Українська фотографиня Марина Карпій: Наші діти – грузаїнці

5690
1 квітня 2021

Марина Карпій – відома українська фотографиня у жанрі portrait wedding, у професії з 2008 року.

Вийшовши заміж за фронтмена гурту Mgzavrebi Гігі Дедаламазишвілі та народивши двох дітей, Марина вже 10 років мешкає по черзі то в Україні, то в Грузії, відчуваючи себе при цьому "своєю" у обох країнах.

Нещодавно Марина долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.

13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.

"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи. Раніше ми публікували розмови з:

Золою Кондур, українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі";

Алевтиною Кахідзе, українкою грузинського походження, відомою художницею та кураторкою багатьох мистецьких проектів;

Юлією Цой, українкої корейського походження, перукаром-стилістом, співвласницею відомого київського салону краси HAZE.

З Мариною Карпій ми поговорили про життя в іншій країні, національну ідентифікацію, стереотипи та те, що ображає грузинів.

Далі пряма мова.

Марина Карпій, фотографиня

Наша сім'я живе "на дві країни" – і мені це дуже подобається. Подобається ось ця можливість повноцінно насолоджуватися культурами одразу двох народів.

Це дуже розвиває, розширює кругозір. І я дуже рада, що мої діти виховуються і в Україні, і в Грузії.

У Грузії дуже приємна зима, і ми щороку переїжджаємо туди на період з жовтня по травень.

А наприкінці весни повертаємося до України – діти йдуть у садочок, а в мене з'являється можливість активно попрацювати – в літній період якраз починається сезон всіляких wedding-фотопроектів.

Ось так і живемо – півроку тут, півроку там.

Я однаково відчуваю себе "своєю" і в Україні, і в Грузії. Для мене близькі і рідні обидві країни. Поки живу в Грузії – дуже сумую за Україною, коли повертаюся сюди – починаю сумувати за Грузією.

Останнім часом мої друзі запевняють, що по мені вже й не скажеш, що я не грузинка. Мовляв, навіть зовні злегка змінилася – позначаються 10 років проживання на дві країни.

Хоча я в це не дуже вірю, як і в те, що у моїй вимові в перші тижні після повернення в Україну відчувається грузинський акцент (сміється).

Хоча, звичайно, людині властиво індукуватися від свого оточення. І у вимові деяких слів, і в якихось невловимих жестах. Тим більше, що я занурювалася в грузинську культуру не як турист, а в стані закоханості, коли тебе захоплює будь-яка дрібниця.

З Гігі ми познайомилися 10 – ні, вже 11 – років тому. Це було 5 грудня 2010 року. Гігі прилетів в Україну, щоб організувати концерт свого гурту, і волею долі ми зустрілися з ним на дні народження нашої спільної подруги.

Він не шукав собі українку, я не шукала собі грузина – ми просто закохалися один в одного, зійшлися як шматочки пазла, і це сталося поза будь-якого національного контексту.

Я у той час ще жодного разу не була в Грузії і взагалі мало що знала про неї, хіба що в загальних рисах – щось на кшалт "красива країна, з якою ми ділимо Чорне море".

Знала, що там живуть гостинні люди – мені в дитинстві про це розповідала мама, якій кілька разів вдалося побувати в Грузії, і вона завжди дуже тепло згадувала про ті поїздки.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"

Особисто в мене не було ніяких сформованих стереотипів щодо грузинів. Лише набагато пізніше я взагалі дізналася, що такі стереотипи існують – всі ці міфи про неймовірні ревнощі і агресивність грузинських чоловіків, які тільки і роблять що п'ють кіндзмараулі, їдять шашлик і співають про Суліко (сміється).

Не знаю, звідки ці міфи з'явилися, але вони взагалі не відповідають реальності. У всякому разі "моя Грузія" не має з цими стереотипами нічого спільного – мене оточують сучасні, класні, прогресивні грузини, дуже добрі, душевні, ерудовані.

Ніхто з них не танцює з кинджалами, не носить кепки-аеродроми, не краде наречених і не апелює до "кодексу честі справжнього джигіта". Усе це якісь безглузді байки або старі кіноштампи з розряду "Міміно".

Грузинів, наприклад, дуже ображає, коли хтось із чужинців починає перебільшено імітувати їх акцент. Мені здається, це відголоски спадщини Радянського союзу – в той час чомусь вважалося, що всі громадяни СРСР зобов'язані знати російську мову, а акценти – чи то грузинський, узбецький чи естонський – здавалися дуже смішними.

Насправді акцент у грузинів зовсім не настільки помітний. Чомусь ніхто не сміється над українцями, які намагаються говорити грузинською мовою – повірте, там акцент набагато помітніше і смішніше.

Марина Карпій та Гігі Дедаламазишвілі з дітьми

А ще грузинів ображає – навіть не ображає, а пригнічує – коли їх народ і взагалі країну асоціюють виключно з кулінарними спеціалітетами – "ой, я так люблю Грузію, там такі смачні хачапурі!".

А що ви ще знаєте про Грузію? Про історію цієї країни, про її культуру? Це як асоціювати французів тільки з круасанами і шампанським, а українців – з борщем і варениками... ніхто, звичайно, не подасть виду, але висновки про гостей зробить відповідні.

У грузинів взагалі немає ніяких стереотипів щодо українців (у всякому разі, мені ніхто не наспівував "Ти ж мене підманула" і не питав, де моя вишиванка), вони для цього занадто відкриті і готові, не роздумуючи, прийняти людей іншої культури, іншої віри, іншої мови.

