"Перші години в Києві я провів під землею". Онук Оскара Шлеммера розірвав співпрацю з Росією і думає про перформанс в Україні
Візити іноземних політиків, акторів, музикантів для України стали звичними після повномасштабного вторгнення. Війна оприявнила Україну не тільки географічно, а й культурно, показуючи різноманіття діячів, із якими можна працювати, і установ, де можна влаштовувати культурні проєкти.
Серед тих, хто відвідав Україну вперше, – куратор, історик мистецтва, антрополог Раман Шлеммер. Він онук відомого німецького митця, дизайнера, хореографа Оскара Шлеммера, що працював зі школою Баугаузу.
Рамана часто згадують саме як онука Оскара – і не дивно, адже одним зі своїх обовʼязків він вважає показати творчість дідуся в різних країнах. Однією з них була й Росія, проте повномасштабна війна обірвала цю співпрацю. Тепер Раман у Києві і сподівається. що його перший візит покладе початок для майбутніх проєктів Оскара Шлеммера в Україні.
УП. Культура поговорила з Раманом Шлеммером про його перебування в Києві, бажання викладати історію мистецтва в Харкові, перформанс, тіло та роботу з архівами дідуся.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Тіктоки в Києві
Ми йдемо поблизу Національного академічного театру опери та балету, де Раман прогулювався напередодні нашого інтервʼю. Це його перший візит в Україну, він тут неповний тиждень, і йому все ще важко запамʼятати назви районів, де він був. Проте першими в списку місць, які відвідав, називає Бабин Яр і Михайлівську площу.
"Я бачив танки на площі і також свічки з фотографіями. Було сотні свічок". Поїздка Рамана припала на 29 серпня – День памʼяті захисників України, які загинули в боротьбі за її незалежність. Він витягує телефон і говорить мені, що якраз перед візитом в Україну зареєструвався в тіктоці. Думав викладати туди лише роботи Оскара Шлеммера, натомість зафіксував ті самі свічки біля світлин українських військових із Михайлівської площі.
"Я вирішив публікувати роботи, з якими працюю, щоб показувати їх іншій аудиторії, а не тільки академічній спільноті. Але зараз я створюю кардинально інші речі, як ось це відео з України", – каже Раман, гортаючи публікації у своєму профілі.
Завжди з роботами Оскара
Після свого акаунту в тіктоці Раман одразу показує роботи Оскара Шлеммера. Здається, він постійно має їх при собі, щоб у разі чого говорити про власні дослідження, білі плями, які є у творчості Оскара, про те, що його перформанси 20-х років можуть пропонувати сучасникам.
Найвідоміший перформанс Оскара – "Тріадний балет". Його вперше показали у 1922 році, а розробляв його Шлеммер ще під час Першої світової війни. "Це утопічні костюми, і сьогодні вони все ще вражають. Певною мірою їх можна назвати позачасовими", – вважає Раман.
На його кольорових роздруківках – знімки з реконструйованого "Тріадного балету". Ми одразу говоримо про паралелі з українськими митцями: костюми, створені Оскаром, дуже нагадують ескізи Анатоля Петрицького та Олександри Екстер. "Мій дідусь не був другом Олександри, але знав її роботи, бо ті публікувалися у 20-х роках. Вона так само знала про його роботи".
Зараз Раман рідко виступає куратором проєктів сучасного мистецтва, але якщо необхідно допомогти з дослідженнями творчості Оскара Шлеммера, охоче погоджується. "Мене кликали, щоб заповнити прогалини, показати матеріал з архівів дідуся.
Один із найяскравіших проєктів, з якими я нещодавно працював, відбувся в Лос-Анджелесі в Концертному залі імені Волта Діснея. Туди прийшли понад 2000 відвідувачів, і я аналізував, наскільки різні аудиторії обʼєднали роботи Оскара Шлеммера.
У 2019 році організація Frieze у Лондоні спитала, чи є можливість поставити щось з Оскарової творчості. Ми запропонували двадцятихвилинний танцювальний перформанс, для якого реконструювали костюми Шлеммера. Коли люди бачили їх, вони були в захваті. Спостерігаючи за такими реакціями, я переконувався, що зробив правильну річ".
Від особистих переживань дистанціюватися не виходить, тому на дослідження дідусевих архівів впливає не тільки постать Рамана-науковця, але й Рамана-онука.
"Багато років мене просили курувати щось. Я відмовлявся, казав, що я онук Оскара, власник багатьох його творів, авторського права на деякі роботи. Я виконував дуже багато ролей, тож куратором мав бути хтось інший".
