Художник Станіслав Туріна від А до а, до "Дякую" і далі до "Це"
У 2025 році Мистецька премія імені Казимира Малевича відновила діяльність в Україні й у листопаді оголосила нового лауреата після п'ятирічної паузи. Ним став художник Станіслав Туріна – колишній учасник колективу Відкрита група та співзасновник галереї Detenpyla та інклюзивної студії ательєнормально, де працюють художники з та без синдрому Дауна.
Премію, ініційовану Польським інститутом за підтримки польських мистецьких інституцій, заснували у 2008 році як жест пам'яті та визнання Казимира Малевича – художника польського походження, який народився в Києві. Її вручають раз на два роки сучасним українським митцям.
Серед лауреатів різних років – Алевтина Кахідзе, Стас Волязловський, Жанна Кадирова, Лада Наконечна, Нікіта Кадан, Іван Світличний, Саша Курмаз.
Критик і куратор Борис Філоненко спеціально для УП.Культура розповідає, що варто знати про Стаса Туріну.
Цьогоріч відновлену після 2020 року премію імені Казимира Малевича отримав художник, письменник, куратор і волонтер Станіслав Туріна. Він каже, що ця нагорода – зобов'язуюча. Рефлексія про власну відповідальність загалом притаманна Туріні, але тепер його багаторічна мистецька практика додатково підсвічена відзнакою.
Оголошення короткого списку і переможця премії відбувалося в особливому моменті. Сьогодні ім'я Малевича жваво експлуатується на ринку розваг та товарів. Про аванґардиста говорять з вагонів потягів першими-ліпшими портретами або його ж до-супрематичними кубофутуристичними картинами з баночок халапеньйо в маринаді. На цьому тлі спеціалізована премія дає можливість поглянути на мистецтво в його моменті та контексті: не тоді, коли воно служить окрасою чи дозволяє відволіктися, а коли вплетене в множинні соціальні зв'язки та процеси.
Ця премія для художника та багатьох пов'язаних з ним спільнот – такий собі milestone, віха, або камінь, камінець чи камінчик (якщо послуговуватися назою однієї з виставок Туріни в 2025 році). Поява імені ще одного художника поруч з Малевичем зобов'язує вже не лауреата, а нас – спробувати розібратися, ким є Станіслав Туріна.
"Станіслав Туріна народився 1988 року в місті Макіївка Донецької області й виріс у Мукачеві Закарпатської області. Художню освіту здобув на кафедрі скла Львівської Національної академії мистецтв (2005–2011)...", – ні, мабуть не так.
Спробую інакше: є добре відомий камінець, який потроху натирає п'ятку під час прогулянок. Є придорожний камінь, з якого стерлися літери. Може це меморіальний камінь? Чи той, на якому щось планували звести. Є камінчик, що нагадує якусь органічну форму і його хочеться покласти вдома на поличку. А є каміння Станіслава Туріни. Може це все – вони. Або жоден не співпадає. Утім, коли опиняєшся у розмові з художником, поруч з його роботами, текстами, думками, усьому цьому камінню може знайтися місце.
"Культура – це розмова в кімнаті, що постійно триває", – каже Туріна, й переказує сюжет з курсу Ольги Брюховецької в Method Fund, – "Це не лекція, а саме розмова. Вона почалася до того, як ти увійшов у кімнату, ти можеш її почути, можеш долучитися, а коли підеш, вона продовжуватиметься".
Побачити усе зроблене Туріною доволі важко. Стас каже, що немає людини, яка бачила всіх його робіт. Ідеї можуть виношуватися десяток років й раптом втілитись у рисунок, поезію або перформанс, і після цього бродити роками далі. Можна пропустити перформанс, або не помітити роботу серед більш видовищних речей. Але потрапити у цю розмову можна раптово й легко: коли Туріна відкриває рюкзак або кишеню, дістає блокнот чи витягає папку, відчиняє дверцята серванту чи двері майстерні, коли триває прогулянка, збір або обшук, день народження, виставка, резиденція або ленд-арт симпозіум.
Узагальнити це готовими словами, в принципі, можливо: концептуальне мистецтво з відлунням арте повера та ар брют в їхньому локальному розумінні. Практики часів мистецтва взаємодії. Але наскільки точними можуть бути такі узагальнення? Постарт. Сайтспецифік. "Але яке мистецтво не сайтспецифік?", – може продовжити розмову Туріна.
