Український національний театр: привілей чи відповідальність?
Вже років десять я упівока стежу за цікавою дискусією, що точиться в британських медіа та культурній спільноті. Вона то пригасає, то розпалюється знову, і вже налічує з десяток сюжетних ліній, серед яких одна особливо цікава. Якщо коротко, то йдеться про відповідальність публічних театрів перед суспільством (а також музеїв та інших культурних інституцій) і те, як "zeitgeist" впливає на їхню роль, внутрішню кухню і репертуарну політику.
Один з аргументів звучить так: суспільна відповідальність цих інституцій має бути пропорційною до об’єму фінансування, яке вони отримують від держави чи місцевих громад (себто платників податків). Це особливо стосується театрів чи колективів, які мають національний статус.
Якщо театр ставить лише консервативний мейнстрім, "безпечні" вистави чи перевірену класику, бо вони добре продаються, або до нього можуть потрапити лише платоспроможні мешканці великих міст – значить, ніяким "національним" він не є. Це докорінно інакший спосіб мислення про суть і функції публічної інституції культури, її питому і додану цінність.
В Україні статус "національного" – пряма протилежність: це омріяний привілей, з якого користає не суспільство, котре за нього платить, а лиш сам "заклад культури": вищі зарплати, цеховий престиж, гарантоване фінансування, захист від відчуження майна і всякі приємні дрібниці на зразок хороших місць на кладовищі. У кращих традиціях совка цей статус досі присвоюється за "високу кваліфікацію", "виконання державних програм" і, прости господи, "визначну роль у духовному житті людини", а простіше кажучи – за "договорняк" чи "вислугу", з огляду на абсурдність критеріїв та заполітизованість і розмитість процедури.
До слова, кілька років тому британці переглянули основний критерій, що є підставою для виділення фінансування, замінивши "excellence" (майстерність, досконалість) на "relevance" (актуальність сьогоденню).
Цікаво, що британці вживають слово "subsidy" (субсидії), а не "funding" (фінансування), коли говорять про державне фінансування театрів. Мова має значення: в їхньому розумінні "субсидія" – це своєрідна компенсація за некомерційність, яка дозволяє театрові експериментувати, ризикувати, працювати зі складними темами і новими формами, розвивати аудиторію, ставити репертуар, який ніколи не принесе прибутку.
Фактично, держава амортизує ці ризики, дофінансовує театри до точки беззбитковості, щоб вони могли виконувати свою основну функцію – створення суспільного блага – і не перетворювались на бізнес, антрепризу або ремісничий цех, який клепає лише те, чого хоче публіка і за що вона готова платити. "Theatre is there to lead public taste, not to follow it" – писав британський драматург Девід Хейр, а ми кажемо йому "амінь" і молимося, щоб це нарешті допетрали і в Україні.
На що ж театрам витрачати свої "субсидії" і що отримує суспільство в обмін на свої податки? Варіантів досхочу: театри працюють з новою драматургією, яку пишуть сучасники, замовляють їм нові тексти та опери, спільно з глядачем рефлексують на теми, які хвилюють чи поляризують суспільство тут і зараз, експериментують з формою і жанрами, роблять відеозаписи і трансляції вистав, щоб удоступнити їх для людей в інших містах, працюють зі школами і молоддю, продають певну кількість місць за символічними цінами, організовують при театрі освітні програми, лекторії, резиденції та лабораторії, компенсуючи глядачам і молодим фахівцям брак досвіду чи освіти, дають доступ до сцени режисерам-початківцям та театрам з інших міст, активно гастролюють регіонами, беруть на роботу представників національних меншин та ЛГБТК-спільноти тощо. Бо якщо ти "національний", то мусиш працювати не для кількох тисяч людей, а репрезентувати суспільство в усій його повноті та розмаїтті.
Якщо вам теж трохи боляче думати про відповідальність театрів перед суспільством на тлі Українського Театрального Буму (ТМ) і білоусогейту, то з вами все гаразд і проблема насправді не у вас. Але іноді корисно озброїтися іншою оптикою, щоб ненадовго протверезіти і трохи помріяти.
Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту спеціально для УП.Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
