"П'єси про війну не замовляють". Драматург Олег Михайлов про театри в Харкові, роль сучасної драми та ревізію класики

Олег Михайлов – драматург з акторською освітою. Він народився на Уралі, а з 2010 року живе і працює в Харкові. Має п'ять котиків.

Вистава "Жираф Монс" за його п'єсою в постановці Харківського театру ляльок виграла театральну премію ГРА. Твори Олега ставлять у Львівському театрі Заньковецької, Рівненському театрі ляльок, Сумському театрі Щепкіна та інших театрах. Також п'єси Михайлова лягли в основу вистав, що йдуть у Польщі, Естонії, Фінляндії, Казахстані.

У цьому інтерв'ю Юлія Ліннік спілкується з драматургом про сучасний театральний текст і його мету, про Харків і його складність, про потребу провести ревізію власної культури.

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Перед початком розмови Олег попереджає, що йому може забракнути українських слів, і заздалегідь перепрошує, якщо збиватиметься на російську мову. Далі він розповідає свою історію: народився на Уралі, у місті Єкатеринбург, там отримав акторську освіту, працював на радіо, в 2005-му написав свою першу п'єсу, а в 2010 році переїхав до Харкова.

На моє запитання "Як так сталося?" Олег відповідає: "Скажімо так, у 2010-му я обирав місце проживання, а в 2014 році, після Революції гідності, я обирав собі країну. Ну, а після 2022 року я вже обирав собі долю".

– Олеже, по-перше, чому саме Харків, а по-друге, яким відчувалося місто, коли ви тільки приїхали?

– Купа випадкових обставин. Я опинився в Харкові. Як і у багатьох, коли в Росії стало дещо тісно й нічим дихати, то краще було поїхати туди, де можна жити нормально, але не надто далеко. Харків у цьому плані був ідеальним містом: сів на автобус – і ти в Бєлгороді. Це було зручно.

Коли я переїхав у 2010 році, довгий час у мене взагалі не було якогось особливого ставлення до міста. Просто місце, де я живу. Ось мій район біля стадіону "Металіст", я тут живу.

І вже тільки потім я почав поступово відкривати для себе Харків – почав гуляти, цікавитися архітектурою, історією міста. І тоді Харків якось поступово відкрився, і я його дуже полюбив.

Тобто наше місто вміє закохувати в себе, але не одразу. Я відчув це особливо сильно в останні роки: коли виїжджаєш в інші місця, єдина думка: "Додому, додому, в Харків, у Харків. Треба додому".

– Як драматург розкажіть, будь ласка, які п'єси вам замовляють?

– П'єси про війну не замовляють.

Взагалі після 2014 року єдине, що нагадувало в Харкові про війну – це був намет Перемоги. Єдине. Більше не було нічого. І то місцеві ходили й скаржилися, що ось цей бруд на головній площі міста, безкінечні суди, спроби прибрати його.

Треба було нагадувати, що потрібно бути напоготові, що не можна розслаблятися, що не можна заколисувати себе думкою: якщо не літають бомби, ракети, то нічого не відбувається. Все відбувалося. І це, мені здається, наша велика помилка. Це також стосується і театру, бо коли з'являлися якісь тексти про війну, театр вони взагалі не цікавили.

Я розумію, що всі втомилися від війни. Зрозуміло. Але забувати про неї, казати собі: "От ми підемо в театр і там відволічемося"... Якщо ви подивитеся, зараз у Харкові шалений попит на комедії. Просто якісь дикі аншлаги. І набагато менше людей у залі на виставі про війну.

– Як ви ставитеся до класичної драматургії? Що є в сучасній драматургії, чого немає в класичній?

– На мою думку, драматургія – це не ліки, не доктор. Драматургія – це біль. А про сьогоднішній біль найкраще, мабуть, розкажуть люди, які живуть сьогодні.

Мені також здається, що, можливо, було б добре придивитися до нашої української класики – скажімо, до п'єс "Сватання на Гончарівці" або "Шельменко-денщик". Вирішити, чи потрібні вони сьогодні, чи не говорять вони на імперські теми. Я не пропоную забороняти Квітку [Григорій Квітка-Основ'яненко, автор цих п'єс – ред.], я пропоную переглянути ці конкретні твори, які мали й досі мають великий успіх у Росії. Чому?

