Ілона Демченко (Jam Factory Art Center): "Розмови про світле майбутнє після війни – це інтелектуальне боягузтво"
Світ остаточно вийшов із зони комфорту, і цьогорічний 21-й GLOBSEC Forum у Празі під промовистою назвою "The Global Systemic Transformation" став показовим "анатомічним театром" цієї зміни. Понад 2000 делегатів із 86 країн зібралися, щоб намацати нові координати в часи, коли старий світовий порядок агонізує, а новий лякає прихованими і відкритими загрозами.
Як зазначив президент GLOBSEC Роберт Васс, три кити, на яких трималося європейське благополуччя останніх 30 років – дешева російська енергія, відкриті глобальні ринки та гарантована безпека з боку США – розлетілися на друзки: "Канікули від історії після Холодної війни закінчилися".
А президент Чехії Петр Павел додав жорсткості: "Історія просто не чекатиме, поки Європа стане готовою". Він переконаний, що Україна не лише захищає Європу, вона трансформує її: європейську оборонну промисловість, військове мислення та стратегічну культуру: "Підтримка України – це не благодійність. Це пряма інвестиція у власну безпеку Європи".
Можна зафіксувати ще один фундаментальний зсув: культура поступово закріплюється на Форумі як рівноправна частина безпекового порядку денного.
Це не сталося саме по собі. Завдяки послідовним зусиллям Селлі Пейнтер, співзасновниці Ради жіночої солідарності GLOBSEC, директорки Blue Star Strategies, та нашим розмовам із топменеджментом Форуму, зокрема з головою Ради директорів Вільгельмом Мольтерером (колишнім віцеканцлером Австрії), тема мистецтва під час катастроф перестала бути екзотичною "декорацією". Якщо минулого року про роль культури на Форумі від України говорила я одна (панель "Cultural Frontlines: An Artist's Toolkit"), то цьогоріч таких панелей було вже три.
Саме там, у кулуарах GLOBSEC, ми зустрілися з Ілоною Демченко, директоркою програм Jam Factory та спікеркою на панелі "Коли конфлікти прагнуть підкорити розуми: мистецтво в епоху пропаганди, маніпуляцій інформацією та алгоритмічних реалій".
Ця розмова – спроба розібратися, де пролягає межа між щирою європейською підтримкою та політичною ввічливістю, чому західні розмови про "повоєнну відбудову" іноді є формою інтелектуального боягузтва та чому українське мистецтво на міжнародних майданчиках має виходити із зони комфорту, аби не стати банальним тлом для кави в перервах між безпековими панелями.
Якою була твоя персональна задача на форумі?
Це подія найвищого міжнародного рівня у сфері безпеки. Те, що безпекові аналітики почали серйозно розглядати мистецтво й культуру як інструмент війни – дуже здорова тенденція.
Моя основна мета полягала в тому, щоб "приземляти" аудиторію й додавати у дискурс нашу реальну перспективу. Наші європейські друзі та партнери досі мають величезну внутрішню спокусу говорити про події в Україні абстрактно. Вони дискутують про це так, ніби реальної, кривавої війни в цю саму хвилину не існує.
Водночас дуже цінно почути оптику колег. Той же Коближек (Томаш Коближек – філософ, професор Чеської академії наук – прим. ред.), як університетський дослідник, аналізував російські інформаційні атаки навколо нашої війни й детально розкладав, як Росія вивертає факти на свою користь. Ми згадували Маріуполь і ситуацію, коли Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко дивом вивезли звідти свої унікальні матеріали. Щоб перебити ту колосальну світову хвилю обурення, росіяни знайшли одну з постраждалих жінок із розбомбленого пологового будинку і цинічно зліпили з неї інструмент власної пропаганди. Важливо, що на Заході вже триває глибоке наукове осмислення цих процесів. Це вже не просто публіцистика, це предмет серйозної наукової роботи чеських дослідників.
Коближек запропонував точний філософський інструментарій для розуміння сучасної дезінформації. Він влучно зазначив, що російська пропаганда еволюціонувала.
