"Найгірше – коли забираєш пораненого, але запізно". Госпітальєрка про реалії бойових медиків-добровольців
У 2019-му в Тбілісі проходили мітинги під російським посольством. Під час сутичок правоохоронці залили натовп сльозогінним газом та побили протестувальників. Серед них була й 25-річна українка Таня Романюк.
Їй надали допомогу люди в білих жилетках з червоним хрестом. Тоді дівчина вперше усвідомила, як важливо надавати першу допомогу правильно та вчасно.
Нині Тані 30, і вже майже два роки вона є добровольцем у медичному батальйоні "Госпітальєри", де безпосередньо надає першу допомогу та рятує бійців з передової.
"УП.Життя" поспілкувалася з Танею Романюк про мітинг, що змінив її життя, звільнення Херсона та про історії порятунку бійців.
Як перша допомога стала частиною життя
Революція Гідності безповоротно змінила студентство киянки Тані. Дівчина брала активну участь у протестах, відстоювала своє європейське майбутнє. Тоді, на щастя, їй не довелося звертатись за медичною допомогою. Однак дії парамедиків захоплювали дівчину, тож в її голові "поселилась" ідея надавати людям допомогу.
До цієї думки Таня повернеться через 5 років, під час подорожі в Грузію, де на мітингу вона отримає "дружні" удари палицями правоохоронців.
Після повернення дівчина пройде кілька курсів з домедичної допомоги та стане учасницею команди швидкого реагування. До повномасштабного вторгнення їхня група буде виїжджати на мітинги, протести, масові події.
Це траплятиметься не дуже часто – дівчина матиме достатньо часу, щоб займатися улюбленою справою – керамікою.
Також Таня волонтерила в Українській академії лідерства (УАЛ). Вона працювала з підлітками та дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. Згодом стала менторкою з волонтерства, тобто вчила молодь безоплатно робити добро.
. Дівчина каже, що бачила в тому великий сенс, адже допомагала виростити нове свідоме покоління в українському суспільстві.
"Програма в УАЛі вчить молодь бути активною, не нити, що, о боже, в якій країні ми живемо чи прийде новий президент – все зробить. Натомість студенти брали відповідальність та починали впроваджувати зміни. Наприклад, шукали як поремонтувати лавку у дворі чи хто має залатати яму", – пояснює вона.
Доброволиця "Госпітальєрів"
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, дівчина разом із загонами швидкого реагування виїжджала до постраждалих у зруйнованих будинках. Також допомагала евакуйовувати зеленими коридорами маломобільних людей з Київської області.
Коли росіяни відійшли від Київщини, Таня взяла відпустку на 2 місяці в УАЛі та поїхала на прифронтові території, щоб вивозити цивільних.
"На той момент я зрозуміла, що надзвичайно важливо вивозити мирне населення – стареньких бабусиків та дідусиків, людей з інвалідністю тощо. Але ще важливіше – рятувати військових, бо інакше вивозити цивільних буде вже нікому та ніколи", – каже дівчина.
Так вона вирішила приєднатися до "Госпітальєрів". Написала подрузі, яка вже була добровольцем цього батальйону, і дізналася, що з охочих вже є ціла черга. Але Таня вже була парамедиком, тому їй вдалося долучитися швидше за інших.
"Моя перша ротація була під час деокупації Херсонщини, коли всі робили фото з кавуном. Ми застали момент звільнення, і це відчуття було сильнішим за відому мені ейфорію.
Після госпітальєрського вишколу ти одразу потрапляєш на стабпункт, де просто варениця з поранених", – згадує доброволиця.
Перші чотири дні на Херсонщині бійців з різними травмами – від легких до дуже важких – везли безперестанку. У цьому нескінченному потоці поранених Таня остаточно переконалась, що прагнула займатися саме медичною допомогою військовим.
"Дуже важливо берегти життя наших хлопців та дівчат, які зараз служать. Це люди, які звільняють Україну, захищають її. Я мірю, щоб всі вони живими повернулися додому", – додає Таня.
На Херсонщині й відбулось "бойове хрещення" Тані. Тоді вона працювала на медеваці (машина для евакуації, де є не лише парамедик, а й лікар).
Дівчина згадує, що за одну зміну екіпаж найбільше привіз 28 поранених, але їхні колеги доставляли і 90 бійців з різними травмами за зміну. На Херсонщині було дуже багато поранених. Медики спали не більше 4-5 годин. Вони чергували позмінно, відпочивали тільки між "напливами" травмованих військових. Інколи перерва тривала 55 хвилин, деколи – лише 5.
Як влаштований батальйон "Госпітальєри"
Робота тактичного медика базується на протоколах першої допомоги TCCC по алгоритму MARCH. Парамедик батальйону після навчання завжди може звернутися до інструкторів та досвідченіших колег, якщо виникають якісь питання в роботі.
"Протокол дуже простий і йому треба завжди слідувати при наданні допомоги. Відпрацювати навичку до автоматизму, щоб коли навіть голова вимкнеться через обстріл, ти продовжував рятувати життя пораненого", – зазначає Таня.