Я з самого першого свого приїзду чула завжди лише про те, що грузини і українці – братські народи. Існує навіть жарт про таку окрему національність, як "грузаїнці" – маються на увазі діти, народжені від союзу грузинів і українців. Так що наші з Гігі діти – грузаїнці (сміється).

А якщо серйозно, то ми з чоловіком ніколи не замислювалися, як ідентифікувати наших дітей з точки зору національності. Громадянство у них грузинське, кров змішана...

І, чесно кажучи, мені здається, що все це умовності. Якщо ти добре знаєш і поважаєш культуру обох країн, то зовсім необов'язково із залізобетонною серйозністю визначатись з національною ідентифікацією, обираючи "або це, або це". Тому що тобі належить і перше, і друге.

Наша донька, наприклад, вже вільно розмовляє українською, російською та грузинською мовами. Зрештою, діти виростуть і самі зможуть ідентифікувати себе так, як захочуть.

Ніколи у моїх рідних, друзів або навіть просто знайомих не виникало якогось негативного ставлення до наших з Гігі відносин, ніхто ніколи не засуджував наш шлюб. Навпаки, всі якось дуже радісно сприйняли наш з ним союз.

Мені здається, в Україні взагалі якось по-особливому тепло люблять грузинів. Багато моїх друзів із захопленням сприйняли запрошення приїхати на весілля до Грузії, потім навіть їхати додому не хотіли (сміється).

Так, моя мама, звісно, сумує за мною, коли я живу в Грузії, але завдяки регулярному авіасполученню долетіти до Тбілісі іноді займає менше часу, ніж у годину пік дістатися з центру Києва до будь-якого спального району.

Звичайно, зараз, під час пандемії, все дещо ускладнилося, але ми все одно багато часу проводимо разом.

Сім'я Гігі одразу – я б сказала, миттєво – прийняла мене як свою рідню, я ані секунди не відчувала себе не у своїй тарілці.

Так, спочатку, звісно, відчувався певний мовний бар'єр – грузинська мова абсолютно несхожа на нашу, і ти не можеш здогадатися по знайомому звучанням слів, що тобі кажуть, як при спілкуванні з поляками або болгарами.

Тому, спочатку під час застіль мені було трохи нудно, бо я абсолютно нічого не розуміла, про що говорять люди навколо мене, а Гігі просто фізично не мав можливості перекладати мені кожну репліку.

Марина Карпій: "Багато моїх друзів із захопленням сприйняли запрошення приїхати на весілля
до Грузії, потім навіть їхати додому не хотіли"

Я б не сказала, що грузинське суспільство більш патріархальне, ніж українське – скоріше, воно просто більш релігійне.

У нас суспільство чітко поділено на віруючих і невіруючих; в Києві, наприклад, молодята вінчаються досить рідко (у процентному співвідношенні від загальної кількості шлюбів, звісно). А в Грузії шлюб не вважається дійсним, якщо ти не обвінчався.

До православних обрядів там ставляться вкрай серйозно і в контексті цього релігійного пієтету виховують і дітей.

Причому, релігійність зовсім не заважає Грузії бути прогресивною і сучасною країною.

У всякому разі, я ніколи не стикалася з якимось гендерним негативом щодо своєї професії, щось на кшталт "фотографувати чужі весілля – не справа для заміжньої жінки".

А безглуздий міф, який існує у деяких наших людей – "грузинські жінки діляться на два типи: вірна дружина-квочка, що сидить вдома і виховує дітей, і емансипована коханка-кар’єристка, з якою ходять по ресторанах" – мене просто дратує. Це повна дурість і нісенітниця!

У Грузії до жінок відносяться точно так само, як в Україні або в інших країнах Європи. І ніяких патріархальних поділів на дружин і коханок не існує.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Так, тут трохи інакше влаштований інститут сім'ї – грузини завжди безперечно можуть покластися на родичів, навіть для дітей няню рідко беруть, вважають за краще запросити когось із близьких.

Але якщо жінка хоче займатися своєю кар'єрою, вона нею займається – я не чула (у всякому разі, в моєму оточенні), щоб хтось із чоловіків сказав своїй дружині – "тобі не треба працювати, ти повинна сидіти вдома з дітьми".

Мій чоловік, наприклад, просто щасливий, коли в мене з'являються замовлення на фотосесії, коли я зайнята своїми проектами, коли я можу реалізовувати свій творчий потенціал. Він завжди першим голосує за те, щоб я розвивалася у тому чи іншому напрямку. Він ніколи не бачив у мені домогосподарку.

Коли мене запитують, чи бувають у нас з Гігі конфлікти через якісь можливі розбіжності у політичних поглядах (багатьох це цікавило чомусь у зв'язку з Саакашвілі), я завжди відповідаю – так, в нашій родині можуть траплятись конфлікти, але точно не на політичному ґрунті.

Тому що ми з чоловіком максимально творчі люди, у нас багато ідей і проектів, тому політику в колі сім'ї нам обговорювати просто ніколи.

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Денис Маноха

Кампанія СВОЯ #SVOYA реалізується спільно з громадською організацією "Центр спільних дій", виданням "Українська правда" за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту (НДІ) та Міжнародного фонду "Відродження".

Вас також може зацікавити:

#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок

Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"

Українка корейського походження Юлія Цой: "Інакшість" іноді спрацьовує і як перевага

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua