"Критикую себе за те, що пишу про війну". Канадійка Марія Рева розповідає про свій дебютний роман про Україну, що здивував Букерівську премію
Марія Рева – канадійка українського походження, письменниця та авторка текстів сучасних опер. Дебютувала у прозі збіркою оповідань Good Citizens Need No Fear (2020), що принесла їй визнання від критиків та літературної спільноти. Її дебютний англомовний роман став несподіванкою цьогорічного Букера: Endling обрали до довгого списку номінантів премії. Таке з дебютними романами стається вкрай рідко.
У своїх текстах Рева досліджує радянське минуле та сучасність України, поєднуючи чорний гумор із соціальною сатирою.
У центрі сюжету – троє українок, які вирушають у подорож країною напередодні війни. Це історія про науковицю Єву, що досліджує рідкісних равликів і водночас змушена заробляти на життя, працюючи у секс-туризмі. Разом із нею подорожують Настя й Соломія, а також пересувна лабораторія – вона ж вантажівка з викраденими холостяками-іноземцями. А також Лівша – останній равлик свого виду, тобто endling.
Роман торкається тем колоніалізму, жіночої ролі, влади й безсилля, ідентичності та самої природи літератури. Журі Букера відзначили Endling за стуруктурно дикий, сміливий текст, який виявився ще й власною реакцією авторки на повномасштабну війну в Україні.
УП.Культура не могла пройти повз такої події. Ми поспілкувалася з Марією Ревою про перехід сатиричного роману у досвід переживання війни, пошуки ідентичності та справедливості у жорстокому й водночас комічному світі.
Розмова відбувається напередодні оголошення коротких списків премії Букера. В цей час усі перебувають в очікуванні. Втім в екрані ноутбука Марія постає усміхненою і щирою. Цікавиться чи я в безпеці й чи в безпечному місці перебуває моя родина.
Почнемо одразу з роману Endling. Ви розпочали працювати над ним ще у 2018 році. Якою була відправна точка для написання цієї книжки?
Одним із джерел натхнення стала історія, яка трапилася з моєю сестрою. Вона летіла літаком до Прінстона, куди їхала на навчання в аспірантуру. І сусід по кріслу, американець, дізнавшись, що вона з України, найпершим сказав: дуже хотів би українку за дружину, бо американські жінки надто амбітні та агресивні.
Коли сестра розповіла мені цю історію, я відчула занепокоєння. Виявляється, саме таке уявлення існує про українок. Мені стало цікаво: як північноамериканці загалом бачать українських жінок? Я почала шукати в інтернеті. Ввела в Google словосполучення "Ukrainian woman", і більшість результатів виявилися сайтами на кшталт "як зустрічатися з жінкою в Україні". Тобто фактично українок трактували як товар.
Так я дізналася про "романтичні тури", які привозили чоловіків з усього світу в Україну, щоб вони знаходили собі "ідеальних наречених". Ідея цих турів будувалася на тому, що, мовляв, в Україні немає фемінізму, тому жінки тут нібито покірні й пасивні. Звісно, це абсолютно не так. Ви певно знаєте краще за мене, що в Україні є довга історія феміністичного руху.
Мені захотілося написати книжку, яка досліджує, чому люди беруть участь у таких турах, і водночас розібрати й деконструювати цей стереотип – образ українок за кордоном як "щасливих наречених".
Для читачів це може стати спойлером, та все ж. Приблизно на 130-й сторінці раптом з’являється слово "кінець". Це навіть менше ніж половина книжки, тому історія про равликів і секс туризм розламується нібито на "до і після". Яким для вас відчувався цей злам у вашій історії?
Звісно, після повномасштабного вторгнення з’явилося значно більш нюансоване розуміння ролі українок, адже вони стали великою частиною війська. Загалом у світі тепер більше знають про Україну, і цих карикатурних уявлень уже менше.
Все ж основою мого роману від початку були романтичні тури й тема збереження рідкісних равликів. Але коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, я покинула роботу над книжкою.
У мене в Україні залишалася сім’я. Вони телефонували й розповідали, що чують вибухи, що мусили тікати зі своїх домівок. Лише дідусь залишився вдома – у Херсоні.
