Незрівнянний світ краси: що розповідає і що приховує фільм про Назарія Яремчука
Вже 8 серпня в український прокат виходить документальний фільм про зірку радянської української естради, соліста ВІА "Смерічка" Назарія Яремчука. Попри те, що співак раптово помер молодим майже 30 років тому, пісні з його репертуару увійшли в сучасну українську обрядовість і є незмінними хітами весіль та сімейних свякувань. Натомість, назву фільму дала оркестрова балада на слова Андрія Фартушняка та музику Левка Дутківського "Незрівняний світ краси".
"Яремчук: Незрівнянний світ краси" зняли режисер Артем Григорян і продюсер Максим Сердюк за сценарієм Ярослава Короткова. Раніше вони вже створювали документальне кіно про сучасну українську поп-культуру - десятисерійний фільм "Спалах".
Ідея стрічки про Назарія Яремчука належить доньці співака, співпродюсерці Марії Яремчук. З нею та з двома творцями фільму Максимом і Ярославом спеціально для УП.Культура поспілкувалась Анна Лодигіна. Про розказану історію радянської поп-зірки і про історії Назарія, які лишилися поза кадром вони говорять у цій розмові.
Анна: Сьогодні вихід стрічок про українських знакових постатей видається дуже логічним, і ніби так було завжди. Але я пам’ятаю, як ще у 2013 році, а це лише 11 років тому, в наших кінотеатрах показували російські фільми мовою оригіналу про їхніх зірок спорту і музики. Усі вони були дуже героїзованими. Чи міг фільм про Назарія Яремчука, в якому паралельно розказана історія України під ковпаком СРСР, вийти раніше і чому цього не сталося?
Марія: Розкажу маленьку страшну історію. Коли я поступила в Київську муніципальну академію естрадно-циркового мистецтва, вона називалася імені Утьосова і ніхто не знав у фаховому коледжі, хто такі Яремчук та Івасюк. Тому, мабуть, не міг.
Максим: Якщо ми беремо таку, знаєте, плюс-мінус сучасну українську історію саме в культурному розрізі, то за останні років 15 було три періоди: до Революції Гідності, про який ви згадали, після неї, тоді як раз з’явилася наша дебютна робота з режисером Артемом Григоряном "Спалах". Якщо зараз подивитися цей серіал, його теж не сприйматимеш через російську мову, яка в ньому лунає, або через деяких одіозних персонажів, як Юрій Бардаш або Потап.
Зараз ми проживаємо третій етап, і що найцікавіше, фільм про Назарія Яремчука почав виготовлятися в другий період, а виходить в третій. Але з огляду на зовнішні обставини нічого в його змісті не змінилося. І постать людини, і та історія вже поза часом.
Анна: Який був ваш задум та чи співпадав він для усіх творців фільму: режисера, продюсера, сценариста та авторки ідеї й водночас доньки Яремчука Марії?
Максим: Марія нам сказала: я вам повністю довіряю, робіть, як ви бачите. І саме тому фільм вийшов такий класний. До цього ми хотіли зробити один проєкт, і нам казали, що ось про нас можна умовно тільки хороше і не можна говорити ось це і це. Марія нам дала повний карт-бланш і за це я хочу дуже їй подякувати.
Марія: Це не зовсім правда насправді, тому що ми вручну розставляли акценти. У мене був єдиний конкретний запит, щоб ми не чіпали драматичні аспекти першого шлюбу мого тата і його першу сім’ю. Тому що про цю історію можна було зняти ще один фільм.
Я хотіла, щоб ми сконцентрувалися на творчості, на ньому як на артисті і як на людині. Артем (режисер фільму — прим. ред.) приїхав до мене додому, ми разом пили пиво, дивилися касети з татовими записами на відіку, створили довірливу атмосферу. Того дня як раз наша збірна з футболу грала, і тато на відео каже: "Мабуть, треба вже піти вболівати за збірну з футболу". І ми такі… пішли дивитися. (Сміється).