Так, її метою вже давно не є класичний обман чи спроба змусити вірити в якусь конкретну альтернативну "правду". Сучасне завдання цього інформаційного терору – викликати тотальну інформаційну перевтому та скепсис. Мережі запускають стільки суперечливих версій однієї події, щоб пересічний європеєць просто підняв руки, сказав: "Я ніколи в цьому не розберуся, тут усе надто складно", – і вимкнув новини.
Якщо класичний брехун поважає істину бодай тим, що намагається її приховати, то "булшитер" взагалі зневажає категорію правди – він просто забиває простір нескінченним білим шумом.Ілона Демченко, програмна директорка Jam Factory Art Center
Томаш навів приклад дискредитації трагедії в Бучі: видно, як класична дезінформація генерує протилежні наративи для приховування істини, проте її цілі значно витонченіші. В аналітичній філософії мови цей феномен описується терміном "булшитінг". Якщо класичний брехун поважає істину бодай тим, що намагається її приховати, то "булшитер" взагалі зневажає категорію правди – він просто забиває простір нескінченним білим шумом.
Під час дискусії Івана Гуссен (співзасновниця та директорка Kunsthalle Praha – прим. ред.) показувала елемент проєкту Spray and Pray Венети Андрової, який зараз представляє Національний павільйон Болгарії на Венеційській бієнале. Художниця досліджувала мережі фейків і візуалізувала їх через образ "людини-гриба".
Метафора міцелію тут ідеальна: ці нетворки, які поширюють фейки, діють як грибниця. По-перше, вони підземні, максимально розгалужені й неочевидні – ти ніколи не знаєш, чи є вона під тобою в цю мить. По-друге, за потреби вони здатні викидати "гриби"-інфоприводи миттєво і у величезній кількості.
Це чудова метафора загрози ерозії автентичності. Суспільство, знаючи про існування діпфейків, починає автоматично сумніватися навіть у абсолютно реальних, задокументованих фактах і злочинах.
Чимало розмов так чи інакше крутиться навколо відбудови України. Ти відверто критична щодо цієї теми. Що саме тебе так сильно чіпляє?
Мені здається, що на даному етапі з боку багатьох європейських інституцій це суто ритуальне використання модного слова. Вони збирають панелі й обговорюють, якою буде грандіозна роль культури чи мистецтва в ментальному здоров'ї суспільства та у відбудові країни, "коли війна припиниться".
Вибачте, триває п'ятий рік повномасштабного вторгнення. Війна наразі не припиняється ні на хвилину. І говорити про якусь глобальну відбудову в культурному полі ми сьогодні можемо виключно теоретично.
У красивих розмовах про "світле майбутнє після війни" я бачу інтелектуальне боягузтво та спекуляціюІлона Демченко, програмна директорка Jam Factory Art Center
На практиці ми маємо право говорити лише про точкові, кризові інфраструктурні рішення: де знайти гроші на сховища для колекцій, які потрібно негайно евакуювати з-під обстрілів, і як зберегти те, що руйнується прямо зараз.
У цих красивих розмовах про "світле майбутнє після війни" я бачу інтелектуальне боягузтво та спекуляцію. Деяким європейським колегам просто банально страшно говорити про війну в лоб. Це занадто незручна тема, до якої їм важко підібрати делікатну мову. Тому вони підсвідомо обирають те, що здається їм простішим, безпечнішим і психологічно комфортнішим – наприклад, мрії про відбудову після перемоги. Або про дітей – це така "свята", безпрограшна й максимально емоційна тема.
На Форумі якраз була панель про викрадених Росією дітей – і вона була дуже конкретною, спікери займаються реальними справами, та й на емоційному рівні це дійсно працює потужно.
Так, та панель була дієвою, бо спиралася на реальні кейси. Але загальний тренд залишається незмінним – створюють собі психологічне сховище у вигляді розмов про відбудову. По факту, ми зараз не маємо жодної реальної можливості прораховувати повоєнне відновлення. Ми не знаємо, в якій точці й ситуації опинимося за підсумком, які ресурси залишаться в нашій економіці, де саме зупиниться Росія і якою взагалі буде вона сама після того, як її зупинять. Західні колеги з великим оптимізмом дивляться в майбутнє: вони домовилися між собою, що війни ніби вже немає, і натхненно планують, як ми будемо відбудовувати інфраструктуру, культуру, енергетику та все на світі.