Автор серій рисунків і малюнків, екслібрисів, міні-скульптур, об'єктів, перформансів, текстів, співзасновник галерей Detenpyla та Єфремова 26, ательєнормально та Прекарні — Стас працює з непомітним і непоміченим, тихими жестами, тимчасовими проявами.
У Стаса надзвичайно хороша пам'ять, неосяжний архів художніх творів у Києві й Павшино, бібліотеки, колекції, багато колег і колежанок, та амбітний задум спробувати все це систематизувати.
Словники – одна з форм цієї недоконаної структури. Час від часу Стас звертається до їх укладення. Я додам свій короткий словничок, присвячений Стасу.
А — Академія
"В академії було два шляхи. Хтось робив там одне, а для себе інше, таким чином виживаючи. А хтось поєднував власні пошуки з експонуванням їх у стінах академії. Відповідали на завдання – пошуками", – розповідає Туріна. – "Тому були ті, хто починав знищувати частину своєї практики, відмовлятися. А були ті, хто континуювали, вплітали в свою практику розмову з собою, з подіями. Вони не є аванґардистами. Я намагався не роздвоюватись, і я також не аванґардист".
Туріна жартує, що цей підхід можна пояснити знаками зодіаку, зокрема приналежністю до Дів. Такими художниками також є Павло Маков, Віталій Кохан, Євген Самборський, Володимир Топій, Борис Михайлов. Роботи, створені Стасом у львівській Академії, повертаються на виставки й досі.
Його дипломом на кафедрі художнього скла була "Де зникає світло?" (2011). Молодшу версію цієї роботи можна було бачити в 2024 році на виставках "Пам'яті тої, що пам'ятає" в Jam Factory у Львові та "Кола Сільваші" в Українському домі в Києві.
Туріна зібрав в один великий об'єкт двісті тонких скелець і з одного боку направив на них ліхтар. Його цікавила здатність скла пропускати світло. До якого моменту прозорість зберігається? В який момент скло зупиняє промінь? Ці питання стосувалися не лише одного твору, а й вказувало на самі підвалини практик, яким навчала кафедра художнього скла.
Про роботу пишуть, що вона була протестом проти освітньої системи Академії. Розповідають, що Стаса "пісочили" на захисті. На що Туріна відповідає жартом: "Для роботи зі склом дуже важливо вміти пісочити". Й пояснює своє сьогоднішнє розуміння Академії — як місця зустрічі, що його змінило. Андрій Володимирович Петровський, старший викладач кафедри, допоміг Туріні звести докупи анти-академію й академію. Стас каже, "дозволив, чи навіть волів, щоб я робив в Академії не туфту, а те, що я роблю й удома. Це не дослівно".
а – ательєнормально
"Дякую тим, хто бореться. Хто бореться з собою, з ворогом, стереотипами, бореться за права людини і за нашу демократичну Україну без дискримінації і сегрегації. І за те, щоб люди з інвалідністю могли жити гідно в громадах, щоб інтернати для дорослих людей з інвалідністю колись зникли, щоб це "колись" ми ще побачили", – сказав Туріна у промові перед врученням премії Малевича.
За цими словами стоїть багаторічний досвід роботи Стаса в інклюзії. Це й дослідження й критика системи інтернатів, і створення спільнот та співпраця з близькими за цінностями та спрямуванням міжнародними та українськими студіями. Розуміння мистецтва також змінюється, коли в це поле включаються раніше непомітні учасники та учасниці.
"ательєнормально" (пишеться з маленької літери й одним словом) – спільнота та майстерня митців та мисткинь з синдромом Дауна і без, що сформувалася Катею Лібкінд, Валерією Тарасенко, Євгеном Голубєнцевим, Валентином Радченком, Олександром Стешенком, Оленою Васик, Анною Літвіновою і Станіславом Туріною між 2018 та 2020 роками.
Це простір співпраці, обміну й взаємовпливів, де одне одних називають колегами й працюють у різних напрямках — від персональних робіт до резиденцій, відкривають виставки в салоні краси або виставки за результатами воркшопів, як-то в Музеї Ханенків спільно зі студією "Троянда", беруть участь в 60-й Венеційській бієнале, можуть зробити нову версію логотипу глянцевого журналу, практикують перформанс та кіно.
В "ательєнормально" Туріна приділив увагу пошуку "простої мови", віднайденню інклюзивності в комунікації.
