Мультфільм – як кіно, кіно – як життя. Мішель Хазанавічус привіз до Києва "Найцінніший вантаж"
В український прокат вийшов мультфільм "Найцінніший вантаж" про безумовну любов під час безуму війни. Автор анімаційного фільму, знаний французький режисер і великий друг України Мішель Хазанавічус, особисто презентував його в Києві.
У своїй рецензії кінооглядач УП.Культура і військовий ЗСУ Ярослав Підгора-Гвяздовський розбирає мультфільм "Найцінніший вантаж".
Ні, мультфільм не стосується російсько-української війни. Але неодноразово приїжджаючи до України, приїжджаючи на фронт, спілкуючись з нашими воїнами і навіть написавши про це книгу, наразі видану у Франції, Хазанавічус оперував вічними цінностями, серед яких "війна – жах", а "любов – диво" є базою.
Чому режисер художнього кіно, добре відомий своїм "оскароносним", унікальним і артистичним, чорно-білим "Артистом", зняв анімаційний фільм? Бо вся тендітність, тонкість почуття під назвою любов спроможна бути повноцінно, відчутно переданою лише таким тендітним способом, як анімація (після нещодавнього "Потоку", латвійсько-французько-бельгійського "оскароносного" мультфільму, з цим, здається, будуть згодні всі).
Певно, Хазанавічус дійшов до потрібної трепетності анімації ще 10–15 років тому, коли знімав військову драму "Пошук" (The Search). Тоді історія порятунку дітей під час Другої чеченської війни вимагала показати жорстокість за межами і лише окреслити любов як антитезу війні. А також утвердити факт парадоксального торжества життя, попри дії росіян, які намагалися винищити всю Ічкерію.
Тепер режисер, загартований болем і смертю в кадрі, зважився торкнутися оголеного і безумовного почуття, тонкого сприйняття "маленького і беззахисного", яким є малі діти.
Не надто яскрава і не дуже ефектна картинка не надто складного на початку "Найціннішого вантажу" не містить контрастного жаху війни "Пошуку" і хитрого мок'юментарі "Артиста". Все це для того, щоб спростити форму, щоб легше увійти в драматичний сюжет.
Десь посеред лісу намагаються вижити у своїй замежовій зубожілості двоє, лісоруб та його жінка. Живуть вони нещасливо і без особливого бажання, після смерті своєї єдиної дитини скорше животіючи. Те, що стається потім, відбувається майже казково, дивовижно, чітко на заклики і молитви жінки до Бога.
Під час чергового тяжкого збору сухого гілля в лісі, заваленого снігом, вона знаходить у кучугурі закутану в характерну смугасту тканину грудного віку дівчинку, певно, викинуту з потягу, який тільки-но пройшов повз жінку.
Лісоруб спочатку категорично не бажає приймати такий "вантаж", та для його дружини немовля стає подарунком Бога, а догляд за ним – його наказом та її щастям. Безумовною любов'ю, що не обговорюється і не ставиться під сумнів.
Хазанавічус разом зі сценаристом Жан-Клодом Грумбергом навмисно не одразу вказують, коли і де відбуваються події, не показують, хто викинув дитину і чому. Лише на початку закадровий голос, сумно оповідаючи про лісоруба, зазначає: "...Світова війна, та сама світова". І тільки згодом, коли лісоруб вже прийняв "вантаж" та полюбив дівчинку, випиваючи з друзяками за швидке закінчення війни, чує заклик, щоб із війною щезли і "безсердечні тварюки", "які вбили нашого Бога". Несподівано для себе лісоруб заперечує відсутність серця у "них". І наштовхується на погляд одного з друзяк, неймовірно схожого рисами на путіна... Може, це і випадковість, але ж як часто – постійно? – випадковості виявляються невипадковими.
Чому лісоруб вирішив за чаркою заперечувати своїм горілчаним братам? Бо, певно, щось зрозумів.
І тут мультик переходить у справжнє, серйозне кіно, з паралельним монтажем, флешбеками, перетином сюжетних ліній і жорсткими темами, повними жорстокості. Камерна драма стає трилером з елементами військового кіно і трагічним підтекстом про масове вбивство одних, яке толерують маси інших, і яке цілком добре асоціюється з нашою війною, де росіяни, а не сам лише Путін, масово вимагають і хочуть винищення українців.
Хазанавічус залучає суто кінематографічні прийоми, щоб показати, як лісоруб обдумує історію про "вантаж": ніби він бачить потяг, закритих у ньому людей, погляд чоловіка між дошками вагону, побачену ним жінку в лісі (жінку лісоруба) й, нарешті, відчайдушний рух-виривання з рук своєї дружини замотаної в ковдру однієї з двох дітей і пропихання крізь заґратоване вікно цього "найціннішого вантажу". Лісоруб із жахом розуміє, хто ці "безсердечні" вбивці, і хто цей, тепер вже люблений ним – найцінніший – вантаж.
Уже все ясно, що до того, коли, де і як це все відбувалося. Але Хазанавічус додає і додає до історії моторошних деталей, доводячи до емоційного піку: двоє ще живих в "смугастих піжамах" із жовтою зіркою Давида на "безсердечних" грудях носять тіла схожих на них, але вже мертвих. А далі – застиглий кадр, немов помножені персонажі "Крику" Мунка. Безмовний крик кошмару Холокосту.
Наприкінці та казковість, від якої відмовлявся закадровий голос на початку, і яку все ж Хазанавічус мав на увазі, творячи "нову" казку з фільму жахів, проявляється в усій своїй білосніжковій красі. Коли дивом вцілілий після табору батько, той самий, хто таким божевільним чином рятував свою – хоча б одну – дитину, через багато років знаходить її. Спочатку здогадуючись, бо помітив на базарі характерну смугасту тканину під шматками сиру, а далі, 20 років по тому, він побачив на обкладинці журналу копію своєї дружини, вже відому в Польщі людину, доньку лісоруба й продавчині сиру.
Чуттєвість мультфільму залишає глибокий слід печалі й вдячності режисерові за можливість це пережити. Це той випадок, коли кіно дарує катарсис, можливий лише через душевний біль, мало зрозумілий, але дивним чином дієвий. Зрозуміти минуле, зрозуміти жах війни й муки тих, кого під час неї мучили, не вдається умисно, розумово, через інформацію – вона стає сухою статистикою. Вдається лише через органи чуття – очі, які дивляться на екран, і вуха, які чують, і душу, що здатна співпереживати.
Мішелю Хазанавічусу цілком вдалося цього досягти. І, можливо, тому, що він бачив війну, нехай і не Другу світову, а російсько-українську (Третю світову?), і говорив з її учасниками, і переживав їхній біль. Бо його рід також із України, а ще тому, що він – людина, здатна співпереживати, митець, здатний пережите реалізувати в предмет для співпереживання інших...
Цікаво, що герой мультфільму, батько, є списаним ледь не буквально з насправді відомої фігури, Віктора Франкла, австрійського психолога і письменника, що пройшов нацистські концтабори, вижив, а опісля створив свою, після Фройда і Юнга, психотерапевтичну школу. Його подальша практика, як це не дивно, зважаючи на те, що він пережив і описав у книжці "Людина в пошуках справжнього сенсу", – це пропаганда любові, безумовної любові, нехай навколо і царює безумство.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