Хлопці дуже скрупульозно підійшли до роботи. Я відчувала, що всі горять персонажем, що це не просто запит на байопік. Артем жив у цьому будинку в Чернівцях, де жив мій тато. Згодом доєднався Максим Сердюк, тому що я їх запросила на початку війни до себе додому. Тому мабуть воно все зіграло позитивно і вдалося, як на мене.
Ярослав: У всіх була насправді спільна мета і орієнтири: якомога більше дослідити з різних сторін постать Назарія Яремчука, розповісти про нього, його музику, про Буковину і красу цього краю. Протиріччя у нас були в мікроречах вже потім. Перша версія фільму тривала дві години і ми на світлових мечах билися, вирішуючи, що залишити, що ні.
Анна: І чим врешті довелося поступитися заради хронометражу?
Ярослав: З того, що одразу пригадується, це історія Павла Дворського про те, як вони приїхали виступати в Лаос і на сцену виповз величезний отруйний павук. Вибіг охоронець з автоматом і почав бігти на нього, щоб цього павука убити, але Дворський же не знав, чому біжить ця людина з автоматом. Тоді в країні була громадянська війна, це важливо підкреслити. Та цей фрагмент не увійшов в кіно.
Марія: Бачите, ми відмовилися від важливого і персонажів розкрили не повністю. А ще була Молдова з вином, який не увійшов в фільм! "Смерічку" пригощали в Молдові вином у якихось нечуваних кількостях. Почали до концерту і треба було пити на сцені. Ніхто з учасників не міг це пережити.
Максим: Я пам'ятаю, Прокопик (Володимир — прим. Ред.) каже, що він грає на синтезаторах і йому класно, бо він на синтезатор може хоч спертися. (Сміється).
Анна: Коли я дивилася кіно, мені як раз не вистачило цих моментів. Протягом перегляду не покидало відчуття, що Яремчук — втілення ідеального ідеалу. Але ж у кожної людини є недоліки. Наприклад, у фільмах про Елвіса Преслі і Елтона Джона нам показують, що так, це були класні хлопці, вони робили хорошу музику, але завжди є зворотня сторона медалі.
Марія: Я дуже хотіла зробити на цьому акценти. Дитинство тата пройшло в інтернаті через те, що його батько був поважного віку, а мати хворіла, і у нього безумовно були душевні драми. Але, знаєте, радянському періоду притаманне створення культу з особистостей.
І справді мені з дитинства було важко з таким ідеалізованим татовим образом, тому що це дуже висока планка в усьому. Але глибина та сум, які були в ньому і зробили його голос таким багатим. Та дуже мало очевидців, які могли цим з нами поділитися.
Анна: А чому, наприклад, ви не докрутили конфлікт з Володимиром Прокопиком? Про те, що між ними з Яремчуком відбувся розкол, я цілком зрозуміла вже в кінці, коли той каже, що у нього камінь з серця впав через те, що встиг застати Назарія живим і поговорити з ним перед смертю. Ще цікавий момент про Василя Зінкевича, який відмовився брати участь у зйомках, але ми про це дізнаємося вже з титрів.
Марія: Зінкевич в принципі відмовляється від публічних проявів. Не думаю, що тут персонально з нами якась історія. Те саме з Левком Тарасовичем Дудківським (засновник і керівник "Смерічки" — прим. ред.), з яким я годинами говорила по телефону. Він розказував мені всі історії і я просила його – так давайте розкажіть нам це на камеру, ми все затвердимо з вами. А він каже – ні, я дуже емоціоную, мені не можна переживати, стан здоров'я не дозволить. Думаю, аналогічна справа може бути і у випадку із Зінкевичем.
Ще важливо розуміти, що люди того часу не говорили про негатив і проблеми. Пам'ятаю, коли Дворський також відповідав нам в інтерв’ю такими, знаєте, поверхневими відповідями. Ми зупиняли зйомку, виходили надвір і придумували, як його вибити на те, щоб він говорив, як це було по-справжньому. Така притаманна риса того часу.
