Заступниця міністра розвитку економіки Світлана Панаіотіді: У нас президент чи прем'єр може бути євреєм і нікого це не хвилює

12092
11 травня 2021

Світлана Панаіотіді – державна і громадська діячка.

Вона – колишня уповноважена Антимонопольного комітету України, а нині заступниця міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, членкиня Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю, членкиня Комісії з питань координації євроатлантичної інтеграції України.

Нещодавно Світлана долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.

13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.

"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи. Раніше ми публікували розмови з:

Золою Кондур, українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі";

Алевтиною Кахідзе, українкою грузинського походження, відомою художницею та кураторкою багатьох мистецьких проектів;

Юлією Цой, українкою корейського походження, перукарем-стилістом, співвласницею відомого київського салону краси HAZE.

Мариною Карпій, українською фотографинею у жанрі portrait wedding, яка вже 10 років мешкає по черзі то в Україні, то в Грузії.

Зарою Гусейновою, соціальною підприємицею, яка народилась у Азербайджані, але останні роки проживає в Україні.

Зі Світланою Панаіотіді ми поговорили про толерантність українського суспільства стосовно питання національності, історію її родини та про те, що коли людина заходить в дім – її перш за все треба нагодувати. 

Далі пряма мова.

Світлана Панаіотіді, державна і громадська діячка

Я – українка і одночасно з тим – багатонаціональна душа. Це найточніший опис моєї ідентифікації. Коректніше звертатись до мене по імені, це найкраще.

Якщо комусь цікаво, які свята я відзначаю або які обряди шаную, то мене завжди можна про це спитати – я погоджуюсь, що іноді з‘ясування питань щодо свят і обрядів допомагає не потрапити у незручності.

Але в інших випадках – на що це впливає? Головне в людині чесність, порядність, повага до свобод інших людей. 

Мені здається, що занадто сильна концентрація на походженні, на тому, яка кров тече у твоїх жилах, спонукає "пакувати" людину в якісь стереотипи.

Тобто, жартома, у близькому колі – маєш бажання поспілкуватись на цю тему, то заради бога. Але якщо людина ініціативно не розповідає про своє коріння – навіщо допитувати?

Щоби що? Може, хтось через свою національність стає меншим або, навпаки, більшим професіоналом?

Ні, навряд чи. Це просто додає деяким людям можливість навішувати якісь штампи, ярлики, виходячи або зі свого суб’єктивного досвіду, або взагалі з якихось публічних джерел.

Хоча не можу не погодитись, що знання деяких нюансів з точки зору традицій, у яких виросла людина, сприяють кращому спілкуванню і розумінню.

Якщо здати генетичні тести, то нас всіх чекає дуже багато неочікуваностей відносно того, хто ми є по крові.

Була така кумедна історія у нашого знайомого – в нього обидві бабусі єврейки, іудейські свята і релігійні традиції змалечку, а здав тест – на 98% татарин. 

Ми можемо не знати дуже багато про себе з точки зору походження. Але головним є виключно те, які в людини цінності

Власно мені здається, що українське суспільство стосовно питання національності досить толерантне, але це не означає, що дитина неєвропейської зовнішності або з неслов’янським прізвищем не почує чогось образливого у свою адресу.

Так, в Україні відзначаються всі свята, спокійно говориться про різні традиції, але це не виключає того, що десь на вулиці хтось когось принизить стосовно його національності.

Проте на рівні політики українське суспільство виглядає толерантним. Так, у всякому разі, мені здається.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"

Можливо, що я живу у своїй бульбашці й не бачу чогось, але ми всі у певній мірі заручники власних бульбашок. 

Також ситуація в регіонах може відрізнятись від тієї, яку я бачу в Києві. Є міста, у яких їх сутність – це мультикультурність.

Проте щодо відношення до жінок, то тут все не так гарно – надто високий рівень домашнього насилля і зневаги до жінок незалежно від національності, перекоси в зарплатні, дуже сильні патріархальні стереотипи (наприклад, хатні обов’язки та догляд за дітьми на жінках за замовчуванням).    

Моя бабуся – гречанка. Саме її прізвище я ношу.

Дідусь – болгарський єврей.

Батько – українець.

Бабуся з дідусем познайомились, коли жили у спецпоселенні на Уралі – вона як депортована з Криму, він – як виживший після трудового табору "ворог народу". У цьому спецпоселенні народилась моя мати.

Мабуть, що у нас є десь родичі в інших країнах, але знайти їх майже неможливо. Тому що моя сім’я не мала документів. Тобто, вони їх отримали потім вже в Україні, після повернення зі спецпоселення, але з власних же слів.

Світлана Панаіотіді має грецьке, болгарське та єврейське коріння

В Крим повертатись їм не можна було. Колись мені офіційно відповіли на мій запит, що такої особи як моя бабуся в Криму не народжувалось.

