Художник Олексій Сай: "Я не вважаю, що мистецтво має клеймити і викривати недоліки"
Олексій Сай – український сучасний художник, автор напряму Excel Art. Працює в різних медіа – від графіки до інсталяції та цифрових технік – і створює роботи на теми пам'яті, пропаганди та війни.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олексій Сай почав співпрацювати з Victor Pinchuk Foundation, створюючи відеороботи із зафіксованих російських воєнних злочинів для подорожуючої виставки Russian War Crimes. Також художник неодноразово представляв Україну на фестивалі Burning Man: в 2018 році з інсталяцією "SORRY", а у 2023–2025 роках, висвітлюючи тему російського вторгнення у своїх інсталяціях "I'm Fine", "Black Cloud" та перформативній скульптурі "Phoenix".
Культурологиня, арткритикиня й учасниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre Євгенія Буцикіна поспілкувалася з художником про його освіту, роботу в офісі на початку 2000-х і вплив цього досвіду на його художню практику. Розмова відбулася у грудні 2025 року.
Я хотіла б спочатку запитати про твоє навчання. Яка у тебе була спеціалізація? Ти почав навчання в художній школі?
Я якраз не вчився в художній школі, а одразу вступив у технікум після восьмого класу на графічний дизайн. Але тоді це називалося "художник-оформлювач". Там у нас були друзі з РХСШ (Київський державний художній ліцей імені Тараса Шевченка (колишня назва: Державна художня середня школа імені Тараса Шевченка) – прим. ред.), яких ми вважали академічними художниками. А нас готували на роботу. Ми заздрили їм, що вони займаються мистецтвом, а вони нам – що ми дорослі і вже маємо професії – "художник-оформлювач".
Коли в 1994-му я випустився, половина одногрупників вже почала працювати на комп'ютері. А я не хотів. Я вважав, що я шрифтовий графічний дизайнер і маю малювати букви тільки руками. І вступив в академію (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури – прим. ред.) до Миколи Компанця на графіку. А потім, через пару років, пішов на роботу в рекламне агентство при редакції гламурного журналу, бо вже була мала дитина і треба було сім'ю годувати. І там я працював весь час графічним дизайнером на комп'ютері.
Тоді вже така роздвоєність життя була.
Це зручна позиція. Я ходив в інститут, на роботу і в майстерню. Тому що в інституті я не міг малювати те, що мені в голову прийде. Тому майстерню хотілося мати. На роботі також якось поблажливо ставилися.
А в академії як ставилися?
В академію я приходив тільки на малюнок, живопис. Як міг приходив, бо я на роботі був. Ставилися погано, пару разів намагалися відрахувати, тому що мене на лекціях не було весь час. Навіть не допускали до диплома, тому що я його на комп'ютері зробив. Комісія прийшла і сказала: "Де тут філософія? Де думка…?" Бо не знали, як це робиться. Вони думали, що я натиснув магічну кнопку – "малювати", і комп'ютер малює. Хоча там роботи було не менше. Але ж вони бачать, що векторний малюнок – це комп'ютер. А компʼютер – це не мистецтво.
Але зрештою, чи можна сказати, що ця школа була корисною?
Так, академія дає тобі наглість, розуміння, що ти це можеш. Не знаю, чи є там академічні знання, але в цілому академія – це корисно. Просто вона могла б дати набагато більше. Там часто люди просто витрачають час. Я ходив якраз у прекрасному режимі. Приходив на дві пари рисунка, дві пари живопису – все, сумочку в руки і пішов на роботу. Тоді я був рекламщиком.
Потім я став там начальником. І потім зробив з людьми з цього агентства вже своє (У 2004 році Олексій Сай став співзасновником та членом правління першої креативної агенції в Україні "Sahar" – прим. ред.). Ось тільки коли я робив свій бізнес, то я пару років тільки цим займався. Вже в своїй агенції я подумав, що вже можу звільнитися. Я думав, що мистецтво буде продаватися.
Тоді криза почалася?
Так, 2008 рік. Якраз перед цією кризою я звільнився, коли всюди було все нормально. А до того я не робив багато виставок. І таке мистецтво ніхто не хотів купувати.
Взагалі, я не знаю, чи можна сказати, що мої роботи – це продукт для людей. Чесно, я ще досі не живу з мистецтва. Мені 50 років, і весь час доводиться ще щось робити, і це нормально.
Ти також в той час брав участь у виставках у "Галереї Марата Гельмана". Це було в Києві?
Так, в Києві. Там Саша Ройтбурд був директором. Йому сподобалася інсталяція, яку я йому запропонував. Тоді було дуже спекотне літо 2002 року, і я зробив справжніх сніговиків і поклав їх у морозильні ларьки.
Тобто це Ройтбурд давав дорогу молодим художникам?