З одного боку, такий умовний аналітичний мапінг майбутнього може бути корисним. Але з іншого – подібні дискусії мають право на життя лише за однієї залізної умови: якщо на самому початку спікери чесно зафіксують, що станом на зараз це суто теоретичні, кабінетні розмови. Тому що реальних обставин нашого завтра сьогодні не знає ніхто.
Ми часто говоримо, що за кордоном прагнуть обговорювати події в Україні в контексті "ми за все хороше, проти всього поганого". І для мене тема реконструкції до певної міри є втіленням такого підходу. Це така собі компромісна точка. Але для того, щоб у цю точку взагалі прибути, потрібно вже зараз докладати величезних зусиль – і не тільки нам, а й іншим країнам. Проте тут я бачу значно менше готовності щось визнавати вголос і під чимось підписуватися. Натомість є дисбаланс на користь позиції "давайте разом помріємо" замість "давайте разом щось зробимо".
Влучне спостереження. Насправді цей дисбаланс між деклараціями та реальністю проривається на деяких дискусіях. Чи помітила ти це на якихось конкретних виступах?
Так, це було дуже помітно на панелі президентки Європарламенту Роберти Мецоли. Її запитали про майбутнє членство України в Євросоюзі: мовляв, ви всі натякаєте і відкриваєте двері для вступу України, але як взагалі можна серйозно про це говорити, зважаючи на їхню корупцію?
І тут мені вперше довелося на власні вуха почути, як чітко й жорстко Мецола відреагувала: Україна здійснює реформи в таких умовах, які нікому з нас і не снилися. Ми всі знаємо, як важко впроваджувати реформи в принципі, а Україна робить це під десятикратним навантаженням через відкриту війну. Вона пішла ще далі: "Якщо ми зараз демотивуємо Україну, позбавимо її стимулу рухатися цим шляхом до вступу, як ми потім будемо дивитися їм в очі?". Мецола має високу посаду в ЄС, і той факт, що вона озвучує такі речі, свідчить, що це вже стало вагомим внутрішнім дискурсом.
Ця ситуація нагадала мені річ, про яку я й сама часто забуваю, хоча маю вищу освіту в сфері міжнародних відносин. Ми в Україні часто недооцінюємо і недокомуніковуємо внутрішній контекст окремих країн. А це заважає нам бачити загальну картину. Ми звикли говорити узагальнено: "Євросоюз". Але Євросоюз – це не одна країна. Політичні інтенції всередині держав різні, і внутрішні протистояння бувають надзвичайно жорсткими.
Коли мене питали про роль мистецтва у всьому цьому, я сказала: воно має ускладнювати дискурс.Ілона Демченко, програмна директорка Jam Factory Art Center
Щоб реалістично оцінювати наше місце в цих процесах і не дивуватися чи не впадати у відчай, коли на якихось виборах перемагає черговий популіст, нам потрібно бачити цю складність. Про кризу та поразку демократії зараз взагалі багато говорять і пишуть.
Коли мене питали про роль мистецтва у всьому цьому, я сказала: воно має ускладнювати дискурс. Не шукати простих відповідей, а спонукати до пошуку складніших. І це безпосередньо стосується сприйняття геополітики. Дуже просто сказати: "Угорщина проти нас, а Чехія – за нас". Але спрощення завжди веде до помилок…
Що думаєш про панель "Від кризи до відновлення: як мистецтво перетворює травму на мету"?
Ми моделювали її разом із куратором Томасом ді Марія з Arts Access for All та кураторкою Лізою Сломінскі з Кінгстонської школи мистецтв. Томас розповідав про те, як вивести митців із ментальними та фізичними порушеннями з гетто "аутсайдерського мистецтва" в сучасний канон. Ліза – про supported studios, де головне не терапія, а повернення людині суб'єктності; яскравий приклад – тріумф художниці з аутизмом Нани Калу на Turner Prize. Я говорила про арт-практики на Херсонщині: замість того щоб лише документувати руйнування, ми залучаємо молодих архітекторів, дизайнерів і митців до співпраці з локальними спільнотами на деокупованих територіях.
Якщо чесно, вона була дещо незбалансованою. Куратори намагалися в одній історії поєднати і мистецтво як загальний спосіб подолати травму, і водночас – конкретний, дуже специфічний український досвід. У теорії це звучить добре, але на практиці виявилися дві абсолютно окремі історії, які модератору так і не вдалося зв'язати в одне ціле.