Тому що українці в них зображені все-таки не тими українцями, якими нам хотілося б бути. Першим про необхідність "ревізії" нашої театральної класики заговорив мій колега Ігор Юзюк. Він цілком справедливо написав, що твором польської ідентичності можна назвати "Дзяди" Міцкевича, у Великій Британії це "Гамлет" Шекспіра. А що ж у нас? Невже дурник Стецько?

– Як стати драматургом? І як стати драматургом, якого ставлять?

– Драматургія – це ремесло. Треба прочитати Арістотеля й зрозуміти, що таке структура п'єси, що таке колізія, перипетії, як вони працюють. Потім уже бачити це в класичних текстах, а потім, придумуючи свій текст, приміряти це на себе. Це чисте ремесло. Якщо до цього ремесла ще крупиця таланту – це взагалі чудово.

У мене є така байка. Багато років тому один із моїх учителів, коли ми, молоді драматурги, сиділи на якомусь семінарі й обговорювали: "От, життя проходить, ми молоді й талановиті, а нас ніхто не ставить", сказав: "Досить стогнати. Взяли, написали дитячу казку – поставлять одразу".

Я подумав: а чому б і ні? Написав казку. Поставили одразу.

У театрі завжди є запит на гарну казку. Завжди. Без цього нікуди. Я всім молодим драматургам кажу: пишіть казки.

Розкажіть про те, що у вас болить, або про те, що болить вашій внутрішній дитині. Так само, я вважаю, що потрібно й важливо говорити з дитиною про такі речі, як смерть.

Звісно, не травмуючи, не лякаючи, але чим раніше дитина дізнається, що таке смерть, тим раніше вона навчиться цінувати життя. Дитячі казки про смерть я обожнюю писати.

Я люблю розповідати прості історії. І люблю складну режисуру. Проте вона має бути зрозумілою.

Я ніколи не забуду: у сільському клубі показували індійський фільм "Зіта і Гіта" або ще якийсь старий індійський фільм, не пам'ятаю. І коли в залі ввімкнулося світло, там старі жінки плачуть, і одна з них каже: "Це ж історія мого життя!".

Ось що таке проста історія, як мені здається.

– Як змінилося ваше ставлення до театрального тексту після 24 лютого?

– Після 24 лютого я став простіше ставитися до форми. Зараз я вважаю, що театральним текстом може стати навіть список речей, які ви поклали у свою тривожну валізку. Або, наприклад, якісь запити волонтерів. Тобто театральний текст сьогодні – це те, що може дозволити створити виставу.

– Розкажіть про ваш досвід роботи з режисеркою Оксаною Дмитрієвою в Харківському театрі ляльок під час створення вистави "Жираф Монс".

– По-перше, це велике щастя, що вона взяла цю казку й зробила з неї спектакль. Це той лотерейний білет, який драматургам рідко випадає – коли твій текст ставить режисер, з яким ти хотів працювати.

Народжений у любові "Жираф Монс" тепер є. Він залишиться і в моєму серці, і в історії театру. І я думаю, що він ще довго буде жити, тому що це справді грандіозний спектакль.

Є такі режисери, кожен спектакль яких ти чекаєш, бо знаєш: коли прийдеш у театр, це буде щось нове. Такою я бачу Оксану Дмитрієву. У них [у Харківському театрі ляльок] нещодавно була прем'єра за Ульфом Старком, і це був зовсім інший театр. Такої Оксани Дмитрієвої я ще не бачив жодного разу.

– Чому ви залишаєтеся в Харкові? Адже драматург – досить автономна професія, писати можна з будь-якого міста.

– Тому що це моє місто. Якщо я не поїхав у 2022 році, то зараз взагалі не бачу сенсу звідси їхати.

– Як ви оцінюєте стан театрів у Харкові зараз?

– Театр існує в нелюдських умовах. Такого знущання над театром, як у Харкові, я взагалі не знаю в Україні.