Ярослав: Щодо конфлікту між Прокопиком і Яремчуком, то це скоріше за все був конфлікт не особистий, а творчий. Ця сцена у нас була з протиріччями і не про Назарія Яремчука, а більше про Прокопика і Злотника (композитор, автор пісні "Гай, зелений гай" — прим. ред.). Тому ми не сильно її розкривали.
У нас була задача максимально об’єктивно підійти до постаті Яремчука. Не ідеалізувати, не робити з нього супергероя, а показати живу людину, яка випиває, втомлюється, закохується і розлучається, у якої теж бувають конфлікти. Але з того, що ми досліджували і що нам розповідали, не було ситуацій, де Назарій Назарович з кимось сильно конфліктував.
Нам розповідали про те, як він комусь чи то замовив паркет у квартиру, тому що у людини не було грошей, чи просто привіз їй цей паркет. Це була людина, яка хотіла всім допомагати. Саме таким він у нас вийшов. Не тому, що ми захотіли так зробити, а тому, що так було насправді.
Анна: Ви позиціонуєте свій фільм, як історію першої української поп-зірки. Втім у той же час, коли стартує кар’єра Яремчука, починає сходити зірка також Софії Ротару. Вони навіть разом грали в фільмі "Червона Рута". Чи запрошували ви її дати інтерв’ю для кіно?
Марія: Я запрошувала Софію Михайлівну, спілкувалася з її сином. Втім, ми не отримали схвальну відповідь, не знаю з яких причин. Софії Михайлівні і татові пощастило першими виконувати твори Володимира Івасюка, і це те, що їх об’єднує: фільм "Червона Рута" і естетика 70-х. Вони обидва великі артисти, але вони різні.
Анна: Через увесь фільм ви протягнули нитку про тиск і стеження КДБ. В тому числі, є епізод про трагічну загибель Володимира Івасюка. Чи думали ви про те, як вдалося уникнути трагічних сценаріїв Назарію Яремчуку? Він розмовляв і співав українською мовою, йому радили навіть не йти на похорон Івасюка, але він пішов.
Марія: Дуже цікаве запитання. Треба подумати. Я знаю, що в нього була маса проблем в плані підзвітності.
Анна: Які саме проблеми? Вони зафіксовані чи це фігурує в переказах родини?
Марія: В переказах родини. У фільмі є про те, що приходилося йти на компроміси в плані виконання пісень з партійними наративами і таке інше. Звісно, що був спротив, але він мусив бути дозованим, бо це була така система і такий час.
Анна: У вас немає інформації про те, чи викликали його на допити КДБ?
Марія: Мама розповідала, що коли тато помер, до неї підійшов чоловік, який був прикріплений за татом, і він сказав — я про вашого чоловіка знаю все.
Анна: А чому він до неї підійшов?
Марія: Не знаю. Можливо, щоб повідомити, що його місія вже завершена. Це ще потрібно ще вивчати. У щоденниках тата була інформація в основному відносно періоду, коли вони почали працювати з філармонією і представники бюрократичних або політичних сил дуже рекомендували або примушували виконувати якісь пісні.
Тобто із незалежного гурту вони стали інструментом донесення певних ідей, тому що вони мали велику популярність і їх намагалися використовувати. У щоденниках є дуже багато особистих переживань стосовно цього, і як вони сварилися, і як це все відбувалося.
Анна: Він сварився саме з керівництвом філармонії?
Марія: Так. Але як було написано в його щоденнику, гурт єднало бажання творити разом. Були певні обмеження, але вони розуміли, що на інших шальках терезів є можливість співати і творити для людей. Яремчук мав у собі дуже багато національного, дуже багато патріотизму і це був україномовний виконавець, тому впевнена, що йому було нелегко, але це не дуже багато документувалося і не проговорювалося.
Анна: Чи було щось таке, що стало для вас відкриттям під час роботи над фільмом?