У команді, крім парамедиків, ще є лікарі. Зазвичай це вузькі фахівці, як от хірурги, анестезіологи, реаніматологи, отоларингологи тощо. Вони доєднуються до команди під час своїх відпусток. Наприклад, на 2 тижні або на місяць їдуть на фронт замість відпочинку.
"У Госпітальєрах мені подобається те, що усі добровольці не отримають оплату, натомість мають спільні цінності – прагнуть рятувати життя військових", – каже доброволиця.
Таня додає, що у батальйоні є кілька форматів. Наприклад, є кейсевак – це екіпажі на позашляховиках, які заїжджають максимально близько до фронту. Парамедики працюють за принципом "хапай і тікай", їхня мета довести пораненого до наступного етапу максимально швидко.
Медевак – це вже лікарський екіпаж, така собі швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених. Медики там можуть надати більше допомоги. Наприклад, поставити монітор для вимірювання життєвих показників пацієнта, використати дефібрилятор чи апарат для штучної вентиляції легень. Є навіть реанімаційний автобус, названий на честь загиблої парамедикині з позивним "Австрійка".
Таня каже, що їй дуже подобаються рейси довгої евакуації, що тривають 6-8 годин. Це зазвичай транспортування поранених до військових госпіталів у прифронтових областях – у Запоріжжя чи Дніпро. За цей час парамедикиня встигає дізнатись не лише ім'я, прізвище та пам'ятати травми у пораненого, а й роззнайомитись та поспілкуватись з бійцем.
"Пам'ятаю, як один хлопець дуже хотів подзвонити дружині. Я дала свій телефон, і мені закарбувались його сльози радості, коли він почав говорити з жінкою, і було чути, як вона теж плаче від радості, що він живий. Це дуже цінно – мати змогу розділити з пораненими моменти як болі, так і радощів", – згадує госпітальєрка.
Стабілізаційний пункт (стабпункт) – це місце, куди бойові медики евакуюють поранених із передової. Тут надають першу медичну допомогу, стабілізують їхній стан та відправляють до шпиталю.
"Найважче для мене, це коли ти чуєш по рації виклик екіпажа до пораненого, але група не може виїхати, бо йде постійний обстріл. Бувало таке, що добу не можуть забрати поранених – тоді ці 300-ті стають 200-ми (тобто гинуть), бо неможливо до них дістатися.
Але ще гірше – коли забираєш пораненого, але запізно. Ти робиш все, що можеш, але, на жаль, це не дає результату. Був у мене такий поранений. Якби привезли його на пів годинки швидше – був би живий, а так – витік… Ми вливали рідини і довезли на стабпункт, але далі серце зупинилось", – з гіркотою в голосі каже Таня.
Сумна та смішна польові історії
Під час ротації під Куп'янськом привезли 14 бійців на стабпункт, де працювала Таня. Вони мали різні поранення, і їхній стан також відрізнявся. Медики почали сортування, один з хлопців був дуже блідим, але з легким пораненням. Його попросили зачекати, поки рятували важчих побратимів.
"Боєць сперся на дерево і в якийсь момент почав по ньому сповзати, ніби втрачаючи свідомість. Його швиденько посадили за столик і попросили ще трохи почекати. На столі були консерви, тушняк, мівіна.
Я обробляла рану іншому хлопцю, коли повертаюсь до цього – а він з ентузіазмом наминає тушняк ложкою. До цього він був геть знесилений, заледве розмовляв, а тут – махає ложкою так завзято! " – з посмішкою каже Таня.
Вона додає, що трохи згодом хлопчина розповів, що провів на позиціях без їжі кілька діб. Тож його самопочуття значно покращила невелика порція консерви.
Іншого бійця Таня запам'ятала за співом та слізьми. На стабпункт привезли військового, у якого понад 8 годин був накладений турнікет. Його укутали термоковдрою, обробили рану.
Госпітальєрка стояла і говорила з цим чоловіком. На вид йому було десь 45 років, і він кілька разів питав, чого його так довго везли.
"В якийсь момент він перестав мене чути, натомість заспівав пісеньку про кізочку, що втратила ніжку. І заплакав.
Це було його усвідомлення, що через довгу евакуацію він втратить кінцівку. У нього були очі, як у дитини – світло голубі та великі, але погляд – порожній. Ото дивиться крізь мене, співає цю пісеньку про кізочку і плаче", – згадує парамедикиня.
Погляд на цивільне життя
Після півтора року у ротаціях Таня не відчуває сильного вигорання. Натомість вона почувається більш корисною на фронті, ніж у цивільному житті.
Вона каже, що більше вигорання та стан безсилля відчуває під час повернення в Київ через байдужість мешканців і російську мову на вулицях.
"Мені в УАЛі пропонують повернутися до викладання на нову позицію – менторки з безпеки. Я розумію, наскільки важливо виховувати нове покоління відповідальним. Нам потрібне активне суспільство для того, щоб берегти пам'ять про загиблих, про всі ці події, щоб в майбутньому цього не повторилося.
Але я знаю, що мені не буде спокою жити в місті, працювати і бути менш корисною, бо я знаю, що хлопці гинуть там прямо зараз, у цей момент. Десь ідуть бої, є поранені і їм потрібна допомога", – наголошує Таня.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