Для Рамана важливо говорити про Оскара, як про митця, творчість якого багато в чому визначали контексти Першої і Другої світової війн. "Оскар був одним із перших, хто творив перформативне мистецтво. Через Другу світову війну в Німеччині все це перервалося. Але я думаю, він може бути своєрідною батьківською фігурою для перформативного мистецтва ХХ століття".
Ми знову повертаємося до "Тріадного балету": "Одна з інтерпретацій "Тріадного балету" полягає в розповіді про досвід Першої світової війни. У цей час солдати носили специфічний одяг, наприклад, маски для того, щоб захиститися від газових атак. Їхнє тіло було повністю покритим. Так само Оскар працював із масками, і ти ніколи не знав, хто за нею ховається".
Раман говорить, що саме це відрізняє підхід Оскара до перформансу на початку ХХ століття й сучасне перформативне мистецтво. Однак 2024 рік, триває російсько-українська війна, і ми теж обростаємо новими масками й одягом, якого раніше не знали, який створила воєнна реальність.
Що не так із перформансом сьогодні
Основна діяльність Рамана – це робота з архівами дідуся. Постійні дослідження, пошуки, заповнення білих плям. "У цьому полі мені ще належить зробити чимало. І я не знаю, скільки часу в мене є, щоб усе виконати".
Оскар більшою мірою – сценограф, хореограф, людина, що працювала з перформерами, тому й Раман говорить переважно про перформативне мистецтво.
Для Оскара Шлеммера будь-який перформанс був експериментом, адже він народжувався з його взаємодії з учнями. Виступ потрібно було обговорити, вимовити, витанцювати, обрати для нього доречну форму, щоб той відгукнувся аудиторії.
"Сьогодні перформанс доволі егоцентричний, – дещо розчаровано пояснює Раман. – Це більше про особистість, її вираження, не те, що було в Оскара. Я спілкувався з багатьма молодими митцями, і всі вони здебільшого говорять про себе і набагато менше – про мистецтво. Вони згадують, що, наприклад, у їхньої бабусі був такий-то досвід і переносять його в мистецтво".
Так Раман вибудовує опозицію між митцями 1920-х років, які тільки відкривали перформативне мистецтво, з сучасними перформативними практиками. Водночас усвідомлює, що це ті ж ідеї Оскара, але розвинені в часі, переплавлені в інших контекстах.
"Іноді я відчуваю, що менш зацікавлений в особистій історії. З нею ти, безперечно, мусиш справлятися, зважати на неї, але вона не достатньою мірою накладається на мистецьку мову, вона занадто сконцентрована на собі. Це дуже характерний феномен нашого часу, і ми маємо багатьох талановитих митців, які довели цю схему до ідеалу. Їхні перформанси – це повністю їхня життєва історія".
Водночас перформанс – доволі інтимний медіум. Митець, що втілює його, не може бути закритим від аудиторії, і це схоже на спробу передати власну тілесність комусь іншому, незнайомому. Раман усміхається й говорить, що це справді складна дискусія. Згодом додає, що мистецтво можна відділити від особистого досвіду й зробити його абстракцією: "Думаю, тільки тоді це може стати мистецькою формою, яка матиме триваліше життя й значення".
Памʼять війни
У розмові ми постійно перекидаємося з Першої світової війни до сучасної, яка відбувається в Україні. Так постать Оскара Шлеммера стає ближчою до наших контекстів, до українських митців, які створюють у воєнних умовах, чиї концепції, теми, герої, інструменти обумовлені війною.
Раману так само важливо говорити про історію мистецтва й будь-якого митця в контексті, в якому ті існували й створювали. Тож мистецтво навряд чи буде поза війною, якщо та досі триває, і точно не може стати аполітичним. Адже мистецтво також має свою відповідальність.
"Думаю, один із найбільш драматичних досвідів мого часу – це Перша світова війна, де всі європейські нації боролися між собою. Молоді митці на той час бачили, що мусять захищати власну націю і з ентузіазмом ішли в солдати. Те саме, що сьогодні відбувається в Україні, – молоді хлопці йдуть добровольцями.
Були митці з Австрії, Німеччини, Франції, зокрема й Оскар Шлеммер, які записалися до армії. Коли вони прибули на фронт, то не могли повірити, які воєнні укріплення були збудовані, щоби ця війна відбулася. Чимало з цих митців загинули. Оскар був поранений, і його направили до госпіталю.
Ми тішимося авангарду 1920-х років – Екстер, Малевичу, Мондріану. Але думаю, що їхня творчість багато в чому визначалася впливом Першої світової. Тож краса, яка виходила з їхнього мистецтва, також народжувалася з досвіду цієї війни".