Цей час можна було б використати набагато ефективніше. Навіть якби вам обом просто дали можливість послідовно висловитися – поділили б поле навпіл – це приділило б більше уваги словам кожної.
Це знову повертає нас до попередньої теми – про спрощення. Намагалися зробити щось начебто різноманітне, а вийшло розірвано. Проте головне, що попри недоліки модерації, ключові смисли тобі усе одно вдалося зафіксувати.
Можливо, варто запропонувати європейським партнерам інший ракурс, іншу оптику? Що взагалі показали тобі ці панелі – чого їм не вистачає, якщо вони хочуть розвивати цей напрям і мати справді глибокий культурний складник?
Я б не сказала, що їм чогось кардинально "не вистачає" – це скоріше їхній шлях розвитку, вони так набувають нового досвіду. Але я хочу офіційно звернутися від імені своєї інституції до організаторів і запропонувати на наступний рік розширену участь мистецької спільноти України.
Взагалі, втиснути в їхню програму щось, що не стосується безпосередньо безпеки чи економіки, надзвичайно складно. Цього разу вони намагалися поєднати все найкраще і відразу, але воно не спрацювало. У них є завдання міксувати різні досвіди, тому наш план – запропонувати їм розширити кількість і якість голосів з України. Наприклад, організувати окрему, суто українську панель із потужним міжнародним модератором, де ми змогли б сконцентруватися на конкретних аспектах, які нас стосуються.
Також варто давати голос тим людям із нашого мистецького кластера, які зараз перебувають у лавах ЗСУ. У нас є митці, які воюють, але за можливості говорять на міжнародних майданчиках – їх треба пропонувати як спікерів у першу чергу.
А як щодо презентації самого мистецтва, а не лише розмов про нього?
Це друга частина плану. Оскільки ми – профільна інституція, яка вміє працювати з такими подіями, я хочу запропонувати привезти наступного року реальне мистецтво і показати його. Зараз на конференції було трохи документальних фотографій. Але говорити про мистецтво, мигцем показуючи його п'ять хвилин на екрані — не працює. Люди залишаються незадоволеними, бо не розуміють: "А що саме ви нам показуєте?". Усе відбувається занадто формально.
Тому якщо з їхнього боку буде готовність, ми можемо привезти відеороботи чи інсталяції, які створять глибший контекст. І ми хочемо запропонувати це на засадах повноцінної колаборації, а не просто користуючись їхнім ресурсом. Особисто у мене є досвід участі в міжнародних подіях, у Jam Factory він теж поступово накопичується.
Але ж завжди постає питання: чи варто взагалі в це вкладатися? Адже на таких масштабних політичних форумах мистецтво, як не крути, часто виступає лише фоном для глобальних безпекових чи бізнесових тем.
Це моє особисте й абсолютно тверде переконання: робити це необхідно. Такі конференції – унікальна точка в часі, де збираються сотні впливових людей. Потім вони повернуться додому, у свої країни й контексти. Нехай навіть лише 10% або навіть 5% із них по-справжньому побачать і зчитають те, що ми привезли.
Усі ці люди — важливі гвинтики загальних політичних систем у своїх державах. Не можна недооцінювати силу таких, на перший погляд, "нетривких" зв'язків. Із них потім виростають великі речі.
Я завжди обстоюю культурну дипломатію. Розумію, що у нашої держави зараз об'єктивно бракує грошей, рук і людського ресурсу на все. Але там, де державні структури не встигають через завантаженість чи бюрократію, можуть підключатися приватні інституції. Міністерство не може і не повинно вирішувати абсолютно все. Культурна дипломатія спроможна діяти в різний спосіб, і такі заходи для нас — це ідеальна точка входу. Ми маємо хапатися за кожну можливість.
Нещодавно під час Венеційської бієнале журналісти брали у мене коментар і питали: "От зважаючи на те, що туди так чи інакше повертаються російські наративи, можливо, Україні варто відмовитися від участі, гримнути дверима й зняти свій проєкт?"
І що ти їм відповіла?