У тексті для postimpreza "Подорож водомірки" про нейрорізноманітне мистецтво Туріна міркує про це так: "Нещодавно я був у бабусі, привіз їй книгу "Словник війни", де є два мої тексти. Читав їй вголос передмову, нескладну, і мусив перекладати на ходу: на просту мову, бо їй текст був недоступним. Не було навіть сенсу читати оригінал. Чому я про це пишу: реалії виставок нейровідмінних митців підводять нас до питання: зрозуміло, хто може бути автором, а хто може бути глядачем? <...> Йдеться не про спрощення меседжів, але про їх переклад простою мовою".
На початку повномасштабного вторгнення Туріна та художниця Катя Лібкінд на волонтерських засадах працювали в Павлівській лікарні, де зокрема організували заняття з мистецтва. Лібкінд каже, що метод співпраці простий – варто створити умови. Інколи це означає буквально дати папір та фарби.
Б – Бедзир, Павло
"Я ріс у мистецтві безбатченком. Це такий психологізм, але у мене був період пошуку батьківства, наставників. Одним з моїх вчителів був Павло Ковач старший, а його вчителем – Павло Бедзир. Виходить, мій "дідусь".
В моєму мистецтві багато "дідусів". Це якось знімає Едипову проблему. Якщо з батьками буває непросто, дідусі дозволяють побільше, ніж батьки. Їх люблять онуки, вони люблять онуків", – міркує Туріна.
Називання імен і переповідання історій – вагома складова оповіді Туріни про себе та про сучасне мистецтво в Україні. У його майстерні є полички з роботами, присвяченими тому чи іншому художнику. Серед офісних папок є відсортовані колекції робіт друзів та колег. Коли я гортаю файл за файлом, Стас супроводжує чи не кожен малюнок розповіддю з часів навчання, створення виставок чи життєвих ситуацій, в яких ці роботи до нього потрапили.
У "мистецькому родоводі" Туріни багато імен. Лендартист Сергій Якунін, концептуаліст Юрій Соколов. Важливі для нього куратори і кураторки – Влодко Кауфман, Мирослав Вайда, Ганна Гідора, Ярослав Футимський, Сергій Радкевич, Анна Лазар, Вальдемар Татарчук, Марія Ланько та Лізавета Герман, Катерина Яковленко тощо. В пам'яті Станіслава Туріни зберігається одна з історій українського мистецтва і час від часу вона стає доступною в усному переказі.
У 2012 році в брошурі Інституту Актуального Мистецтва Туріна побачив коротке резюме Юрія Соколова: "Засновник академії імені Майка Йогансена, завідувач кафедри "Натяку та потягу", адепт лайф-арту". Відтоді це слово – лайф-арт – є одним зі способів самоопису Туріни. В мистецтві добре відомий рух до привнесення побутових речей у виставкові простори, або вихід з твором мистецтва за межі галереї. Лайф-арт, натомість, веде повсякденне життя в мистецький бік. Незавершеність, процесуальність, рутинні справи є характерними рисами таких практик. На одній з робіт Стаса є напис, гра слів "Туріна" – "Рутина".
Робота Туріни "Матерям присвячується" (2013–триває) – килим у формі кола, зітканий з ношених речей художника та його близьких. "Мама казала: хоч як ти будеш одягнений, головне, щоб одяг був чистим", – згадує Стас, коли я запитую його про светр нефритово-зеленого кольору, у якому він отримував премію Малевича.
В – Відкрита група
У складі Відкритої групи Туріна брав участь у виставках Венеційської бієнале у 2015 та 2017 роках. Планував зробити татуювання на лівих і на правих грудях: "Учасник 56-ї і 57-ї Венеційської бієнале".
Але у 2019 році Відкрита група також курувала в Венеції національний павільйон України з проєктом "Падаюча тінь "Мрії" на сади Джардіні" і місця для трьох написів на тілі концептуально забракло. Цей проєкт, що прагнув об'єднати "всіх художників України" в салоні одного літака, також вплинув на поділ мистецької спільноти. Відома (по сьогодні закрита для перегляду на YouTube) прес-конференція художника Арсена Савадова, в якій той оскаржував рішення журі віддати перше місце в кураторському конкурсі Відкритій групі, стала подією що розділила художників та художниць, працівниць та працівників культури на антагоністичні групи.