Ми, наприклад, не знаємо, коли справжній день народження у дідуся. А ще він казав, що прізвище в його документах насправді йому не належить.

У бабусі також був інший рік народження (на рік менше чи більше, я не пам’ятаю вже, а у восьми її братів і сестер були різні комбінації прізвища).

Коли родину бабусі висилали з Криму, то як підняли з ліжка у нічних сорочках, так і завантажили у вагони до Уралу. Їхали вони у "товарняках", стоячи, без речей.

Згодом, вже в Україні, у бабусі завжди були зібрані в торбинку усі документи. Ця торбинка лежала в шафі – на той випадок, якщо знов забиратимуть, документи можна було б швидко взяти с собою, а не шукати по шухлядам.

І завжди вдома був хліб. До хліба у нас було особливе ставлення – це було святе.

Взагалі до їжі було особливе ставлення – в один і той же час бабуся годувала всю сім’ю сніданком, обідом або вечерею. Правила були єдині для всіх: сіли за стіл – маємо їсти.

Або взагалі не сідай за стіл. Але у цьому випадку, якщо ти відмовляєшся їсти з усіма разом, то ти не маєш права нічого "перекусити" до наступного загального прийому їжі. Тобто ніякого хаосу.

Також ніколи не можна було викинути їжу. Її взагалі неможливо було залишити на тарілці. Мені і зараз важко бачити, як люди не доїдають те, що поклали в тарілку, або те, що замовили чи приготували.

Викидати їжу – у мене це на рівні фізичного болю. Людям смішно, вони кажуть, що то в мене єврейське коріння дає про себе знати, так звана "заощадливість".

Але, зрозумійте, у моїй сім’ї так було заведено через пережиті голодування. Родина бабусі пережила два Голодомори в Криму, війну, депортацію, існування у спецпоселенні. Дідусь пережив табір, повернення на батьківщину, а потім теж спецпоселення. Вони знали ціну хлібу.

І я відчуваю зв'язок з їх пережитим болем.

Як і відчуваю зв'язок з Кримом.

Наша родина жила звичайним життям виселенців, без привернення особливої уваги. Наприклад, бабуся дізналась про те, що дідуся забрали німці під час війни і він перебував у таборі чи щось інше, коли мені було років 20. Або що в дитинстві дідусь пройшов брит-милу (обряд обрізання в юдаїзмі, – ред.).

Світлана Панаіотіді: "Дуже можливо, що я людина без традицій"

У нас було не прийнято говорити про походження, тому що їм від цього ставало страшно. Вони завжди боялись, що знов щось таке відбудеться.

Бабуся боялась розповідати про війну, про голод, про спецпоселення. Не піднімати тему, не обговорювати, не задавати питань.

Я колись запитала: "Ба, а правда, що прадіда звали Михайло Семенович?". Вона розгубилась і каже: "Так, правда, а хто тобі сказав і навіщо ти питаєш?". Навіть натяк на щось з минулого викликав стурбованість. 

Все було стерто. Стерто страхом, що як тільки ти скажеш, хто ти – тебе знов кудись заберуть. В якійсь мірі, це саме те, що намагалася зробити радянська влада – знеособити, прибрати ідентичність, зробити однаковими.

Або викреслити. Так само, як у нас викреслили будинок в Криму. Так само, як знищили всі документи. Так викреслювали походження, зв‘язки, рідних. Все це було метою Радянського союзу, і, у певній мірі, вона була досягнута. 

Я виросла у Білій Церкві, але одразу після школи переїхала до Києва і живу тут увесь час.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Я люблю згадувати з дитинства лише приємні речі. Наприклад, про те, як ми збиралися у бабусі на свята. Бабуся – центр, серце родини. Її всі слухали, вона була авторитетом для всіх, точкою збірки.

А що таке родинні свята? Це купа родичів, які приїжджають до бабусі, збираються у її маленькій однокімнатній квартирі за одним столом, їдять і одночасно говорять.

Усі одразу говорять, без перебільшення. Це було нормою, коли усі спілкуються одночасно, причому всі всіх чують. Ззовні, мабуть, здавалося, що це якійсь балаган, але то такі південні сімейні звички.

У дитинстві я відчувала, що це – "не така" національність чи зовнішність. З того часу засвоїла – б’ють не по паспорту, а по обличчю.

Але якось перейматись цим в мене ніколи не було часу. Я мала досягти поставлених цілей. В мене були мої мрії, я була зосереджена саме на них. Я з тих, хто йтиме далі і вперед.

У моїй родині усі жінки були сильними – прабабуся, бабуся, мама. Мені є з кого брати приклад, не здаватись і боротись. Тим паче, що у нашому суспільстві дуже багато поблажок для чоловіків і великі вимоги до жінок.