Що це категорично неправильно! Якщо ми гордо підемо, звільнене місце миттєво займуть проросійські наративи. Вони й так туди лізуть у всі двері, але якщо нас там не буде — у них взагалі не залишиться опонуючого голосу. Всім варто нарешті зрозуміти: війна йде не лише на полі бою. На фронті вона відбувається в найбільш трагічний та інтенсивний спосіб, але Росія має колосальні ресурси й величезну історію ведення саме інформаційних та культурних воєн. Тому там, де ми можемо говорити самі — ми зобов'язані говорити.
Якщо ж повернутися до Ukraine Recovery Conference (URC) — це найбільша міжнародна подія року за кордоном, присвячена Україні. Минулого року в Римі ми показували там проєкт Dakh: Vernacular Hardcore Богдани Косміної, Михайла Муравського та Каті Русецької, який став продовженням їхньої роботи на Венеційській архітектурній бієнале.
Це був перший рік, коли організатори взагалі ввели культурний компонент, бо зазвичай URC — це суто про економіку, бізнес та відбудову інфраструктури. Іноземці дуже реагували! Підходили, цікавилися, а ми розповідали їм свої історії.
Цьогоріч URC має відбутися в Гданську. Ми сподіваємося показати там потужний проєкт від одеської групи MNPL (Монополія). Ми маємо попередні домовленості з партнерами й дуже чекаємо на фінальне підтвердження. Процес погодження мистецьких проєктів із закордонними організаторами — це завжди неймовірно складна історія. Напряму тебе, звісно, ніхто не цензуруватиме, але в організаторів є своє завдання — витримати баланс.
І наше кураторське завдання щоразу — знайти таку специфічну форму, яка б не переходила межу, але максимально розширювала рамки цього "допустимого". Це має бути мистецтво на межі комфортного сприйняття. Щось достатньо нетригерне, щоб його дозволили розмістити в публічному просторі конференції.
У нас, наприклад, колись була історія: ми дуже хотіли показати іноземцям пронизливі документальні фотографії Української асоціації професійних фотографів. І нам відмовили. Мовляв, на захід приїдуть учасники з інших країн, де теж тривають війни, для них це тригер, і ми не маємо права травмувати людей контентом, на перегляд якого вони не давали попередньої згоди. Я можу по-людськи зрозуміти логіку "ми не хочемо переходити межу", але це змушує нас постійно шукати особливу мову. Не всі митці це можуть.
Ідеальний приклад такого інструменту культурної дипломатії — робота "Ви не маєте цього бачити" Романа Хімея та Євгена Малащука (2024). Вони знімали українських дітей, які були викрадені Росією, але згодом повернуті додому. На відео ці діти просто розслаблено сплять у своїх ліжечках, прокидаються, солодко позіхають — це викликає неймовірне розчулення. Але потім глядач читає супровідний текст... І дізнається, по-перше, що ці діти пережили депортацію і глибоку травму. А по-друге — що вони повернулися в Україну, де над ними прямо зараз летять російські ракети. Вони досі в небезпеці.
Я багато разів спостерігала за іноземцями: спочатку вони дивилися на екран із усмішкою, а потім читали текст — і в них просто змінювалися обличчя.
Або відеоробота "Земля" Олексія Сая та Юрія Грузінова, прем'єра якої відбулася на цьогорічній Венеційській бієнале (в межах вставки "Still Joy").
Це неймовірно сильна робота, створена із записів натільних камер розвідників, які працюють на окупованих територіях. Робота унікальна тим, що в ній взагалі немає кадрів насильства чи крові. Глядач весь час перебуває в напруженні, очікуючи, що от-от щось трапиться, але відео тримає саме цим відчуттям небезпеки та руху. Воно показує, чим конкретно є ця українська земля, за яку ми воюємо.
На Заході часто кажуть, що це просто "війна за території". А тут ти дивишся на світ очима людини зі зброєю, яка йде через розбиті будинки чи красиві українські поля, і фізично відчуваєш, за що саме робиться кожен цей крок.
Ось таке мистецтво, яке б'є вглиб через підтекст, а не через пряме насильство, ідеально працює в подібних контекстах. Саме такі роботи ми й повинні шукати та показувати світові.
На наступну ітерацію GLOBSEC теж можна було б запропонувати роботу Сая і Грузінова?