Максим: Особисто для нас, і для режисера Артема, Назарій Яремчук був просто треками або кліпами на ютубі чи спотіфай. Пам'ятаю, я вперше подивився наш фільм від початку і до кінця на великому екрані як глядач на кінофестивалі Миколайчук OPEN в Чернівцях, і в кінці заплакав. Я такий думаю – як це взагалі можливо?
Ми два роки працювали над фільмом, я його бачив стільки разів. Але настільки перейнявся історією, що зараз коли слухаю музику, для мене це не просто назва якогось треку Назарія Яремчука, а уже велика історія.
Марія: Тата катастрофічно було мало в медіа, при тому що в нього була колосальна народна слава й любов. До мене мільйон разів підходили люди і казали, що називали дітей на його честь, вулиці названі в багатьох містах на його честь. Коли йому мало виповнитися 70 років, мені хотілося зробити щось, аби привернути увагу до його постаті, тому що без доробку Яремчука, Івасюка, котрі так багато зробили, наша музика не була б можливо такою, якою ми сьогодні її знаємо.
Така дата, як 70 років, передбачала, що потрібно її ошатно відзначити і підбиралася формула, як це зробити. Спочатку це мав бути тільки альбом переспівів, але потім прийшли до ідеї документального фільму. І саме цей фільм залишиться надовго, він як посібник з історії України у відеоформаті.
Анна: Альбом переспівів, який ви згадуєте, виходить зараз частинами. Є вже треки, які записали Джамала, Друга Ріка, Pianoбой. Чи є у вас вже результати прослуховувань?
Марія: От я виставила сьогодні як раз сторіс, де український режисер Герман Ненов каже, що мало інформації в медіа про цей альбом. Срачі розлітаються легко, а такий контент трохи буксує.
Та альбом теж набиратиме обороти, в нас ще будуть артисти. В процесі роботи я відчула, що це не кінець і що зараз ми починаємо реінкарновувати цей доробок і, мабуть, буде щось ще. Уявіть собі, Яремчука немає в медіа майже 30 років, відколи він помер. Але ця музика відома. Тобто це музика, яка непідвладна часу.
Ярослав: Повертаючись до вашого першого питання про те, чи можна було б зняти цей фільм у 2013 році. Звісно можна, і він був би популярним, але 100% він буде популярнішим зараз. Тому що сьогодні кожен з нас проходить новий етап розуміння українськості в собі, ми переосмислюємо певні речі і це відбувається усвідомлено.
Тому успіх цього фільму не в тому, що він дасть нову інформацію про Яремчука, а в поширенні інформації про нього максимально широко. Це можна порівняти з походом в музей, коли дивишся картини відомих художників і вони здаються тобі просто красивими. А коли почитав про цих художників, дослідив історію, розумієш, чим вони жили, в яких обставинах картини створювалися, це інші відчуття.
Те саме з піснями Назарія Яремчука. Коли людина подивиться фільм, щось почитає, потім почує пісню і в неї одразу з’явиться якийсь образ, розуміння епохи, людини і причетності до цього всього.
Марія: Але Яремчук справді був першою поп-зіркою і секс-символом свого часу. За ним вмирали мільйони жінок. Мама казала, що в хаті були мішки листів, які йому надсилали. Він був епіцентром пліток і улюбленцем тодішньої, скажімо так, жовтої преси. Всім було цікаво, з ким він спілкується, який його сімейний статус і все решта. А до нас дійшла тільки музика. Саме цю прогалину ми заповнюємо цим фільмом.
Анна: Минулого року я була на музичному фестивалі в Ополе, це Польща. І там на одній сцені виступали молоді музиканти поруч з метрами, нашими умовними Яремчуками та Івасюками. У нас складно собі уявити на одній сцені популярних сучасних артистів на одній сцені з Дворським чи Зінкевичем, наприклад. В кінці фільму Дарина Яремчук, друга дружина Назарія, каже про те, що його приклад в тому, що він мав мрію і вона здійснилася, мова йшла про те, що він співав на сцені. Але якщо ми вже дивимося з перспективи історії на його ж колег зі "Смерічки", чи слухають сьогодні їхню музику молодше покоління?