Спостерігаючи за цим із-за кордону, я не розуміла, яке місце тепер має вигадка в моїй книжці. Яка моя роль як письменниці? Як можна писати роман, коли його середовище руйнується на очах у реальному житті?
Але потім я усвідомила: саме ці питання мене не відпускають. Тому я повинна вплести їх у сюжет, а сама тканина роману мала ніби розірватися від зіткнення з жахливою реальністю.
Та вам вдалося говорити на таку болісну для себе й багатьох українців тему з гумором. Його відзначають як критики так і читачі. Для вас він став радше захисний механізм чи зброя?
Думаю, і те, й інше. У моєї родини й у наших друзів в Україні залишалося дуже гостре почуття гумору навіть після початку повномасштабної війни. Це, як на мене, частина нашої традиції. Не знаю, як у вашій родині, вони теж жартують у найважчі моменти?
Інколи навіть забагато…
(Сміється) Отже, ви добре розумієте. А чи можна вважати це зброєю? Я думаю, що так. Втім, ця зброя не всім зрозуміла.
У перші тижні повномасштабного вторгнення одне з американських медія попросило мене написати есей. Їх цікавив мій погляд як представниці української діаспори.
Я обрала тему українського чорного гумору – того, який у перші тижні вторгнення був важливою частиною сприйняття війни. Його використовували навіть на рівні держави – як зброю для приниження ворога.
Я написала есей, але це медіа вирішило його не публікувати. Вони вважали, що надто рано, що текст недостатньо "серйозний", навіть попри те, що він стосувався дуже темних і важких речей. Їм здалося, що це не підходить для їхньої аудиторії.
І тоді я подумала: ви ж просили мій погляд як українки-емігрантки, але виявилося, що вам потрібна лише та перспектива, яку ви вважаєте "доречною" чи "зручною". Після цього досвіду я, навпаки, ще глибше занурилася в тему гумору у книжці. Бо для мене це безумовно зброя – зброя спротиву й спосіб піднятися над дуже складною ситуацією.
Ви проводили дослідження для цієї книжки вже під час вторгнення й приїздили в різні міста України. Що ви тоді відчули?
Це було у березні 2023 року, разом із сестрою. Ми почали із заходу України й поступово рухалися далі на схід. Також заїхали до Харкова, але пробули там лише один день. Це була важка й небезпечна поїздка, але водночас дуже важлива – побачити, як люди, що залишилися в своїх домівках, намагаються жити далі з рішучістю й гідністю.
Втім фактично ви дивилися на це з відстані – ніби дослідниця, яка приїздить в Україну лише на певний час?
Я думаю, якби я жила в Україні, то, можливо, не змогла б писати про війну. Мабуть, намагалася б втекти від неї подумки. Перебуваючи на відстані, але маючи тут рідних, я отримую і їхній погляд на війну, і водночас – певну безпечну дистанцію, з якої можу писати.
Війна – надзвичайно складне явище. Ми досі говоримо про Першу й Другу світові, правда ж? Про них неможливо розповісти з однієї точки зору. Я ніколи не хочу претендувати на "остаточну" й всеохопну розповідь про війну. Це завжди лише одна історія серед багатьох. Розуміння формується тоді, коли ми накладаємо одна на одну численні перспективи.
Кілька днів тому я прийшла на локальну кіноподію з українським режисером Антоніо Лукічем. Хоча темою були фільми братів Коенів, дискусія у залі перейшла в те, як можна знімати художні фільми про війну зараз. І остаточної відповіді ми не знайшли, адже багатьох тригерять різні речі й здається, що наразі ми не можемо зробити "правильне" художнє кіно про наш досвід війни – не на часі…
Я не думаю, що хтось може зробити це "правильно" або зможе зробити колись. Бо у кожного свій досвід і перспектива. Навіть в Україні: життя на заході й на сході під час війни відрізняється кардинально. Або залежно від особистих обставин – які в кого обмеження, які можливості. Це завжди дуже індивідуально.