Так. Метафорична мова мистецтва — зараз єдиний робочий інструмент, адже прямі образи блокуються. Нещодавно був випадок: організатори заборонили навіть документальну фотографію, де було знято автомобільний мішок безпеки, який спрацював від удару під час обстрілу, і на ньому була пляма крові. Заборонили, бо кров — теж тригер, тому доводиться шукати обхідні шляхи. Іноді саме тонка художня мова стає тим єдиним "гачком", який здатний пробити цей захисний панцир.
Якщо у 2022 році на виставках у Британському чи Європейському парламентах люди плакали перед воєнними фотографіями, то за пів року вони вже спокійно пили каву на їхньому тлі.Ілона Демченко, програмна директорка Jam Factory Art Center
З іншого боку, іноземна публіка адаптується до жаху з лячною швидкістю. Якщо у 2022 році на виставках у Британському чи Європейському парламентах люди плакали перед воєнними фотографіями, то за пів року вони вже спокійно пили каву на їхньому тлі. Жах став повсякденним, банальним. І це теж змусило нас шукати зовсім інші візуальні метафори.
Про візуальні метафори. Мене сильно обурило, коли проєкт "Гарантії безпеки" деякі "поціновувачі" гучних перформансів поспішили зарахувати до категорії "унилого" мистецтва. Ти була там у перші три дні перед офіційним відкриттям, як глядачі реагували на цей складний проєкт?
Я не впевнена, що це занадто складний для сприйняття проєкт. Можливо, він просто менш крикливий і не так агресивно кидається в око, як перформанси деяких інших країн. Хоча сама інсталяція, як на мене, доволі видовищна.
Взагалі, хочеться почати з класичного: дуже легко критикувати людей, коли ти сам нічого не робив на Венеційській бієнале. Ті, хто пишуть подібні речі, просто не уявляють, які титанічні зусилля за цим стоять. Мені здавалося, що наша внутрішня спільна боротьба назовні має бути очевидною для всіх українських критиків, але чомусь у нашій спільноті це не завжди так.
Я вважаю цей проєкт абсолютно вдалим. Я була в міністерській комісії, яка його відібрала, і від самого початку була у захваті від цієї концепції. Вона дуже про нас – це навіть не відсторонена метафора, це жива історія нашого сьогодення.
Якщо бути до кінця справедливими, я вважаю, що в момент відкриття бієнале Росії таки вдалося перехопити інформаційну ініціативу у всіх – і не тільки у нас – суто за рахунок того, що вони загорнули усе в ці свої фірмові "співи-танці". Для них це була певна медійна удача. Але водночас це не має ставати предметом критики конкретно нашого павільйону. Наш павільйон не повинен комусь прямо опонувати, його завдання – концентруватися на власній історії, на тому, що автори хотіли сказати. І вони зробили це добре. Російський галас нічого не затьмарив – погуділо один день, ну два, і вщухло. Далі пішла нормальна робота нашого павільйону.
В цьому сенсі Австрія взагалі завжди робить так, як вважає за потрібне – їм байдуже, яка там офіційна концепція бієнале у головного куратора. Головне – висловити своє.
Отож! Втім, австрійський павільйон мені дуже сподобався. Наш проєкт справді не на сто відсотків ілюструє загальну тему бієнале, але це другорядне. Він зайшов глядачу, його зчитують, і ми точно можемо собі це дозволити – у нас інші обставини, ніж у решти світу. Наша робота резонує з концепцією бієнале на набагато глибшому, метафізичному рівні.
Я принципово не згодна з позицією, що на міжнародні майданчики треба везти тільки щось крикливе чи плакатне. Треба показувати те, що відображає поточний момент і що по-справжньому болить нам тут, всередині країни.
Величезна перемога команди в тому, що їм шляхом надважких і довгих переговорів вдалося вибити місце для павільйону прямо на вході в Арсенале, у фінальній зоні. Наш павільйон опинився в дуже вигідній точці.
