Головні фільми Docudays UA 2026: що не можна пропустити на фестивалі документального кіно
Docudays UA давно перестав бути виключно фестивалем правозахисного кіно – і програма цього року це вкотре підтверджує. Документальне кіно тут розуміють ширше: як культурну дипломатію, освітню роботу та працю з архівами та новими формами пам'яті, а не лише як інструмент активізму. Протягом 5–12 червня в Києві та онлайн покажуть 82 стрічки з 36 країн. Кінокритик УП.Культура Алік Дарман обрав найцікавіше з програми і розповідає, куди варто піти насамперед.
Почати варто з найнадійнішого – DOCU/АРТ – програми на перетині документального кіно та сучасного мистецтва. Неігрове кіно рідко страждає від нестачі тем чи матеріалу. Проблема частіше в іншому: воно досі надто часто тримається за застарілі, задушливі форми оповіді та режисерські рішення, які в сьогоднішньому, занадто швидкому світі перестали працювати.
DOCU/АРТ – програма, де зміст і кіномова рухаються разом, а форма не обслуговує тему, а є її частиною. Цьогоріч у програмі три фільми. "Завжди" китайця Деміна Ченя – про хлопця з провінції Хунань, який через поезію намагається розібратися з реальністю власної родини; фільм узяв головну нагороду данського кінофестивалю CPH:DOX.
"Вулиця червоних ліхтарів у центрі уваги" індійця Біпулджита Басу – про спільноту секс-працівниць борделю в Колкаті, що шукає простір для самовираження через мистецтво – і знаходить його. "ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ" знаного нідерландського митця Єруна Койманса – автопортрет художника на межі між ментальною хворобою, творчістю і шлюбом.
Центральна тема фестивалю – "Прості конструкції" – про базові механізми, що допомагають нам триматися. Фестиваль прагне розкрити цю ідею через три програми одночасно – "Прості конструкції", "Міцні конструкції" і "Деконструкції". Серед фільмів центральної програми вирізняється "Сценарій" Марі Вільке – про військовий полігон у Німеччині, де країни НАТО моделюють сценарії майбутніх воєн. Документальне кіно про підготовку до того, що, здається, чекає на світ уже незабаром.
"Деконструкції" – програма для вибагливого глядача і найцікавіший розвиток центральної теми фестивалю. У кураторському тексті програмна директорка Юлія Коваленко пише, що осмислення колоніального минулого та деколоніальних практик стало однією з важливих складових нашої дійсності – і "Деконструкції" намагаються дати цьому кінематографічну форму.
Фільм-есей "Амілкар" іспанця Міґеля Іка – портрет Амілкара Кабрала, одного з ключових теоретиків деколонізації, лідера визвольної боротьби проти Португальської імперії у Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде.
"Кельтська утопія" режисерів Денніса Гарві та Ларса Ловена – про ірландських митців, що переосмислюють народну музику через панк, хіп-хоп та інші жанри, намагаючись зцілити колоніальні травми і зрозуміти перше сторіччя часткової незалежності країни. "Обіцянка" нідерландця Даана Велдхейзена – про Західне Папуа, якому пообіцяли незалежність і не дали.
Окремо в цій програмі – ретроспектива у партнерстві з Довженко-Центром: п'ять оцифрованих короткометражних фільмів кіностудії "Укркінохроніка" кінця 1980-х – початку 1990-х. Останні роки в Україні багато говорять про бум документального кіно – IDFA, Берлінале, Оскар тощо. Але значно менше говорять про тих, хто знімав до нас.
"Укркінохроніка" – справжня скринька Пандори хронікально-документального кіно, чиї фільми і режисери майже повністю зникли з культурної пам'яті: частково через те, що ця спадщина незручно радянська, але переважно через відсутність системної роботи з нею впродовж десятиліть незалежності. У цій добірці – Афганістан, Чорнобиль, повернення кримських татар та інші важливі й болючі теми української історії. Ретроспектива цікава не лише поглядом у минуле, а радше як спроба подолати розрив у традиції українського неігрового кіно.
DOCU/ХІТИ – програма фільмів, відзначених на провідних світових фестивалях. "Якби голуби перетворилися на золото" Пепи Лубояцкі – головний документальний фільм Берлінале-2026 про залежність і травму між поколіннями: відеощоденник, анімовані фотографії, ШІ-графіка.
"Волосся, папір, вода" Ніколя Ґро та Чіонга Мінь Куі – один з переможців у минулорічному Локарно, про жінку з народу рук, яка передає онукам мову на межі зникнення.