Раману стає сумно від того, що історія повторюється, і ми знову зіштовхнулися з екстремальним, межовим досвідом. Тому впевнений, що війна в Україні вплине на країни у всьому світі, незалежно від їхньої географічної дальності.
"Ми маємо вчитися в історії, маємо памʼятати. Одне з моїх найбільших зусиль – підтримувати памʼять живою. Я не свідок воєнного періоду, але німецькою це зветься zweiter Zeuge – другорядний свідок".
Раман визначає себе так, бо з самого дитинства слухає історії старших. Жалкує, що в дитячому віці людина не достатньо свідома, щоб усе це записувати. Подорослішавши, Шлеммер радіє, що має знання двох попередніх поколінь і вважає обовʼязком передавати їх наступним.
"Мене запрошували до університетів Китаю та Японії як гостьового професора. Вони не хотіли, щоб я суто проводив лекції з історії мистецтва, а щоб говорив про особистий досвід. Інакше студенти не отримають доступу до субʼєкта знання. Звісно, ти можеш говорити про Ван Гога чи Пікассо, але для наступних поколінь дуже важливо усвідомити середовище, в якому ті жили. І цей досвід багато в чому пояснює те мистецтво, яке вони створювали.
Молоді митці, які працюють із власним тілом, мають працювати з історичним контекстом також. Сподіваюсь, вони знайдуть вихід, як працювати з ним, як митці, не тільки як люди".
Поставити Оскара Шлеммера в Україні
Перформанс, про який Раман міркує в Україні, – поки що візія, не концепція. Тому його візит до Києва – спроба посадити насіння й подивитися, чи воно проросте. Поки що Раман не має партнерів чи команди для цього проєкту, і я перша людина, яка розпитує в нього про деталі.
"Ще до повномасштабної війни я думав, що можна було б реалізувати тут. Думав, як фантастично буде, якщо я поїду до Харкова й вчитиму студентів там, як я роблю це в Китаї чи Японії".
Найбільше на Рамана вплинули зображення розбомбленого Маріуполя. Дослідник шукав шляхи допомоги, але не мав достатньо контактів для цього. З часом йому вдалося познайомитися і звʼязатися з сучасними українськими митцями й мисткинями.
"Я досить швидко сконтактував з Нікітою Каданом. Спочатку ми обмінялися імейлами, і тоді він надіслав зображення однієї з масок Оскара Шлеммера, які він малював олівцем. Нікіта створював цілу серію масок, і одна з них належала Оскару. Тоді він сказав, як чудово, що я сконтактував з ним, бо він якраз думав про роботу мого дідуся".
Завдяки Кадану Раман звʼязався з культурною менеджеркою, співзасновницею "Асортиментної кімнати" Альоною Каравай. Допомагав із текстом, який мав залучити іноземне фінансування для одного з проєктів для українських митців зі східних областей. Паралельно Раман надсилав листи до німецького уряду, розповідаючи про ситуацію в Україні.
"Мені не було цікаво просто привезти якийсь перформанс в Україну. За освітою я антрополог, тож я спостерігач. Я документую речі, пишу про досвіди. Я не хотів приїжджати в Україну з допитливості, щоб сказати: "О, я був тут і бачив це". Думаю, те, що відбувається в Україні в цей момент – це зміна всього світу. Це змінить наші життя, наші суспільства. Тому я відчуваю потребу бути свідком цього. Так я стаю частиною історії, яку розповідаю. Це чимало говорить про те, як я сприймаю своє життя".
Якщо й ставити щось в Україні, Раман сподівається на щось подібне до "Тріадного балету".
"У цій роботі не було наративу, усі танцівники – дуже абстрактні. Перформанс розповідав про людське тіло, яке рухається в просторі. Головною ідеєю було досліджувати простір, бути свідомим щодо нього. Для мого дідуся це було дуже важливим: танцівники не перетворилися на машин чи роботів, їхнє людське буття все одно перебувало в центрі", – ділиться Раман.
Танцівникам під час виступу вдавалося досліджувати себе в середовищі: вони рухалися в різному ритмі, хтось крутив обручем, хтось носив костюм зі скла й міг створювати звук, торкаючись іншого перформера. Усе це Оскар Шлеммер розробляв зі своїми студентами на заняттях. Що готовий перформанс, що його підготовка завжди були певним дослідженням. Раман називає його експериментальним і гнучким, тому проєкт зручно адаптувати до будь-якого контексту.
Розрив співпраці з російським музеєм
Кілька років Раман Шлеммер контактував із керівництвом російського музею імені Пушкіна, щоб показати виставку Оскарових робіт чи один із його перформансів. У 80-ті роки в складі індійської делегації історик прибув до Радянського Союзу, працюючи з виставкою індійського текстилю в російській столиці. Імʼя Оскара Шлеммера цікавило російське музейне середовище, адже митці Баугаузу мали міцні звʼязки з російськими установами.