Так. Ройтбурд був дуже щедрий в цьому плані. Він дуже багато сил витрачав на нас, молодих художників, а потім сказав: "Це я відкрив тебе і Жанну Кадирову!", і так і є. Він дійсно допомагав усім. А Марата Гельмана я не пам'ятаю в цій галереї. Він приїжджав до Києва в якості політтехнолога, і ще він якимось чином був залучений до російсько-українського фестивалю – "Культурний герой", який спонсорував СДПУ(о) (Соціал-демократична партія України (об'єднана) – прим. ред.). Під цей фестиваль галерея і була відкрита. Саша там робив дуже хороші виставки. А потім ця галерея закрилася через пару років.
У той час мистецтво не сильно продавалося, і мені знову треба було заробляти гроші. І тому я став режисером рекламних роликів. І закінчив лише, коли повномасштабна війна почалася.
Так, тоді більшість наших художників заробляли гроші.
Це хороша, чесна праця. Я зробив рекламу – заробив грошей, і далі можу сидіти працювати в майстерні – все гаразд. Суспільний договір такий, що я нікому нічого не винен. Можу робити, що хочу, і не зважати на артринок. Я маю на увазі, що я не думаю як "спільчанці" (члени Національної спілки художників України – прим. ред.) у категорії замовлень. Я так не хочу. Я розумію, що так само і в часи Мікеланджело було, коли церква замовляла роботу. Це правильний шлях. Але мені здається, що треба так хитрити, щоб не залежати від замовлень.
А як ти винайшов напрям Excel Art?
Я працював у рекламній агенції. І тоді це було дуже комічно – було схоже на англійський серіал "Офіс". Ніхто нічого не знав, ми були всі молоді, дурні, емоційні. Тобто, ти знаєш англійську – все, ти – менеджер. І ніхто нічого не вмів, але всі були дуже серйозні. Ми постійно були в конфліктах: між собою, між відділами. І мені було одночасно жалісно за це все і смішно. Наші офісні "менеджерята" смішили мене більше, ніж креативники. Бо я сам креативник і їх більш-менш розумів.
Це як різні касти?
Так. У нас були серйозні конфлікти. Це дійсно було доволі стресово. Тому що це ненормальне життя. Ми дуже багато працювали, з віддачею. Всі горіли роботою і працювали 12 годин на добу.
І в цьому офісному середовищі з'являлися сюжети для робіт?
Так, офісний герой був такий смішний (і дебільний), що мене це прямо розривало від сміху. Я малював в Екселі карикатури на них. Спершу сюжети були такі: наприклад, усі люди в офісі показують факи, а у когось там серцевий напад. Або дівчина копіює документи, і її освітлює промінь ксерокса. Вона така руда була. І я цю роботу повторював п'ять разів. Ця дівчина в мене все старішала, старішала. Спочатку вона була більш бадьорою, і потроху їй стає сумно, але вона продовжує займатися тим самим. А тепер вона вже дуже сутула, але в тому самому одязі і поруч та сама урна з папірцями і якісь графіки. Я повторюю це, продовжую її історію.
Але я не те щоб тільки критицизмом займався. У мене була така ніжність до всього цього. Ідея була в тому, щоб показати, що цей світ, намальований у Екселі, ніколи не зможе бути красивим, повноцінним. Тому що це табличка, це не реальність.
Я взагалі не вважаю, що мистецтво має клеймити і викривати недоліки.
Нехай цим займаються правоохоронні органи і памфлетисти чи сатирики. А мистецтво дає щось значно більш складне та комплексне, ніж просто інформацію. У мене є теорія, що воно здатне передавати чужий досвід. І ти сприймаєш його дуже інтенсивно, бо в ньому завжди є загадка – щось не до кінця зрозуміле.
І "менеджерята" розуміли цей ексель-арт. У 2009 році у мене була виставка в PinchukArtCentre, і там була робота з квітами. Великі триметрові квіти. Красива ніби картина. І стояли жіночки-відвідувачки якраз з офісної адміністративної культури. Вони стоять, і одна другій каже: "Жесть". І мене це потішило. Я хотів, щоб було відчуття між страшно і смішно. Але щоб у цьому були любов і ніжність.
Ну і ще я люблю, щоб було незручно працювати з матеріалом. Бо живопис – це зручно і красиво, коли ти знаєш, як з ним працювати.
А якщо ти не контролюєш повністю ситуацію, то можна зробити винахід.
І я начебто вже тисячу разів це все робив, але все одно постійно щось ламається, все йде не так, як я хочу. І тут починається азарт.
Ти сам створюєш файли та вписуєш тексти і номери в Екселі?
