Своя правда, або Труднощі незалежності

Від самого дитинства, відколи я почав бути функціональною одиницею радянського суспільства, постійно перебував у стані, подібному на стан здорового пацієнта психіатричної лічниці, який з якихось причин косить під хворого.

І все через знання про українську незалежність.

Вона, як недосяжна мета, жила у свідомості міфом, правдивішим від реальності божевільні.

Я знав, що найголовніше у житті – здобуття незалежної України. І знав, що це навряд чи станеться за життя мого покоління. Тому першорядним сенсом всього існування мав бути і був переказ про цю незалежність. У моєму випадку вона полягала у здобутті, збереженні і передачі знань. Вона дійсно була прекрасним повноцінним міфом, який – як і всі міфи – мусить дожити до отримання власного ритуалу.

Основою мого виховання були знання про справжню неіснуючу Україну. З цими затаєними знаннями я щодня йшов у зовнішній світ, який був тотальним торжеством ритуалів іншого, ворожого міфу. Я знав свою правду і вдавав із себе божевільного.

Щоправда, по-дитячому не міг витримати аж такого роздвоєння. Тому часто ухилявся від того, що пропонував зовнішній світ, а ще частіше – порушував обітницю мовчання і поширював свої знання серед приятелів. І жодного разу не зіткнувся з небезпекою нерозуміння.

Фото: OlhaPro/Depositphotos

Понад те, завдяки своїм малолітнім друзям ми разом дійшли до того, що вигадували різні проекти повалення чинного ладу і здобуття тієї життєво необхідної незалежності. Частина планів і програм була пов’язана з авантюрними проектами збройних акцій. Дуже продуманих, дуже реалістичних, але надзвичайно ризикованих.

І йшлося не про наш ризик, а про ризик справи. Якщо порівнювати із фільмами, то ми розуміли, наскільки оптимістичними є сценарії, коли всі стріляють в одного і не можуть вцілити, а той один безпомильно витрачає патрон за патроном із єдиної обойми.

А ще я пам’ятаю сльози учительки історії зі Сходу, якій ми цілим класом довели русифікацію України та її конституційне право на самовизначення. І пам’ятаю безпощадні хлоп’ячі бої із сусідньою російською школою. І радість усіх нас, коли помер спочатку Брежнєв, а за ним кагебіст Андропов. І зневагу до всього радянського, тобто до реальності. І щорічні листопадові походи до січових стрільців. І підпільну церкву. І обіцянку ніколи не говорити російською.

Правду кажучи, у цьому не було ніякої необхідності. Нам пощастило жити у краї, який був безсумнівною Україною. Незважаючи ні на що. Ми могли собі навіть позволити ігнорувати вимоги русифікованого словника української мови.

Радянська школа сприймалася як щось цілковито дурне, але ми думали, що власне це і є визначальною ознакою будь-якої школи. Радянські міліціонери видавалися злом не тому, що вони були радянськими, а що вони були міліцією. Московські лідери були непорозумінням не тільки через московськість – ми думали, що такими є усі керівники.

Натомість у нашому щоденному житті все було нормальним – бабці, батьки, будинки, дерева, гори, слова, ріки, забави, фантазії, історія та переживання. У них не було і сліду тої брехні, в яку доводилося пірнати у школі. Зрештою, ми були дітьми і внуками репресованих.

Фото: slowcentury1/Depositphotos

У радянській армії я розумів, що зраджую свою майбутню Україну, присягаючи ворожій державі. Тішив себе тим, що бачив приреченість цієї армії, бачив, що вона уже стала такою самою фальшивкою, як і інші радянські агітки. І почував себе немов ті українці, які пішли до німецької армії заради набуття військового досвіду.

А потім почалася радянська свобода слова. Мені й досі ця свобода слова видається найреальнішою незалежністю. Звільненням від роздвоєння. Можливістю виказування тайних знань.

Після кількох років активних дій, які найважчими були не у протесті, а у втовкмачуванні всіх тих знань, одного ранку наступила незалежність.

Найбільшим подивом стало те, що у щоденному житті нічого не змінилося. Тільки вже не було сенсу клясти большевиків і москалів, коли не було світла або води. Виявилося, що незалежність не можна побачити в інший спосіб, ніж у зміні ритуалів, до яких насправді уже виробився певний імунітет.

Зрештою, наш прапор і наша церква були ще до незалежності. Але бабці, батьки, будинки, дерева, гори, слова, ріки, забави, фантазії, історія і переживання залишилися такими самими. Як і школа, міліція і керівництво. Приємно було, звичайно, усвідомити, що тепер нарешті можна нічого не знати про Москву. Але це тривало недовго.

[L]Москва далі плодила свої новини, які чомусь мали якесь значення. І знову з’явився шанс клясти москалів – уже не большевиків – коли не було чим заплатити за газ. І далі залишалася актуальною обітниця ніколи не говорити по-рускі. І стало зрозуміло, що здобуті ритуали не обов’язково є реалізацією міфу. Що незалежність – це не наступний ранок, а принаймні століття, тож моє покоління справді не побачить, як вона виглядає.

Хоч може собі її уявити. Бо справжня незалежність – це максимальна залежність тільки від своєї фігні. Чи фігень. Чи фігонь. І за неї варто боротися навіть тоді, коли.

Тарас Прохасько, письменник, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.