"Камінний хрест" повертається на великі екрани: фільм-сповідь про розлуку, коріння і втрату власної землі
У прокат кінотеатрів Львова й Києва виходить "Камінний хрест" – еталонний фільм українського поетичного кіно. Торік стрічка відсвяткувала свій 55-ий ювілей і останніми роками активно бере участь у кураторських показах по всьому світу.
Екранізація двох новел Василя Стефаника розповідає про селянина Івана Дідуха, який вирішує емігрувати з землі, на якій у нього нічого не вийшло. Друга повнометражна стрічка Леоніда Осики відображала першу хвилю української еміграції. Вона набуває особливої релевантності з позиції сьогодення, коли через повномасштабне вторгнення триває вже пʼята хвиля відтоку українців з України.
"Камінний хрест" – це головний твір про українську кризу ідентичності, який описує екзистенційну журбу за рідною землею.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська переказує особливі історії навколо фільму та цитує праці впливових кінознавців.
В історії українського кіно "Камінний хрест" Леоніда Осики й фільм "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова оцінюють як провідні зразки українського поетичного кіно. Проте, тоді як Параджанов захопив всесвітній кінематограф і фактично вписався у світовий кіноканон, фільм Осики такої уваги свого часу не здобув. Усталений на той момент екзотичний стиль Параджанова був для глядача привабливішим, аніж чорно-білий роздум Осики про соціальну смерть.
Втім, просто зараз в Америці в престижному кіноцентрі Bampfa проходить серія кураторських показів Ukrainian Cinema: Poetry and Resistance, куди входить і "Камінний Хрест". Гостьовим куратором став керівник архіву Довженко-центру Олександр Телюк, який оголосив цю ретроспективу еталонної класики так: "Від ліричних до епічних жанрів, від глибоких соціальних конфліктів до радості свободи, ця програма також виражає характер українського народу".
"Камінний хрест" відкривається експозицією краєвидів Карпат, якими крокує Іван Дідух. Представлений як "дивний і з природою, і з роботою", на тлі цих просторів він зображений безпорадним. Все життя Дідух віддав важкій праці на неродючому полі, за що його в народі й прозвали – Переламаний.
В цей час, на стику двох століть, в Україні тривала перша хвиля еміграції. Тоді українці переважно емігрували до США, Бразилії чи Канади, а ось після революції 1905–1907 років – до Сибіру. Перша хвиля характеризується як масова і трудова, через "перенаселеність українських територій" і тиск імперій з обох боків. Саме до таких людей належить головний герой, який не витримав і ухвалив рішення продати все й емігрувати.
Втім, напередодні від'їзду в будинок Дідуха пробирається грабіжник, над яким за звичаєм влаштовують жорстоку розправу. Це змінює все уявлення про героя і його подальші переживання щодо еміграції. Розуміючи, що він вже ніколи не повернеться, Іван встановлює на згадку хрест на полі, що обробляв усе життя. На велике прощання він збирає мешканців села, і ця подія більше схожа на похорон, аніж на звичайні проводи.
"Камінний хрест" це екранізація двох творів українського класика Василя Стефаника "Злодій" 1900 і "Камінний Хрест" 1899, і саме в такому порядку вони являються у фільмі. Це друга картина класика поетичного кіно Леоніда Осики, і, безперечно, є потужною драмою про кризу ідентичності на тлі еміграції.
Одним із найвідоміших наукових есеїв про фільм є "Візуальна мова та перформанс ідентичності у "Камінному хресті" Леоніда Осики: коріння та викорінення", написаний кінознавцем Віталієм Чернецьким. Перед тим як розібрати стрічку, він зауважує: Осика як молодий режисер не побоявся зазіхнути на екранізацію такої комплексної літератури. На момент створення фільму йому було 28 років. І до сьогодні він лишається єдиним, хто спробував перенести слово Стефаника на екран.
Взагалі Стефаник був раннім піонером експресіоністського письма, яке увійшло в моду в Європі пізніше. Його стиль характеризують як "болісний, зболений, темний. Є велике емоційне співчуття до його героїв, але мало радості в їх традиційному житті". Водночас Стефаник своїми текстами в певному сенсі універсалізував екзистенційне страждання. Це пояснює не лише його відомість за кордоном, а й актуальність його творів, до яких Осика звернувся ще в 1960-х і може звернутися український глядач у 2020-х.
Видатний український поет і сценарист фільму "Камінний Хрест" Іван Драч у своїх мемуарах згадував, що Стефаник мав чітку візуалізацію майбутнього твору.
Врешті була зібрана талановита команда, яка зняла таке незвичне камерне кіно на кіностудії Довженко.
Говорячи про поетичне кіно в контексті відлиги, треба пам'ятати, що йдеться не просто про послаблення цензури, яке дозволяло українському кінематографу бути вільнішим. Період відлиги – це про розширення комунікації чи просто взаємного натхнення між радянськими та закордонними режисерами.