Подивіться навколо. Жінка має бути: і гарною зовні, і господинею, і розумною, і мовчазною, і загадковою, і палкою коханкою, і надійним другом. А ще веселою, легкою у спілкуванні, спортивною, подобатись друзям і батькам чоловіка, виховувати дітей. А які вимоги до чоловіка? Він має просто бути. Крапка.

Наразі я не асоціюю себе як людину, що робить політичну кар‘єру, тому навряд чи моє прізвище якось впливає на моє професійне зростання.

Я менеджерка, і головне, які результати я можу забезпечити, а не яке в мене прізвище. Хоча моє прізвище – це вже мій власний бренд. Мене знають, впізнають за ним, з цим взагалі немає ніяких проблем.

Ну, хіба що тільки у його вимовлянні і написанні (сміється). Я колекціоную усі можливі варіанти неправильного написання. Буває, навіть, викладаю на Facebook.

Якщо людина вже навчилась вимовляти моє прізвише – це як пісня! Багато людей щиро радіють тому, коли нарешті можуть вимовити його. Це весело. Я спокійно на це реагую, без негативу.

Ну й ще у моєму прізвищі є один великий позитив – я навряд чи зможу стати політиком всеукраїнського масштабу. І я цьому щиро радію! Поки, принаймні (сміється). Я жартую, звісно. Насправді при владі зараз так багато людей з різними прізвищами, що, мабуть, це залежить знову ж таки від бажання бути обраним.

У нас президент чи прем'єр може бути євреєм і нікого це не хвилює. Тобто, це взагалі не є питанням.

А з іншого боку, на побутовому рівні можна завжди щось образливе почути. Або взагалі можуть побити, як мене в школі, наприклад. От такий парадокс нашого суспільства.

Світлана Панаіотіді: "На рівні політики українське суспільство виглядає толерантним"

Повертаючись до мого грецького коріння. От ви запитуєте, чи готую я вдома спанакопіту, дзадзики чи фасоляду. Я можу зараз швидко загуглити і зрозуміти, що означають усі ці слова, але ось так відразу – то я вперше їх чую (сміється). Таких страв у нас вдома не готували.

Стосовно їжі взагалі – так, у нас вдома був її культ. Тобто, коли людина заходить в дім – її перш за все треба нагодувати. Це якесь негласне правило було – не можна щось обговорювати з людиною, якщо ти спочатку її не нагодував.

Для мене це й досі так. Але не буду приховувати (бо якщо я тут промовчу, друзі будуть дуже сміятись) – я теж маю спочатку поїсти, коли заходжу в дім, а потім вже щось говорити. Так безпечніше (сміється). 

Якщо людина відмовляється їсти, то у нас вдома вважалось, що з нею "щось не те" або вона щось приховує. Це смішно, звісно, але як є. 

В теперішньому житті у нас набір всього: Шабат з друзями та святкування Песаху (у нас вдома буває маца, якщо хтось з друзів-ізраїльтян привіз її зі Святої землі), а мама завжди передасть пасху на Великдень, тому що так прийнято.

А ще я люблю Різдво, і католицьке, і православне, просто тому що мені подобається атмосфера цього свята.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Азербайджанка, яка оселилася у Києві, Зара Гусейнова: У мене не було жодних стереотипів щодо українців

Дуже можливо, що я людина без традицій. Без ось таких – загальновідомих, історичних, національних. Але у нас їх і не було ніколи вдома. 

З релігією у нас в сім'ї також не склалось. Я не ходжу до церкви, і жодного разу в дитинстві там не була. І не шкодую про це, а навпаки, вдячна.

Мені подобаються старовинні храми, де грає музика. Але це не в розумінні "ходити до церкви", а у сенсі отримання задоволення від архітектури, історії, атмосфери. Є місця, де я відчуваю, що тут багатьом людям було дуже боляче. Я люблю, коли в храмі можна сидіти, і я не можу прийняти те, що людина має страждати, щоб вірити.

З релігійних місць більш за все мені спокійніше на Святій землі в Єрусалимі. Я люблю там бути. Але жити хочу саме в Україні. Це моя батьківщина. І вона незрівняна.  

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Денис Маноха, вcі інші з профілю героїні публікації у Facebook

Кампанія СВОЯ #SVOYA реалізується спільно з громадською організацією "Центр спільних дій", виданням "Українська правда" за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту (НДІ) та Міжнародного фонду "Відродження".

Вас також може зацікавити:

#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок

Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"

Українка корейського походження Юлія Цой: "Інакшість" іноді спрацьовує і як перевага

Українська фотографиня Марина Карпій: Наші діти – грузаїнці

Азербайджанка, яка оселилася у Києві, Зара Гусейнова: У мене не було жодних стереотипів щодо українців

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".

powered by lun.ua