Театри не можуть грати на своїх майданчиках. Вони повинні виступати в приміщеннях, сертифікованих як бомбосховища. Оренда таких приміщень коштує дорого. Актори отримують зарплату із затримкою в 3–4 місяці. Суми, які вони отримують – це знищення людської гідності. Три з половиною тисячі гривень – це не зарплата. У театрів величезні борги за комунальні послуги. Я не всередині цього процесу, я спостерігаю за ним ззовні.

Тим не менш, попри ці умови, театри намагаються випускати прем'єри, грати, їздити на гастролі, брати участь у фестивалях. Вони отримують премію "ГРА", а в департаменті культури їх питають: "Премія "ГРА"? А що це таке?" Це просто шалена некомпетентність людей, які повинні допомагати театру.

Театр узагалі – крихка штука.

Коли йдуть воювати художники по світлу, звуковики – це відображається на якості вистав, не кажучи вже про те, коли йдуть актори. Зараз, ви ж знаєте, у нас великий попит не лише в Харкові, а й по всій Україні на п'єси з жіночими ролями. Так було завжди. Як драматург, я часто писав п'єси, де виключно жіночі персонажі, бо дівчат у театрах завжди більше, ніж хлопців.

Ну, а зараз ось п'єса Оксани Гриценко "Молочайник" поширюється театрами України, як пожежа, тому що хороша п'єса і тому що жіночі ролі.

– Чи, на вашу думку, існує небезпека політичної пропаганди в сучасних українських театральних текстах?

– Я взагалі ніколи не помічав такого. Я читав п'єси, написані в рамках проєкту "Театр ветеранів", тобто це перші п'єси, створені ветеранами. І я там ніякої української пропаганди не бачив узагалі.

Тексти дуже різні, нерівні, кострубаті. Але ж це історії про людей. Це історії, про які ми досі не знали, які наш театр ще не розповів. І це чудово, що вони їх пишуть.

Зрозуміло, що не всі ці тексти дійдуть до сцени. Але сам факт їхньої появи – це вже велике досягнення. У п'єсах, які написали військові, я не бачу жодної пропаганди, чесно вам скажу.

Я знаю, що існує таке явище. Раніше була шароварщина, а потім з'явилася "байрактарщина". Це я дуже не люблю. Але мені здається, що до театру такі тексти рідко доходять.

– З 24 лютого ваша письменницька діяльність вийшла в простір Facebook, де вже третій рік ви пишете пости у форматі щоденника, фіксуєте те, що бачите і чуєте – у новинах або на вулицях міста. Для кого цей щоденник?

– Я давно вже зрозумів, що пишу його, мабуть, лише для себе, тому що більшість людей, які лайкають або залишають коментарі, я взагалі не знаю. Як так вийшло, мені теж не зрозуміло. Звісно, після 24 лютого аудиторія зросла.

Я записую уривки розмов, залишаю собі на пам'ять. Це своєрідні мітки ненависті, фотографії розбомблених місць. Бо людська пам'ять, на жаль, дуже швидко позбувається інформації.

Я не блогер, ні. Просто є люди, у яких є потреба прочитати, що відбувається в прифронтовому місті. І, як виявилося, такі люди існують. Причому як з нашого боку, так і з іншого.

– Якщо дивитися на Харків як на текст, то який він? Який Харків текст?

– Харків сам по собі дуже різний. І зрозуміло, що ті жителі, які люблять місто, теж дуже різні.

Іноді мені здається, що Харків – це вірші з якихось графоманських ресурсів. А іноді – що це справді гарна поезія.

Якщо пройтися Харковом і подивитися на ці забиті вікна, то для мене Харків – це літери, якими пише вірші на них художниця Діна Чмуж. Там абсолютно різні тексти, але графічний образ ось такий – він з'являється одразу.

– Ви сказали, що після початку повномасштабної війни ваша форма написання текстів змінилася в бік спрощення. І Діна теж робить свою роботу дуже просто, надзвичайно просто.

– Так, так. Діна – дуже талановита людина. Є така байка про художників, але я думаю, що це стосується і поетів, і драматургів: спочатку ти пишеш складно і погано, потім ти пишеш складно і добре, потім ти пишеш просто і погано, а потім ти пишеш просто і добре. Діна робить просто і добре.

– А ви?

Я ще не знаю.