Поетичне кіно, яке за своєю природою й так переповнене символами й метафорами, в екранізації Осики підкріплене ще й неабияким впливом західного кінематографу. Зокрема і італійського неореалізму, від якого "Камінний хрест" успадкував камерність і статику. А інколи навпаки, мізансцени й робота камери відносять до кіно сюрреалістичного, що відображається, наприклад, на соціальних похоронах.
Осика та його оператор Валерій Квас також використовували візуальні цитати. Зокрема в процесії сліпих музикантів і в натовпі селян на снігу вгадуються відомі твори живопису Пітера Брейгеля Старшого.
У своїй статті Чернецький приводить дуже цікаве зауваження, що "Камінний хрест" був частково створений під впливом одного відомого японського кіно – "Голий острів" Кането Шіндо 1960-го року. Цей малобюджетний мінімалістичний фільм мав доволі схожий сюжет: це історія про ізольовану похмуру пару, яка марно трудиться на маленькому острові.
"Фільм Шіндо отримав гран-прі на Московському міжнародному кінофестивалі 1961 року, зокрема завдяки участі Вісконті в журі його багато обговорювали радянські кінокритики та режисери-початківці (серед них Осика, тоді студент Кіноінституту ВДІКу). Мотив роботи в ізоляції, крупні плани та панорами на кам'янистому, невблаганному ґрунті, безперечно, пов'язують ці два фільми".
Але ж унікальним фільм Осики робить його вузький політичний контекст. Зроблений із таким драматизмом, наче митці передчували, що кількість хвиль еміграції буде лише збільшуватись протягом майбутнього десятиліття.
Українське поетичне кіно звикли сприймати радше як національно канонічне. Та все ж у фільмі Осики криється дещо більше, ніж просто поетизована любов до землі й фольклору.
Тричастинна побудова історії та символіка фільму часто викликали питання в академічних колах та привертали багато уваги, адже все працює на передачу метафори еміграції як смерті. Втім, як саме Іван Дідух сприймає цю смерть, яким є цей страх?
Українська кінознавиця Ольга Брюховецька написала цікаву статтю про "Камінний Хрест", де розглядає фільм поза межами характеристик українського поетичного кіно. Адже, за словами Брюховецької, фільм "підриває хрестоматійний дискурс «співця мужицької розпуки», оспівування вітамінізованого селянина і його "хтонічного" патріотизму – відданості своїй землі." Ольга пояснює, що сенс лежить у поєднанні двох новел саме в такому порядку, як у фільмі.
Розплата, про яку йдеться в "Злодії", має великий вплив на другу частину – "Камінний Хрест" – у тому, як саме Дідух сприймає свою смерть, який саме сенс він вкладає у факт свого відʼїзду.
Найвідоміші прочитання фільму обмежуються увагою до найбільш акцентованого символу в фільмі, безпосередньо камінного хреста, який Дідух ставить на злощасну гору. Це абсолютний кінець його існування на рідній землі, який набуває красивих ритуальних рис, і це певне віднайдення комфорту в романтизації смерті. Втім, якщо враховувати попередню історію, вся романтика зникає. Ось як Брюховецька про це пише:
"Хрестоматійна інтерпретація оповідання і фільму, за якою Іван Дідух сприймає від'їзд як власну смерть і через це ставить по собі хрест, підривається новелою про злодія, в якій показано протилежну ситуацію. У ній є реальна смерть, але немає її символізації, це абсолютна смерть, зникнення без сліду."
Дідух на власні очі бачив, як виглядає реальна смерть, без ритуалізації чи пам'яті, і це, безперечно, формує його переживання. Ідея померти чужинцем для нього набагато страшніша, аніж сам факт його виїзду за кордон назустріч емігрантським викликам. Це криза ідентичності, в якій полягає страх того, що імʼя Дідухів забудуть і згадуватимуть про них не частіше, як про того злодія.
Катарсис такого страшного усвідомлення являється у відомій сцені самих проводів, де камера відсторонено спостерігає за людьми на рівні очей і, перебуваючи в постійному русі, надає надто тривожну позицію:
"Цей відсторонений погляд справляє моторошне враження погляду мерця на власному похороні", – пише Брюховецька.
Попри весь цей душевний біль, Іван все-таки виїжджає на чужину. Усвідомлення того, що десь на його рідній землі існує суспільство, яке поховало його живцем – мабуть, найбільш вразливий інсайт, який Іван Дідух впустив у своє життя.
Саме тут полягає цікава і, безперечно, актуальна риторика фільму. Чи справді краще залишитись на ілюзорному рівні романтизації смерті, обмежившись символічним хрестом? Чи зайти на територію усвідомлення, що насправді ця смерть значить? Дідух чесний із собою і відважно знаходить втіху в другому варіанті й утілює заплановане.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