Марія: Я думаю, що точно його мрія збулася, тому що в першу чергу він просто обожнював співати. Він мав шалену популярність. Питання, чому ми не достатньо вшановуємо таких людей.
Тато це одна історія, а от, наприклад, Левко Дудківський, засновник "Смерічки", без якого, я впевнена, ми б точно не знали такими Яремчука, Івасюка, Ротару і Зінкевича. Саме він зібрав їх докупи, знайшов. Дудківський був дуже крутим продюсером свого часу і ніхто з молоді не знає його прізвища.
Анна: І коли він помер рік тому, про це теж було не так багато інформації в медіа і соцмережах.
Марія: Власне кажучи, розумієте? Я дуже багато часу просила його дати нам інтерв'ю, це було б безцінно для фільму. Історія дуже важлива і ми тільки починаємо розуміти її значимість. Безумовно наше суспільство пройшло багато турбулентних періодів і сформувалася така звичка.
Але важливо створити нову традицію і середовище, в якому люди, які сформували покоління і культурний пласт у свій час, будуть в ньому присутні зараз. Це необхідно для українського суспільства і я вірю, що це станеться.
Максим: Через те, що у нас завжди трапляються якісь кардинальні політичні і суспільні зміни, вектор інформаційної політики і те, на чому сфокусовані люди, теж змінюється. Ми зазвичай націлені на те, щоб розгрібати все, що відбувається зараз, а не зберігати те, що було до того. Зараз ми сфокусовані на виживанні і нам бракує контекстуальності про те, що ми маємо знати, пам'ятати про 90-ті або нульові. Починається Майдан, Революція Гідності, анексія Криму, повномасштабна війна і просто завжди не до того, і ти забуваєш, що в тебе було взагалі раніше.
Нещодавно я давав інтерв'ю, і журналісти постійно повторювали "українська естрада", "Назарій Яремчук — зірка естради". А я кажу, припиніть казати слово "естрада". Це дуже архаїчне радянське слово, яке нам нав’язали і воно описує просто популярну сцену, сцену поп-музики. Для молоді теж естрада це щось архаїчне, старе, що взагалі нецікаве. Ми ж не кажемо, що Beatles чи Led Zeppelin британська естрада. Ми говоримо "рок-сцена", "поп-сцена" і ставимося до них, як до культових виконавців.
Марія: Ми звикли себе недооцінювати і применшувати внаслідок політичних подій, але це треба змінювати. Музика кожного покоління має свої перлини і має цікавинки, скажімо так.
Але геніїв треба знати, цим хочеться хизуватися. Уявляєте, в радянській Україні, коли все іноземне було заборонено, створився західноорієнтований україномовний крутий продукт. Це феномен.
Ярослав: Назарій Яремчук справді отримав те, про що мріяв. Але трагедія його життя в тому, що коли це сталося, він не зміг у повній мірі цим насолодитися. Тому що якийсь період свого життя ми працюємо над тим, щоб знайти себе в професії, налагодити дружні зв’язки, народити дітей, створити сім'ю, а потім облаштувати комфортний простір навколо себе і насолодитися цим. Але з ним цього не трапилося.
У нас у фільмі є сцена про те, як Назарій Яремчук з дружиною ходили по горах і почули, як грає сопілкар. Вони його знайшли, поспілкувалися і потім Назарій, я не пам'ятаю дослівно цю фразу…
Максим: Сопілкар виявився сліпим.
Ярослав: Так, і в цьому була суть, що він грав не на велику публіку і в нього не було амбіцій, він просто віддавав себе мистецтву. Ти граєш і відчуваєш доторк з якимось… божественним мистецтвом. Ти його відчуваєш і в цьому мабуть є сенс. І з цієї сторони, мрія Яремчука реалізована, тому що він співав і віддавав себе людям. А чи слухають його зараз, маємо думати ми, це потрібно нам. Це наше ставлення до надбання, до пам'яті, до класної музики і цією проблемою маємо ми опікуватися.