Тож повернемося до вашого бачення. У новій книжці ви звертаєтеся до сучасної війни, але у попередній (Good Citizens Need No Fear) йшлося про радянський період. Як змінилася ваша перспектива на Україну між цими двома книжками?
Змінилася сама Україна. У Канаді є кілька хвиль українських емігрантів: ті, хто виїхав після революції, ті, хто поїхав після розпаду СРСР, і так далі. Кожне покоління бачило й "вивозило" з собою зовсім різні образи України.
Ми виїхали з України у 1997 році. І я думаю, що країна, з якої ти їдеш, і стан цієї країни залишаються з тобою назавжди. Це завжди та версія країни, яку ти пам’ятаєш, яка в тебе "в кістках". Навіть якщо потім ти знову й знову приїжджаєш у гості.
Тож у моїй першій книжці було логічно звернутися до радянського періоду – бо саме крізь нього пройшла моя сім’я. Я народилася в 1989 році, вже на зламі, коли все починало руйнуватися. Але саме цей образ України був закарбований у мені.
Що змінилося між тією книжкою й наступною? Не певна. Можливо, після подальших поїздок в Україну мені захотілося написати вже про зовсім іншу її версію – ту, якою вона стала нині, наскільки вона просунулась уперед за ці роки.
І за цей досвід вас визнали критики, ви потрапили до списку Букерівської премії. Як ви сприймаєте це визнання й чи відчуваєте вищі очікування до себе як письменниці?
Я думаю, літературні премії – це чудовий спосіб познайомити читачів із новими авторами. Навколо довгого списку Букера завжди багато уваги. Є цілі спільноти – і онлайн, і в реальному житті, книжкові клуби – які читають усі книжки зі списку. Мені дуже подобається, що довкола цього є стільки спільнотності. Тож я бачу саме в цьому головну роль премій.
Коли у 2020 році вийшла моя перша книжка, Україна вже була в новинах через незаконну анексію Криму 2014 року. Тоді мене теж просили писати тексти про українські теми для газет. Але потім почалася пандемія, і весь фокус перейшов на неї.
А тепер вся увага знову на Україну. І це, звісно, дуже сумно – що країну повинні бомбити, аби про неї заговорили. Але, на жаль, саме так воно часто і відбувається.
Я думаю, книжка отримала увагу тому, що вона про триваючу кризу. І, можливо, вона відгукується людям, бо багато хто за кордоном теж не знає, як осмислити цей час невизначеності. Вона про спробу впоратися з цим і про межі художньої літератури у відображенні нової реальності. У певному сенсі книжка сама себе питає: чи мала вона взагалі з’явитися? Я дуже багато критикую себе в ній за те, що пишу про Україну, за саму спробу це зробити.
Щодо очікувань – так, можливо, вони вищі. Особливо коли мене просять говорити "від імені українців". Я завжди дуже обережна й наголошую: я не можу говорити від імені українців. Я лише одна людина, і в мене є своє бачення – українсько-канадське. Я намагаюся адаптувати українські обставини англійською мовою. Я бачу себе радше як міст між цими двома культурами.
Я ніколи не хочу "репрезентувати цілий народ". Це неможливо: люди занадто складні й різноманітні, щоб хтось міг узяти на себе таку роль.
Наостанок хочу ще спитати про сюжет книжки. Чому чоловіки-іноземці ніяк не можуть втекти від трьох жінок, які навіть не озброєні?
(Сміється) Спочатку – через чоловічу впертість. Вони вважають, що жінки хочуть просто вкрасти їхні телефони. І їм надто соромно зізнатися, що їх так "обдурили". Тому вирішують залишитися у фургоні доти, поки не повернуть телефони, паспорти тощо.
А далі, зі зростанням загрози війни, вони починають заперечувати обставини, в яких перебувають. А згодом опиняються буквально замкненими у фургоні й фізично не можуть утекти.
Вони все ж припускають, що українки таки мають при собі зброю. Хоча насправді це не так. Але у ширшому сенсі – це їхні власні ілюзії. Вони не хочуть вірити, що війна справжня й небезпека реальна. Це надто шокуюче, щоб прийняти. Саме їхні уявлення й утримують їх у фургоні.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