Ні, я просто беру вже існуючі таблички. Спочатку в мене була рекламна агенція, я був там бордмембером і одним із акціонерів. Ходив на збори, перед якими бухгалтерія надсилала мені фінансові звіти – їх я і використовував. А коли ці документи закінчилися, я просто брав що попало. Пишеш у Гуглі "Еніон репорт ПДФ завантажити", "Ексель Ес". Я їх перемішую – мені все одно, які там дані. "Реалізація з третіми сторонами", "Залишок НДС" – я навіть не знаю, що це все значить. Це просто бухгалтерські документи, якісь розрахунки, аналізи.
Тобто ти береш документи, заливаєш кольором комірки, робиш перестановки?
Так. Іноді це дуже довгий процес. Одного разу чотири роботи робив шість місяців. Тільки ними займався з дев'ятої ранку до сьомої вечора. Думав, що за місяць їх зроблю. А витратив пів року на ці портрети Арчімбольдо.
А в чому була мета відтворити з цього матеріалу роботи Джузеппе Арчімбольдо? Він же сам по собі доволі дивний художник, дуже специфічний.
Бо він був ужитковим художником: служив при дворі габсбурзьких імператорів і оформлював для них бали й урочистості. Йому говорили: зроби нам Гермеса або алегорію якоїсь події з фруктів, щоб ми потім це все з'їли. Це була така пізньоренесансно-барокова мода. Тобто фактично він був придворним дизайнером – "художником-оформлювачем" – і виконував замовлення. А живопис, може, вже створював після того, як робив ці реальні композиції. Йшов у майстерню після роботи, тож у цьому немає нічого нового: у мене такий самий спосіб життя. Я сидів в офісі, а потім після роботи малював в Екселі. Тому я подумав, що цей Арчімбольдо був такий самий, як і я.
Як ти друкуєш ці роботи?
Свої перші роботи з цієї серії в 2004–2005 роках я друкував на картоні. Зараз вже на металі, а друкую, тому що друк до оригінального зображення доволі нейтральний. Він майже такий, як на моніторі. Кольори виглядають так само. Він гладкий – нічого зайвого.
Мені давали поради: "Ти маєш робити тираж", або ""Ти маєш це малювати руками потім, як Деміен Герст…". Я просто не слухав цих порад. Насправді я вирішив, що оскільки я місяць можу робити одне зображення, то це вже картина, а не естамп. Всі мої роботи в одному екземплярі. І артдилери кажуть мені: "А чого? Це ж по-дурному, друкуй п'ять! Всі будуть знати, що в тебе їх тільки п'ять". І я кажу: "Всі будуть знати, що вона одна і все". Ось картина – вона одна. А ось – принт, але він теж один.
Звісно, можна перемальовувати це руками. Воно буде дорого коштувати. Але тоді я буду витрачати на це свій ресурс, а не на те, щоб зробити ще десять робіт. У мене взагалі є концепція, що я не маю бути професіоналом.
Що це означає?
Як на мене, професіонал – це відповідальна людина, якій ти можеш зробити замовлення, і вона зробить саме це. Я так не хочу. У мене є паралельні професії, де я заробляю, і там я дуже професіональний. А в мистецтві я не хочу бути професіоналом.
А як тема офісу трансформувалася в інсталяції? Ось, наприклад, твої оловʼяні солдатики в роботі "Mildew".
До речі, це єдина інсталяція, яку в мене купив музей – Музей Людвіга в Будапешті. Ніколи такого не було, щоб хтось купував інсталяцію. Я був дуже щасливий. Але це не тільки інсталяція: з цих солдатиків я ще роблю фотосерії. Тобто, окремі їхні портрети – це робота про ідентичність.
Це почалося з роботи "Welcome Attitude", так?
Ця інсталяція спочатку була в PinchukArtCentre, але на білій поверхні. І їх там було тисяча, як пліснява. Це і називалося "Пліснява". Потім я їх переселив на конструкції з лампочок. Мені здавалося, що вони як така сама пліснява, тільки підсвічена, як лабораторне споглядання чашки Петрі. А для Музею Людвіга я вже їх поставив на гіпсокартонний айсберг.
Хочу ще запитати про інсталяції з лампами. В 2010 році ти створив "Солярій", а потім "Час сказати прощавай" в 2011 році. Вони обидві футуристичні і візуально зовсім не схожі на Ексель-арт, але теж на тему офісу.
Так, вони трошки сумні. Тут я думав про те, що не хочеться врізати дуба під таким сумним склепінням, хочеться все ж таки померти якось краще, ніж сидіти під "Армстронгом" (йдеться про модульну підвісну стелю "Армстронг", яка часто використовується під час швидких ремонтних робіт в офісних приміщеннях – прим. ред.). Я хотів дати людям передсмертний досвід, щоб вони подумали, скільки часу проводять під цим убогим картонним покриттям. Але це не чистий критицизм – це й лірика, звичайно, адже передсмертний досвід, кажуть, є у всіх.
Сучасне мементо морі.