В центрі цього конфлікту було не лише різне розуміння того, які проєкти можуть представляти Україну на міжнародних виставках. Саме розуміння сучасного мистецтва, яке пропонувала Відкрита група, викликало напругу, багато в чому продуктивну – мистецьке поле проявляло себе і свої позиції.
Восени 2019 року в Харкові Стас дивився на дитячі малюнки Савадова і сказав: "Звірюга. Великий художник".
З Відкритою групою Туріна також ставав лауреатом премії PinchukArtPrize та через кілька років від неї відмовився: "Сьогодні [22 лютого 2021 року] я публічно відмовляюсь від премії PinchukArtPrize 2013-го року, якою я (з Відкритою групою, звісно) був нагороджений рішенням журі за роботу Ars longa vita brevis", – написав він у своєму фейсбуці.
Туріна критикував політику артцентру щодо умов праці медіаторок та медіаторів, солідаризувався з митцями і мисткинями, які раніше припинили співпрацю з артцентром, а також порушив питання про методи й вплив ПАЦ на мистецьку інфраструктуру. Легше уявити кінець сучасного мистецтва, ніж кінець ПАЦ, тож відмова Стаса дала маленький шанс альтернативним сценаріям.
Г — Гессе, Герман
Серед матеріалів про Станіслава Туріну в інтернеті є кілька таких, де сам художник або авторки текстів про нього згадують роман "Сіддхартха" Германа Гессе. Один з ключових текстів у житті Туріни веде мене до думки про те, що з попередніми поколіннями батьків та дідусів від мистецтва його пов'язує також спільний культурний бекґраунд. На цю уявну поличку можна поставити й "Моє життя" Марка Шагала або альбоми Сальвадора Далі та Клода Моне. "Моне для мене – це досі ікона. Слова Тіберія Сільваші про те, що Моне знищив живопис, важко чути", – каже Туріна.
Важливе місце в цій бібліотеці займає серія періодичних видань "Великі художники" від DeAgostini, де кожен номер був присвячений окремій історичній постаті. "Завдяки цим журналам я зрозумів, що всі художники щось у когось брали. Ходили в музеї, надихалися, інтерпретували класичні мотиви, вклинювалися в розмову", – пояснює Туріна.
"У своїх роботах я почав виводити це у видиму площину. В назвах робіт, в згадуванні усіх, хто на мене вплинув. Я хотів показати, що робити лінки і посилання — це здорово. Нездорово це приховувати. Мені ближче культивування, пролонгація, а не заперечення. Я не маніфестуючий художник. Або маніфестуючий тихими жестами".
Ґ – Ґрафіті, постґрафіті
"Моє малювання, в тому числі, почалося з наслідування мого друга Сергія Лендєла. Він робив написи "Prodigy", які інтегрував в ґрафіті-ескізи, хоча самі ґрафіті ніколи не робив. У шкільні роки я був учасником ґрафіті-команди Crazy Shit Crew, підписувався Gremlin, цікавився ґрафіті-культурою, робив стікери, писав у журнал Х3М. За допомогою просвітницької діяльності Володимира Воротньова я перейшов від ґрафіті до стрітарту", – розповідає Туріна.
"Через те, що я людина боязка, я не був прихильником вандалізму. Я не люблю бігати, не люблю тікати. Тому постґрафіті, малювання на закинутих будівлях мені підходило. Це було міське, але не вуличне мистецтво".
На вихід за межі галереї у ширший простір вплинули харків'янин Олег Мітасов, ленд-арт і мистецтво довкілля: фестивалі Fort.Missia, Black Circle, симпозіум Могриця.
Мітасов мав психічний розлад і тотально розписав свою квартиру, меблі, стелю, внутрішні стінки холодильника, під'їзд, двір, вулиці міста повторюваними ритмічними написами. Найбільш відомі з його рефренів: "ВЕК ВАК" – абревіатури "вищої атестаційної комісії". Цей рефрен, ймовірно, розповідає про втрачену в громадському транспорті дисертацію, яка спричинила стрімкий розвиток шизофренії Мітасова.
"Мене цікавила поезія, текст у ґрафіті. Мітасов був переходом між поезією і постґрафіті. Я не вважаю себе стрітартистом, але я художник з постґрафіті бекґраундом в тому сенсі, що мене цікавив не тільки умовний Сальвадор Далі, а й ґрафітчики України та світу", – пояснює Туріна.
