Розітнуте чуття пальмового гілля. Рецензія на книжку "Про красу і справедливе" Елейн Скеррі
У видавництві Контур вийшов переклад праці літературознавиці Елейн Скеррі "Про красу і справедливість" (1999) у перекладі Марії Копаньової. Літературознавиця Юлія Карпець пише про те, як книга взаємодіє з питанням краси з перспективи ранніх США і як читається в Україні сьогодні.
Елейн Скеррі – літературознавиця та філософиня, професорка естетики та загальної теорії цінності у Гарварді вже понад 30 років. Книжка "Про красу і справедливе", вперше опублікована 1999 року, колись наново привернула увагу до прекрасного, якому приділяли обмаль уваги протягом 1980–1990-х років і закидали руйнівні афекти, зосібна в американських академічних просторах. Через кілька років опісля книжки Скеррі С'юзен Зонтаґ у "Тезі про красу" (2002) так само буде перейнята питанням повернення краси та її невіддільності від етики.
Дружньо проводячи у власну затишну вітальню з репродукціями Анрі Матісса, рятуючись разом із Одіссеєм красою Навсікаї, підглядаючи за поглядом Марселя Пруста, Скеррі нагадує читачам і читачкам про красу, потому оприявнюючи її тривкі стосунки зі справедливістю через тексти Платона, Св. Августина, Сімони Вейль, Айріс Мердок та інших.
Краса сприяє справедливості – сміливе і, на перший погляд, наївне переконання авторки здається привітанням з іншого світу. У світі, де понад 12 років триває війна, здебільшого усі перейняті зникомістю краси та можливістю її порятунку в умовах несправедливого світу. Направду спокійне, розважливе та обнадійливе письмо авторки, її легкі візуальні замальовки мимоволі зроджують той маленький розлам, "тріщину" краси у сприйнятті, так що книжка діє та випробовувана у читацькій дійності власним аргументом.
Зустріч із прекрасним – повторюваний і повсякчас перетворюваний сюжет цього невеликого філософського нарису, який понад усе прагне утримати вкупі "реальність і справедливість", орхідеї і Троцького, якби про це писав філософ Річард Рорті.
Водночас авторка не заступає в політичне, зосібна в історичні потрясіння ХХ століття, утримує власний аргумент в наближенні до камерних естетичних досвідів, тяжіючи до універсалій і розуміння про справедливе як "симетрію відносин між усіма людьми". Таке уявлення тягнеться до давньогрецької ритмічної рівності в роботі веслярів на бойових кораблях, трієрах, зі споглядання яких зародилася афінська демократія.
Скеррі звертає нашу увагу на англійське слово fairness, "чесність" і "чистота", яке має однаковий стосунок до сфер етичного й естетичного і тому неодноаково помічуване. Так "симетрія, рівність і самототожність" ясного неба (fair sky) завжди надані для чуттєвого сприйняття, тоді як ті самі якості чесності (fairness) лишаються проминальними і засвідчуються лише в особливо щільних екзистенційних досвідах. Наприкінці книжки Скеррі переймається питанням справедливого розповсюдження краси і утриманням рівноваги, яка приходить у світ разом із красою.
Прикметно, що в оригінальній назві англійською "On Beauty and Being Just" наголошувано не лише на сталій категорії справедливого, але на бутті справедливим_ою, відтак певному стані, бутті, яке, попри те, що надається до індивідуалізації та "складається з незліченних дій, фактично всі з яких неодночасні", може рівно та симетрично проживатися серед певної спільноти на певній території.
Авторка тут говорить саме про територію міста або країни як простір з чітко встановленими кордонами. Чи існує справедливе буття поза "територією"? Міркуючи про устрій давньогрецьких бойових кораблів, які спричинилися до постання афінської демократії, авторка одразу стишено зважає і на нехіть говорити про "силу" у питаннях краси. Водночас міркуючи далі, Скеррі зважає на виняткову етичну й естетичну справедливість перших двох століть Сполучених Штатів Америки: "яскрава тканина або полотнище, розпростерте на всю країну, немов намет захисту й обопільної шани".
Хто лишається за лаштунками військової колоніальної сили? Чи корінні люди так само були загорнуті у тканини рівності та симетрії, поділяючи із загарбниками "чистоту неба", проте не "чесність"? Чи зберігаються "симетрія та рівність" для інших, які опиняються поза "територією" та категорією "ми", до якої повсякчас покликається авторка й на досвіди якої покладається? Чи справді краса завжди передує справедливості, і чи лишається простір для прекрасного "у новітніх і згаслих світах", де справедливості, імовірно, ніколи не існувало?
Ці та інші питання неминуче прозирають крізь легкі похитування пальмового листя на сторінках цієї книжки. Втрапляючи до читацьких поглядів і дотиків, вони неминуче спонукають до рефлексії щодо тих "симетрій відносин між людьми" та ритмічних рівностей, серед яких будує власний аргумент Скеррі і серед яких існують різноманітні інтелектуальні спільноти, зосібна українські.
Тим прикметніше, що авторка провадить власні міркування, маючи опору в ідеї багатосвіття. Є світи, які вітають красу і з яких вона вітає людину: "Прекрасні речі … завжди несуть у собі вітання з інших світів".
