неіронічно додає.
Звідси ж і друге правило – триматися, якщо можеш. За власне тіло, за здоровий контакт із собою будь-яким і тими, хто поруч, за свою похмуру любов, за надію, що все недарма, зрештою. Плекати цілісність навіть там, де залишилися самі злами. І, звісно, усе це неймовірно складно – не тільки персонажам Чапая.
Triggered Reality, або Третє правило українського тут-буття
Усе дуже складно, бо основний злам роману – екзистенційний: робити автентичний вибір чи просто злитися з колективним тілом, що тепер ще й належить ворогу. Або трохи інакше: впасти в тотальний відчай чи зробити надзусилля, стрибок і відкрити неосяжність власної свободи. Питання залежать від того, згідно з якими філософами обираємо читати. І обирати, здається, треба, бо Чапай їх точно читає. Хай там як, а звідси – отак одразу – третє правило: обирати, бо мусиш.
Адже "Т-щастя" – перш за все про відповідальність. "Усі люди прагнуть бути щасливими, – каже нам з рядків епіграфа перекладений Чапаєм Блез Паскаль. – Тут нема винятків, які б різні засоби вони для цього не застосовували. Усі йдуть до цієї мети. Те, що змушує одних іти на війну, а інших не йти, в обох випадках – це саме бажання з різними точками зору. Найменший порух волі завжди веде лише до цієї цілі. Це мотив усіх учинків усіх людей. Навіть тих, хто зараз повіситься".
Тоді питання полягає у тому, чи існує така штука, як відповідальність за те, як саме ти обираєш проживати власне щастя. У якому форматі, тобто. Роман, здається, доводить, що існує. Бо війна. Бо інтенсивні бойові дії. Бо під окупацією – лише і аж – частина України. Тому, певно, усе в романі відчувається значно реалістичніше й ближче до тіла, ніж міг би собі дозволити жанр. Дозоване використання Trigger Happy Вітя кличе в романі "рекреаційним вживанням". Роман про тотальну окупацію в сьогоднішньому політичному й суспільному кліматі теж можна так назвати – і читати, аби відволіктися та оговтатися одночасно.
Сам роман починається плавно, знайомить багато з ким і чим та має амбіцію не лише сконструювати складний світ, а й показати його хвороби й заодно не забути про гризоти персонажів. Саме тому читач автоматично запрограмований на більші обʼєми тексту, менш – особливо наприкінці – широкими мазками роблені. Однак потрібні історії часом вимагають швидкості й реактивності – з формально неуникною та сюжетно навмисною "деградацією" (термін самого Чапая на позначення "багів" у реальності, яку витворює Trigger Happy) до риторичності та публіцистичності. Така собі triggered reality.
