Мої вісім років в Українському Інституті
8 років тому я вперше наважилась спробувати себе в державній сфері. Маючи успішну кар'єру в приватних культурних інституціях і як незалежна експертка, я повірила, що мої знання і досвід можуть бути корисні державі. І хоча держава не була найпривабливішим роботодавцем, усвідомлення, що "держава – це ми", переважило.
8 дуже далеких років тому я подалася на відкритий конкурс директора Українського інституту і посіла на ньому друге місце. Переможець конкурсу Володимир Шейко запросив мене до команди креативною директоркою. За цей час змінився світ і наше місце у ньому: геополітичні потрясіння, світова пандемія та повномасштабне вторгнення. Попри всі труднощі ми разом збудували нову інституцію і експонентно нарощували голос України у світі через культуру.
Моя робота в Українському інституті на сьогодні завершена. І перш ніж озвучити плани на майбутнє та оголосити про нову посаду, мені важливо підвести підсумки попереднього етапу.
Рішення Міністерства закордонних справ України запросити до роботи в новій інституції представників незалежного сектору було сміливим та реформаторським. З перших днів роботи ми як "молоді бюджетники" (так нас охрестила Оксана Забужко в перші місяці роботи) мали мислити широко і масштабно, бути креативними, але зуміти реалізувати весь огром планів в умовах обмежених фінансових та людських ресурсів та неповороткого пострадянського законодавства. Водночас нам треба було будувати інституцію та збирати команду, визначати стратегію та вибудовувати процеси. Це було наче будувати космічний корабель прямо під час міжпланетного перельоту.
Але можна подолати будь-які задачі, якщо маєш вмотивовану і спроможну команду. Український інститут – це команда унікальних фахівців, яких не готує жоден університет, які працюють на перетині культури і дипломатії, складного проєктного менеджменту в міжнародному контексті і водночас навігують між обмеженнями бюджетного фінансування та інтересами міжнародних партнерів, що фінансово підтримують значну частину діяльності інституту. Команда інституту самовіддано працює заради більшої мети і заслуговує на визнання та вдячність.
Більшість людей уявляє культурну дипломатію подіями та проєктами. Але це лише верхівка айсберга. Насамперед це про побудову довірливих партнерських відносин, про розуміння потреб та можливостей і пошук форматів, які дозволяють досягати цілей усіх учасників процесу і розвивати присутність України у світі. Міжнародні культурні зв'язки, як частіше європейські колеги називають нашу сферу на відміну від скомпрометованого терміна "культурна дипломатія", спираються на мережу зв'язків та партнерств. Для сталої та видимої присутності у міжнародному культурному просторі необхідно вкладати величезні зусилля у створення довіри, на якій можливий спільний досвід. Значна частина роботи команди інституту і моєї – це плетіння невидимого мережива знайомств, спілкування та обговорення, в якому ми пізнаємо одне одного і в якому народжується майбутня спільна дія.
Серед найбільших чи найбільш видимих проєктів Українського інституту згадаю три масштабні програми представлення української культури за кордоном: у 2019 році Рік культури Україна-Австрія, у 2022-2023 Сезон Україна-Британія разом із Єврофестивалем у Ліверпулі під час Євробачення, у 2025-2026 Сезон української культури у Франції. Кожна з цих програм складалася із десятків проєктів та сотень учасників. Але найважливіше, що ці програми мали тривалі партнерства та відкриті можливості для українських митців у наступні роки.
Важливий напрям роботи Українського інституту – це довгострокові програми, які створюють сталі та передбачувані можливості для українських митців у світі: поїздки на шоукейси та фестивалі, промоція українських фільмів, підтримка виставок та резиденцій. Поширення інформації про українську культуру (Insight UA, Google Arts & Culture, Reddit, Wikipedia), публікації англомовних (та іншими мовами) матеріалів, нот, драматургічних текстів – усі ці формати заповнюють дефіцит знань про Україну та допомагають нашим митцям досягати своїх аудиторій. Ми започаткували програми публічних подій до Українського павільйону на Венеційській мистецькій бієнале, а також започаткували прозору конкурсну процедуру відбору проєкту на архітектурну бієнале уже як інституція-комісар. Серед окремих проєктів, які Український інститут організовував чи підтримував і які мали особливий резонанс, - концерт до сторіччя виконання "Щедрика" в Карнегі-гол у грудні 2022 року.
Проєктів та програми, яких у портфоліо Українського інституту уже можна нарахувати під тисячу, є результатом встановлення сотень партнерств. Завдяки цьому тисячі українських митців представили свої твори мільйонам людей у різних куточках світу. І ці цифри самі по собі вражають, особливо якщо брати до уваги дуже обмежений ресурс – фінансовий та людський, — яким їх досягнуто. Але важливіше те, що ці зусилля призвели до суттєвих зсувів у сприйнятті України та її культури у світі: нас більше не сприймають як "частину росії", усвідомлюють відмінність української культури та мови від інших, інтерес до української культури зростає (після стрибка 2022 року, який очікувано впав у 2023, спостерігаємо плавне поступове зростання інтересу нині), можливостей для українців у світі стає більше, Україна не лише є учасником розмов, але й задає тренди у світі. І хоча ми досі бачимо намагання росії представляти свою культуру на різних форумах, загалом російська культура втратила більшість своїх майданчиків і повертати їх не вдається легко.
Назовні діяльність Українського інституту видима перш за проектами. Але я вважаю найбільшим досягненням формування сталої інституції, спроможної проходити випробування і залишатись вірною своїй місії. Ми пережили випробування світовою пандемією та неможливістю організовувати події для великих кількостей людей, розгортанням повномасштабного вторгнення, браком фінансування, але продовжували працювати заради того, аби українська культура була спроможнішою, видимішою, впливовішою.
Я добре пригадую перші тижні після початку вторгнення, коли ми тонули в шаленій кількості запитів від партнерів та медіа на коментарі, матеріали і партнерства. Ми цілодобово давали інтерв'ю, складали списки, перекладали тексти, контактували з українськими митцями. Завдяки цьому виникли сотні подій та матеріалів, яких могло б не бути, якби команда Українського інституту не напрацювала до цього мережу контактів, не мала готових матеріалів та наративів, а перш за все спроможних, відданих та ефективних людей.
Український інститут працює на те, аби досягати системних та довготривалих змін. Змін, які стануться через 10-20-30 років. Зміни, які покажуть результати через 15-25-50 років. Але це зміни, які назавжди зафіксують місце України на світовій культурній мапі. Зміни, які відокремлять Україну в головах людей від "росії" та "російської сфери впливу", від "пострадянського світу" та "маленької країни між Європою та Росією". Нарешті на місці білого поля між Варшавою та Москвою мають з'явитись Київ, Харків, Одеса, Львів, Донецьк, Крим, Полтава, Конотоп, Ізюм та інші міста та місця зі своєю історією, архітектурою і сучасними інституціями та культурним середовищем.
Перший мій робочий день в Українському інституті розпочався в липні 2018 року з наради на вулиці Інститутській. Неподалік від місць розстрілів Небесної сотні ми говорили із генеральним директором Володимиром Шейком та програмною директоркою Іриною Прокоф'євою про те, що готові вкласти свої знання, енергію та роки життя в те, щоб Україна мала гідну інституцію міжнародної культурної співпраці, гідну тих, хто віддав свої життя не лише за мрію (зокрема) про такий інститут, але за те, щоб він працював саме так, як і має: заради блага української демократичної держави. Після восьми років роботи я залишаю інститут із певністю, що команда буде вірна цінностям та місії, які визначали його усі ці роки, і вболіваю за подальші успіхи Українського інституту.