Книжка "Про красу і справедливе" – це витончений та інтимний дослід естетичної теорії, яка зароджується у кожній зустрічі з красою – взаємним життєдайним привітанням, яке, зрештою, спонукає до розповсюдження прекрасного. Так утворюється обнадійлива та всепроникна спільність прекрасної речі, явища або людини і того, хто її сприймає, а потому бажає її утривалити або відтворити, поділитися нею.
Скеррі уважно простежує такі три колізії: красу всередині тої чи тої частки світу, момент її сприйняття та спонуку до її розповсюдження. Так її особливим керунком є справді пальмове листя, безпосередню красу якого вона відкриває неочікувано для себе однієї ночі й оприявнює в роботах періоду Ніцци Анрі Матісса, які однієї похмурої зими розвішує у кімнаті, у такий спосіб, щоби сповнені теплих насичнених кольорів і пальмових ритмів композиції римувалися з засніженим садом навколо ніжно-рожевого будинку Скеррі у Кембріджі, як про це згадує поетка Марґарет Росс. Поки авторка оповідає про красу, яку вона доти не помічала, і поки міркує про те, що саме пальмове гілля і те, як воно "посмуговує світло" стає водночас "матеріалом, інструментом та предметом" для художника, вона сама переймається спонуканням до розповсюдження краси і ми зустрічаємося з її власними замальовками пальм і творів Матісса. Так, візуальне враження перетворюється на текстуальне та наново на візуальне.
Авторка провадить нас крізь різноманітні здобутки та поразки у зустрічах з красою Гомера, Леонардо да Вінчі, Емілі Дікінсон, Марселя Пруста, Райнера Марії Рільке, Платона та інших. Вона переконливо описує і досліджує такі взаємні привітання, які спричинялися до творення, і тим ця книжка є своєчасним вітанням і запрошенням зупинитися і поглянути на власні досвіди прекрасного і справедливого.
Скеррі також наголошує на несправедливому розділенні піднесеного (sublime) та прекрасного (beautiful) в естетиці, яке сталося наприкінці XVIII століття. Цей поділ "споневажив" прекрасне як слабше та залишив його не так для метафізичних, як для реальних естетичних досвідів.
Водночас варто сказати, що краса не до кінця втрачала власні позиції. Так, здається, справедливими до краси лишаються семінари Жака Лакана "Етика психоаналізу" (1959–1960). Французький психоаналітик розглядає Антігону з однойменної трагедії Софокла та її незворотний поступ до справедливого поховання власного брата Полініка всупереч накладеному закону Креонту. Тут Лакан наголошує саме на красі та її ефекті, які випромінює Антігона у момент трагедійної етичної дії. Антігона не поступається власним бажанням до справедливості й тим випромінює красу, що є певною мірою зворотним рухом щодо аргумента Скеррі. Цікаво також, що Скеррі, хоча й говорить про прекрасний обʼєкт як бажаний, оминає категорію бажання.
Насамкінець, авторка зважає на тривкий стосунок прекрасного й етичного; їхня спільна – або щонайменше симетрична – дія в дійсності постає необхідною: "Саме крихка вимогливість матеріального буття, саме вразливість світу до ушкоджень роблять справедливість необхідною". Відтак неможливо не згадати про важливу для цієї книжки та її авторки мислительку ХХ століття – французьку філософиню Сімону Вейль. Здається, саме її ідеї стали красою, яку Скеррі зберегла та передала далі у власних міркуваннях "Про красу і справедливе".
Адже для Вейль краса спонукає до любові та доброчесності: у момент сприйняття краси людина посуває себе з осердя світу, даючи простір любові та турботі про нього. Так, пальмове гілля заступає у живописі Матісса та поміж сторінок нарису самої Скеррі. Понад те, пальмове листя, як уже було згадано, виявляється водночас "матеріалом, інструментом та предметом", що підтверджує ще одну наріжну ідею Вейль, а саме те, що "краса світу – це не прикмета матерії як такої. Це відношення світу до нашої чуттєвості, чуттєвості, залежної від структури нашого тіла і нашої душі".
Краса діє спонуками та зустрічами, переплетіннями та "тріщинами", плекаючи всередині кожного прагнення справедливого. Такою витонченою спонукою та зустріччю є книжка Елейн Скеррі.
"Легко любити кольори, музичні звуки, voces, торти, троянди та м'яку гладкість поверхні тіла, corpora leniter mollia. У всьому цьому душа не дошукується чогось, окрім рівності й подібності" ("Про музику" Св. Августина).
"Ми хочемо потрапити по той бік краси, але це лише поверхня. Це ніби дзеркало, яке повертає нас назад до нашого бажання доброчесності. Це сфінкс, енігма, таємниця, яка є болісно спокусливою" ("Любов до порядку світу" Сімони Вейль).
"А бажати нам слід такого світу, де вразливість того, хто дивиться, співмірна або перевищує вразливості того, на кого дивляться – світу, де сповнене насолодою збурене споглядання є прелюдією до дій, які додадуть краси вже наявному світові: це написання вірша, філософського діалогу або божественної комедії; або дій, як-от виправлення шкоди чи соціальної несправедливості" ("Про красу і справедливе" Елейн Скеррі).