У міжнародному конкурсі DOCU/СВІТ – 10 фільмів. "Ти мене любиш?" Лани Дагер – архівна стрічка про Бейрут, змонтована з понад 20 000 годин матеріалу: домашнє відео, телепрограми, кінохроніка. "Блаженні" Андрія Лисецького мають тут світову прем'єру: фільм про українських художників під час повномасштабного вторгнення.
"Зелене світло" Павла Кузуйока – про нейропсихіатра, який оцінює людей, що прагнуть асистованого суїциду. "Майлін" Марії Сільвії Естеве – жінка, яка в дитинстві пережила насилля, лише ставши матір'ю, вирішує вимагати покарання кривдника.
"Історії з Вовчої вулиці" – індійський режисер Арджун Талвар, що залишився у Варшаві, знімає сусідів: суперечності польського суспільства тут розкриваються очима іноземця.
DOCU/КОРОТКО – тринадцять стрічок із тринадцяти країн, серед яких є і українські роботи. Короткий метр на Docudays UA – спосіб подивитися, чим живе молоде документальне кіно. А DOCU/ЮНІСТЬ – окрема програма, орієнтована на підлітків, що нагадує: документальне кіно для молодої аудиторії інколи буває чеснішим, ніж те, що знімається "для всіх".
DOCU/УКРАЇНА – щороку найточніший спосіб зрозуміти, куди рухається українське документальне кіно. Фільми, що вистрілюють на міжнародних фестивалях, зрештою, приїжджають сюди – і ця програма дає можливість побачити їх у власному контексті. Цьогоріч вона включає п'ять фільмів, і кожен досліджує природу спротиву по-своєму.
"Тиха повінь" Дмитра Сухолиткого-Собчука (IDFA-2025) – про закриту пацифістську релігійну громаду на Дністрі: як триматися антивоєнних переконань, коли від збройного опору залежить існування і країни, і самої громади? "Сліди" Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк (Берлінале-2026) – про жінок, що пережили сексуальне насильство під час російської агресії та об'єдналися в SEMA Ukraine.
"Де все зникає" Олександра Ткаченка – щоденник оператора і військовослужбовця Дмитра Докунова про внутрішні трансформації, які важко описати, але можна зафіксувати. За словами самого Докунова, це не сповідь, а "чесна присутність у моменті" – фільм про страх, сумніви і здатність бачити красу як форму спротиву темряві.
"Ілюзія тихої ночі" Ольги Черних – масштабний проєкт: сорок кінематографістів і кілька сотень волонтерів знімали одну липневу ніч в Україні; те, що вийшло, – портрет того, як банальність і жах стали нашою повсякденністю. "Не питай мене, чи я вбивала" Олени Максьом – єдина світова прем'єра конкурсу: режисерка-військовослужбовиця веде кінощоденник про витривалість і моральний тягар, про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче.
Ще один тривалий проєкт фестивалю – Архів Війни – ініціатива зі збору та верифікації матеріалів часів повномасштабного вторгнення. "Фрагменти опору" – її кінематографічна частина цього року: фільми, зняті чинними військовослужбовцями і відділеннями комунікацій військових підрозділів. Чимало українських кінематографістів пішли або опинилися у війську – і ця програма дає можливість почути їх саме як авторів. Знаний кінооператор та військовослужбовець Вадим Ільков тут представить фільми "Підрозділ з нуля" і "Сова".
Docudays UA часто виходить за межі кінозалу, і цей рік не виняток: на другому поверсі кінотеатру "Жовтень" відкриється виставка "Перехідний стан", присвячена пам'яті фотографа та військовослужбовця Костянтина Гузенка.
DOCU/СИНТЕЗ – міждисциплінарна мистецька лабораторія, що цьогоріч обрала феміністичну оптику як спосіб говорити про чутливість та солідарність. Два блоки рухомого зображення від українських і британських авторок – про пам'ять, тілесність, видимість і досвід, що важко піддається прямій мові. І вперше в Україні – документальний перформанс Radio Live: журналістка Орелі Шарон збирає учасників із Франції, Сирії, Гази, України, Лівану та Руанди для розмови про те, як війна змінює особистий і мистецький простори. 10 та 11 червня перформанс відбудеться в Театрі драми та комедії на лівому березі.
Документальний кінематограф давно перестав бути тільки про кіно – він народжується і живе в архівах, галереях, міждисциплінарних практиках, свідченнях і пам'яті. Docudays UA, здається, розуміє це краще за інших.