Анна: Чому ви обрали для назви саме пісню "Світ незрівнянної краси"?
Максим: Коротка відповідь — Назарій Яремчук уособлює незрівнянний світ краси. І ви якраз говорили про це.
Анна: Про ідеальну ідеальність.
Максим: Так. Трек і альбом «Незрівнянний світ краси» дуже чудово описують фільм. Тому що дійсно ця людина красива і ззовні, і всередині. І ми багато говоримо як раз про красу постаті, його творчості, про красу природи і музики.
Створення історичного або біографічного фільму завжди приносить персональні відкриття для авторів. Ви можете знати багато фактів з життя людини, але щось зустрічається, що чуєш або усвідомлюєш вперше. Що це було для вас?
Ярослав: Для мене це просто відчуття якоїсь доброти і доброзичливості. Коли фільм закінчується, я відчуваю світло.
Марія: Розумієте, я як людина, яка на сцені стояла і концертний костюм на себе одягала, грим наносила, чітко розумію, що є образ і є реальна людина, яка потім приходить додому, має свої переживання, свої суми, горя і різні складні емоції.
Тобто ви всі говорите про цей позитив і світло, а мені здається, що він, даруючи себе всьому світу, всередині мав глибинний сум, який у висновку зробив його голос таким багатим. Але його душа містила в собі цю незбагненну печаль.
Я також маю свою глибинну печаль, яка пов'язана з татом. Тому мені інколи прямо от, знаєте, тяжко додивлятися це кіно, і було десь інколи дуже-дуже зворушливо, дуже тонко в роботі над ним. Я шукала справжнього Яремчука. Мені був цікавий земніший, зрозуміліший, доступніший, справжніший Назарій. Крім того, що я дуже хотіла, щоб його ім’я ожило в медіа і щоб молоде покоління його знало, чуло і бачило.
Ярослав: У мене насправді є потужний інсайт. Коли починаєш працювати над фільмом, то відчуваєш, що сам розпоряджаєшся матеріалом. Можеш зробити так, або інакше, ти керуєш цим фільмом. Але в процесі роботи, я зрозумів, що цей проєкт мене змінив. Я не перебільшую.
Ось це усвідомлення себе і своєї українськості проходило паралельно з дослідженням тих подій і культури 1960-70-х років. Тому що я намагався досліджувати її об’ємно. Коли ти чуєш пісню, вона тебе спочатку торкає емоційно, потім своїм сенсом.
І ти починаєш досліджувати її і всю музику тієї доби, розумієш, що дуже мало людей про це знає, і це культурний пласт, який не просто заявляє, що українське найкраще, а це речі, які ти відчуваєш всередині. Всередині мене відбулися дуже серйозні зміни. У мене змінилося бачення світу, бачення країни і бачення себе в цій країні.
Максим: А я залишу постскриптум для кіноіндустрії. В Україні не вірять взагалі в документальне кіно, тому що раніше часто робили скучну фігню. Це сформувало бар’єри, які нам тепер розгрібати. Коли ми приходимо в кінотеатри, я кажу – можете нас поставити на такий то час? А мені відповідають дистриб’ютори або представники кінотеатрів, що у нас документальне кіно і на нього менше прийде людей. А звідки ви про це знаєте, кажу, може, якщо ми разом зробимо класну піар- і промо-кампанію, то більше зайде людей?
Якщо це читають дистриб’ютори, кінотеатри, цифрові платформи – дайте можливість працювати, робити класний продукт, а не топити ідею на етапі зародження. Ви ж можете подивитися продукт і просто поступитися своїми схемами, за якими працювали раніше. Це мій біль і крик душі. Але не все одразу. Думаю, вже багато зроблено. Це просто процеси, які потребують більше часу, щоб переосмислити.