Усі ці візити Раман використовував зокрема, щоб побудувати звʼязки з культурними діячами й поспілкуватися про можливість експозиції Оскара Шлеммера.
"Західні люди були консьюмерами, панував капіталізм. У Радянському Союзі культурні інституції мали важливу роль: музеї, театри були повні людей, бо магазини не мали чого запропонувати. Люди не могли купити все, на товари іноді потрібно було чекати по кілька місяців. А я хотів, щоб якомога більше людей побачили роботи Оскара.
Так як мій дідусь помер у 40-х роках, він більше не міг доносити меседжі своїх робіт. Це була частина мого морального обовʼязку – поширити його роботи та знання. Радянський Союз на той час здавався ідеальним місцем, де дуже багато людей побачать роботи в музеї".
Після розпаду Союзу роботами Оскара зацікавилася директорка музею Пушкіна. Були спілкування, зустрічі й домовленості, допоки не сталася повномасштабна війна. Для Рамана припинити співпрацю було логічною відповіддю на російську агресію, хоч у спілкуванні з іноземцями я звикла пояснювати, чому її треба зупиняти.
"Коли Росія вторглася в Україну, усі знали, що будь-який артпроєкт з Росією завершується. Директорка музею Пушкіна подала у відставку, бо була проти війни. Крім того, виникали транспортні, фінансові складнощі – контакт із Росією втратився. На жаль, це не завжди спрацьовує в питанні нафти".
Для нас же втрата контакту з російськими установами не свідчить про транспортні чи фінансові складнощі. Натомість ми втратили контакт з роботами українських митців і мисткинь, які Росія свого часу вкрала й помістила в стінах власних музеїв.
Не віриться, що в Києві
Перша можливість приїхати в Україну була в Рамана в січні, проте він не любить холод. Коли випала нагода побути тут улітку, чоловік охоче погодився. "Мені сподобалося гуляти пізно ввечері в Києві, тут чудова тепла погода", – додає Раман. "Але, звісно, треба було встигнути до комендантської".
Дорогу до Києва Раман називає дуже плавною: у потязі він читав Financial Times і згадував дитинство. "Моя мама була хорошою мандрівницею і показала мені багато місць. Вона зробила подорожі частиною моєї освіти й дорослішання. Тож мені було приємно їхати, особливо вночі".
Як антрополог і хороший спостерігач, Раману було цікаво дослідити, як розгортається людське життя, доки триває війна.
"Я не готував себе до цієї поїздки. Просто хотів пірнути в це місто, а не шукати щось конкретне. Іноді я прокидаюсь і не вірю, що це може бути правдою, – я зараз подорожую Києвом. Мене забрали зі станції на вокзалі й одразу повели донизу. Я запитав, чому ми маємо туди йти. А чоловік відповів: "Ми йдемо в укриття". Тож мої перші години в Києві були під землею".
Культурні діячі, з якими Раману вдалося зустрітися в Україні, розповіли йому і про Мистецький арсенал – як про місце, де він одного разу зможе щось поставити. Але здебільшого Шлеммер розвідував саме місто, вивчав будівлі й памʼятники.
"Я би залишився ще на один день, щоб просто подивитися на історичні монументи, головно – на церкви, бо це щось близьке моїй природі, моєму характеру".
Відвідування Бабиного Яру стали спробою розібратися і в особистій історії Рамана. Він на половину індієць, на половину німець і ділиться, що в Бабиному Яру було складно приймати своє німецьке походження. "Але це частина моєї культурної памʼяті, звісно, я мав відвідати це місце, щоб упоратися з нею", – пояснює дослідник.
"Моя мама була медсестрою під час Другої світової і працювала на східному фронті. Вона часто супроводжувала евакуаційні потяги Червоного Хреста зі східного фронту, і ці потяги нацисти нерідко використовували, щоб перевозити зброю. Тож їх транспорт постійно атакували".
Раман намагався детальніше дізнатися про це в мами, але та пережила такий жах, що відмовлялася про нього розповідати. "Зараз я би підійшов до цього інакше, я би розговорив її, але, на жаль, уже пізно.
Усі ці досвіди – частини моєї історії, і вони створили умови для мене сьогоднішнього. Це також одна з причин, чому я в Україні. я хочу ділитися тим досвідом, який отримаю тут".
Візити в Україну міжнародних митців у партнерстві з "Іншою Освітою" організували Prague Civil Society Centre, Асортиментна кімната, post impreza, proto produkciia та Стипендія імені Антонена Арто.