Д – "Дякую"
2022 рік був також часом відновлення простої мови. Найбільш заїзджені слова та фрази почали знову означати дещо справжнє, а не автоматичне. Зокрема, завдяки роботам Туріни це унаочнилося й збереглося у мистецтві.
Написи "Дякую" різних форм і видів, на аркушах різних форматів, з'явилися як такі собі листівки, або як форми звітності. Замість рахунків за закупівлі для війська, Стас міг спочатку дякувати рисунками, подаючи знак, що той чи інший збір закрито. Ці рисунки ставали лотами чи подарунками за участь у зборах.
"Я погано вчився в Академії. Рисунок, живопис, тобто такі дисципліни, які часто визначають художника, мені важко давалися. Це спровокувало те, що після Академії я не припинив малювати. Незакритий гештальт, постійний процес навчання", – розповідає Туріна. З початком повномасштабної війни практика рисувальника стала частиною його волонтерської роботи. Продаж, обмін, барахолки для зборів – повсякденням, в якому потреби чергуються з вдячністю.
Про промову Туріни на врученні премії Малевича хтось сказав: "Все, що Стас говорив, можна звести до одного слова: "дякую".
Ц — "Це"
""Це" (2011–триває) – це мій opus magnum", – каже Туріна, – "Це Сергій Якунін відкрив мені можливість реді-мейду в ленд-арті. Якось Сергій Радкевич робив проєкт, який Якунін неправильно побачив. Йому здалося, що Радкевич просто підписав купу землі і розказав нам про це. Я тоді подумав, що можна підписувати природні явища.
На фестивалі Fort.Missia я писав "Це і те", "Кропива вище голови" на стандартних табличках – підписував те, що мене цікавило. Пам'ятаю, знайшов класне місце, не знав, як його назвати, і назвав "Це". А потім я зрозумів, що це ідеальна форма. Почав її варіювати. "Це" – дзеркало, "це" – вихід з галерейного простору, ящик табличок "це", малюнок незавершеного "це" на папері, в галереї "Тиса" додав одну палочку і вийшло "ще".
Це також боротьба з підписами, тобто "це" – це річ в собі. Їй не потрібен підпис. Це про вказування на щось. Боротьба зі словом в мистецтві, з описом, на користь присутності, можливо. На користь того що є".
Уважність, знахідки, виведення непомітного у видиме поле – ще одна важлива складова в роботі Туріни. Інколи для досягнення результату потрібно застосувати протилежний підхід і перебільшити підпис заради наведення оптики на щось мале. Так у 2012 році на груповій виставці "Ентропія" в Галереї мистецтв у Луцьку Туріна експонував фрагмент гілки каштану, яка своєю формою нагадувала морського коника. Підпис "Стас Туріна. Морський коник. Каштан, 2009" був величезним – займав півтори стіни й виділяв порожній простір, де уся увага вже переносилася на "коника".
Стас називає "Це" незавершеним опусом, до якого він повертається. Відкритими також лишаються його серія рисунків та міні-скульптур "Нескінченний натюрморт" (2011–триває), "Знак відповіді" (2012—триває), вишиті метелики, присвячені пам'яті Яна Гіпана "Метелика" Ляшкевича (2019–триває) та інші згадані та не згадані в цьому тексті практики.
Разом з цими роботами-у-розвитку чи думками-у-розвитку, чи спостереженнями-у-розвитку, Туріна передає й певні навички уважності – до речей, середовищ, мови, людей.
На виставці "Тим часом в домі Ханенків", яку в 2023 році курувала Катя Лібкінд, Туріна помістив у вітрини музею чимало дрібних речей, у тому числі пропорційно менших за будь-яку поличку. Були тарілки й кросівки, які пасували музею, що зберігає предмети побуту країн Європи та Азії, але більшої зосередженості потребували речі масштабу ґудзика. Це переналаштовувало погляд. Сприяло уважнішому баченню через урахування дрібниць.
На екскурсії Туріна казав про світ у кімнаті: наскільки складною насправді є мережа предметів, що оточують нас щодня. Якщо прослідкувати їхні шляхи, яким чином вони дісталися цього місця, тоді багато секцій художнього, етнографічного чи природничого музеїв будуть заповнені.
"Це" виводить з кімнати й музею. Навички бачення, здобуті у просторах культури, можуть бути в нагоді за її стінами. Не обов'язково в галереї, можна зустріти дещо, для чого не знайдеться вдалих слів, але це захочеться підписати. Зберегти чи запам'ятати "це".