Я принципово не згодна з позицією, що на міжнародні майданчики треба везти тільки щось крикливе чи плакатне.Ілона Демченко, програмна директорка Jam Factory Art Center
З локаціями для України у Венеції взагалі унікальна ситуація. Організатори бієнале вже кілька років поспіль дають нам один і той самий простір в Арсенале безкоштовно. Для розуміння: всі інші країни платять за оренду колосальні гроші — там суми від 500 тисяч євро. Так, це складний, специфічний простір, там п'ять наскрізних дверей, працювати з такою архітектурою непросто. Але ми вже маємо цей досвід: коли ми робили там проєкт Dakh: Vernacular Hardcore, простір спрацював ідеально. Держава не має можливості платити півмільйона євро за іншу локацію, тому ми працюємо з тим, що є. І це непогане місце — воно прохідне, люди йдуть суцільним потоком, і там їх можна емоційно "зачепити".
Розумію, що говорити про Міністерство культури в нашій спільноті – невдячна справа, і все ж що, як на тебе, змінилося на краще? Чи відчуваєш ти якісь зсуви після всіх тих розчарувань, які сфера пережила за минулі роки? Навіть якщо судити з цієї поїздки та масштабної промоції нашого "Оленя" – це ж однозначний плюс.
Напряму як інституція ми зараз із Міністерством культури не перетинаємося – у нас просто немає в цьому нагальної потреби. Але ми завжди відкриті до співпраці.
Проте з того, що я бачу і що розповідають колеги, зміни є. Я знаю, що міністерка особисто, персонально була глибоко залучена в історію з протидією російському павільйону на бієнале та підтримкою нашого проєкту. І це дуже гарний маркер. Що б там не вигадували ідеалісти про "мистецтво поза політикою", Венеційська бієнале — це суперполітична історія, і залучення топполітиків там є критично важливим. Це не має скидатися на формальність, коли на захід відправляють когось просто "для галочки", бо так призначили.
Будь-який павільйон – це політика. Навіть якщо взяти ретроспективні виставки – вони зазвичай презентують політично заангажоване мистецтво.
Саме так! І в цьому сенсі особиста залученість міністерки суттєво підсилила нашу позицію в переговорах з італійцями. Коли керівництво Бієнале побачило, що українська сторона включена в процес на рівні члена уряду, це додало проєкту тієї статусності, яка для європейців є критично важливою.
Насправді деякі країни там представлені ледь не на приватні гроші якогось кума знайомого куратора, який просто вирішив "відмітитися" у Венеції. Далеко не для всіх держав це пріоритетний національний проєкт. Але коли вони бачать, що для України це важлива дипломатична місія всієї держави, за яку вболіває міністр, іноземці теж трохи збираються докупи й починають серйозніше дивитися на саму концепцію.
До того ж Бережна ще до свого призначення курувала український павільйон на World Expo в Осаці, тобто вона має реальний досвід подібних масштабних дипломатичних подій і розуміє їхню стратегічну цінність. Їй це було щиро цікаво по-людськи, і в результаті від цього інтересу виграли абсолютно всі. Стосовно всього решта в міністерстві, будемо дивитися.
Згодна, почекаємо результатів. Але якщо говорити про фінансування культури всередині країни – зараз у всіх на слуху програма "Тисячовесна". До неї у спільноти вже з'явилося чимало критичних зауважень. Що ти про це думаєш?
Тут річ навіть не в тому, що ми хочемо когось розкритикувати на випередження, ні. Це, на жаль, наша постійна хронічна проблема: українське законодавство абсолютно не пристосоване для адекватного й гнучкого отримання та використання грантових грошей такого плану.
Але поки що моє головне і суто критичне зауваження до програми полягає в іншому. Я до кінця не розумію, як саме функціонуватиме процес оцінювання проєктів. До експертної ради залучили багато дійсно зіркових людей — великих професіоналів. Проте щось мені підказує, що ці медійні й затребувані експерти банально не матимуть фізичного часу сидіти й повноцінно вичитувати сотні складних заявок.
Організація оцінювання — це завжди найбільший "боттлнек" будь-якої грантової програми, тому ми будемо дивитися, як це запрацює. Але якщо оцінювати глобально — це, безперечно, добре, що міністерство намагається спрямувати реальні гроші в сектор. Перша ітерація будь-якої програми завжди іде непросто. Ми ж самі довго кричали й вимагали: "Давайте якось фінансувати індустрію!". От вони й дали. Тепер питання в тому, як спільнота цим інструментом скористається.