Залишитись людьми: замість підсумків року

Для розмови про підсумки року в культурі в колі іноземних колег я вкотре перераховувала помітні кейси, що свідчать про зміни у нашій ніколи-не-пріоритетній сфері за останній рік-півтора:

В той самий час культура фактично не фінансується державою, велика частина професійної культурної спільноти виїхала за кордон, економіка країни в критичному стані, а над Україною щоночі літають десятки дронів-камікадзе разом із крилатими та балістичними ракетами. ППО їх збиває, але уламки потрапляють в житло та інфраструктуру, забирають життя.

Щоразу, коли я проговорюю ці факти в одному виступі, я відчуваю в повітрі суміш із нерозуміння та конфузу, наче я говорю щось непристойне. Люди дивуються, замислюються, але не наважуються коментувати, мов не дуже вірять в правдивість моїх слів. Мов це все суперечить логіці та здоровому глузду і я викликаю цими твердженнями в людей когнітивний дисонанс.

Уявімо собі іноземця, який читає новини і бачить знімки розтрощених будинків, вирв посеред вулиць, закривавлених тіл та обгорілої техніки. Це спонукає його співчувати, донейтити та тиснути на свою владу у підтримці України.

Для цього іноземця похід в театр, оперу чи музей, купівля книги – надлишок його спокійного та влаштованого життя. Задоволення потреби у інтелектуальному дозвіллі часто розкіш, недоступна для багатьох.

Чи може він собі уявити, що після ночі тривог, проведеної якщо не у бомбосховищі, то в коридорі між двох сітн чи на підлозі у ванній кімнаті, люди можуть зранку зібратись на роботу, відвезти дітей в школу і поїхати спочатку в книгарню за новинкою, а потім на вернісаж та на виставу? Ці дві реальності не перетинаються в голові людини, що не проживає війну. Людини, яка звикла до безпеки як до чогось нормального і непорушного.

В реальності, де немає війни, культура – це щось одне. А в реальності, де війна стала частиною життя, культура – це зовсім інше.

Ця інша культура не є розкішшю чи надлишком. Ця культура є прихистком, тим самим сховищем від нестерпної реальності, що інакше не піддається жодному контролю чи логічному розумінню, в якому давно немає нічого нормального. Як можна без допомоги рефлексії та дистанції, яку дає нам практика культури, не збожеволіти від усвідомлення того, що в онлайн-режимі перед очима світу, який 80 років повторював мантру про ніколи знову, відбувається геноцидальна війна?

Культура нам потрібна, щоб не перестати бути людьми, щоб не забути себе в боротьбі за виживання, щоб не забути навіщо люди взагалі живуть. В книзі "Амадока" Софії Андрухович в другій частині наприкінці є страшний образ, коли єврейський хлопець проживає в жахливих поневіряннях кілька місяців, рятуючись від нацистів, і нарешті потрапляє до дому своєї коханої. Але він перетворюється на якусь іншу істоту, в якій вона уже не впізнає свого партнера, і розуміє, що він ніколи не зможе стати таким як раніше. Щось у ньому остаточно померло, навіть якщо він зміг вижити тілесно.

Читайте також: "Українці не повинні допомагати росіянам розібратись з їхнім почуттям провини" – письменниця Софія Андрухович

Я читала цю книгу на початку пандемії (які ж непогані були часи, якщо подумати) і ціпеніла від жаху описаної Софією Андрухович ситуації. Що з людиною треба зробити, щоб фізичне існування уже не мало жодного сенсу? Якою малою має бути цінність життя, щоб убити у людині усе, що відрізняє її від звіра?

Як і мільйони інших європейців, я вважала, що таке уже не можу статися в наші часи. Мені потрібна була книга, щоб уявити та через емпатію зрозуміти яким крихким є наше життя, вірніше те в нас, що перетворює наше існування на справжнє життя. Я рада, що прочитала "Амадоку" до початку вторгнення. Я б не змогла зробити цього зараз. Тут би не поламатись від читання щоденних новин і знайти сили вірити і далі у щось хороше.

Ірина Цілик та Олеся Островська в обговоренні останньої колонки Ірини для німецькомовного європейського видання розмірковують про важливості рефлексії особистого досвіду, який ми проживаємо. Ірина, письменниця та режисерка підкреслює, що "вирішила, що не маю більше права писати і знімати про інших, а мушу лише про те, що дуже добре знаю, а отже про власні досвіди".

Олеся Островська, хоча не може так відверто ділитись особистим, зрозуміла, що "тільки певний фізичний буквальний досвід дозволяє тобі зрозуміти реальність по-справжньому". Але як після цього "ставитись до всієї історії літератури"?

Виходить, що мистецтво, культура – це не завжди і не для всіх щось однакове. Для людей, що живуть на екзистенційній межі, мистецтво – це спосіб схопити це справжнє розуміння реальності, яке недоступне іншими способами, в тому числі через емпатію.

З іншого боку це вирок, тому що ти не можеш не рефлексувати цього і не можеш нікуди подітись від цього досвіду, перемістивши його на периферію, а щось інше – в центр уваги.

Зрештою, це спосіб терапії, відокремлення від своїх переживань, дистанціювання, що дозволяє хоча б умоглядно опанувати те, що прагне полонити і відняти твій розум цілковито.

Можливо, ця приреченість на культуру, в якій ми як суспільство опинились, стане нашою нагородою? Спроможність зафіксувати правду про нашу реальність, що тріснула по лінії російсько-українського фронту, і продовжує розламувати як розбите дзеркало увесь світ, напевно, конвертується геніальними фільмами, книгами, виставами, піснями, які рано чи пізно перекладуть іншими мовами і полонять читачів в усьому світі глибиною жаху, в якому опинились люди, що протистояли агресору у геноцидальній війні, але вижили.

Але зараз ми перебуваємо в різних реальностях, де кожне слово потребує перекладу, і йдеться не про філологію. Слова мають різні значення залежно від того, летить на тебе зараз ракета чи ні. Зрозуміти цю різницю можна лише тоді, коли ти знаєш як це, коли летить. І тут питання не в спроможності до емпатії іншого, а в тому, що деяку реальність неможливо зрозуміти через жодні слова, вона проживається тільки фізично. Зброя може врятувати нас від фізичного знищення, але лише завдяки культурі ми можемо пережити ці нелюдські часи і вберегти те, заради чого ми боремось.

Фото на обкладинці: Юлія Вебер

Читайте також: Муралізація міського простору як заліковування травми. Чи дає вона зцілення

Реклама:

Головне сьогодні