Коли не треба пробачати? 8 життєвих ситуацій
Ідея "радикального прощення" стала популярною у світі в останні десятиліття.
Книги про неї стають бестселерами, а численні іноземні дослідження свідчать, що прощення "зменшує рівень стресу, тривожності й злості" та дає більше надії на майбутнє.
Водночас журналістка Сюзан Шапіро у своєму матеріалі для The Washington Post привернула увагу до ідеї, що прощення не завжди можливе і в деяких випадках навіть шкідливе.
"Існує ціла "індустрія прощення": книги, коучі, виступи на TED-Talks і послуги, що пропагують радикальне прощення з усіх боків. Проте після 10 років дослідження концепції прощення я виявила, що занадто швидке прощення часто може бути шкідливим і саморуйнівним. Особливо це стосується травми", – розповіла журналістці психологиня Рамані Дурвасула, яка написала книгу "Річ не в тобі: Ідентифікація та зцілення від нарцисичних людей".
"УП. Життя" також розпитала психотерапевтку Тасю Осадчу про шкідливість "радикального прощення", зокрема у воєнних реаліях.
Що таке радикальне прощення і чому воно популярне?
Коли ми пробачаємо людині, то виявляємо поблажливість і "відпускаємо" її провину, не вимагаючи відшкодування за вчинене. Прощення означає, що ситуація більше не викликає злості та образи.
Радикальне прощення – це дещо гіперболізований підхід до прощення, який базується на ідеї, що всі труднощі стаються для чогось. Цю ідею популяризував американець Колін Тіпінг, який написав низку книг про радикальне прощення на початку 2000-х років.
Якщо коротко, автор стверджує, що проблем насправді не існує, а є лише наше сприйняття ситуації, радить спробувати уявити себе на місці інших і всім простити. Чому ця ідея знайшла так багато послідовників?
За словами психотерапевтки Тасі Осадчої, інколи прагнення до "радикального прощення" виникає, якщо у дитинстві людині забороняли "негативні" емоції, не дозволяли ображатися й сердитися.
Якщо особисті кордони не були окреслені з раннього віку, людина дозволятиме їх порушувати й у дорослому житті. І це може проявлятися, зокрема, у всепрощенні.
Також прагнення пробачити всім може бути пов’язане із релігійним впливом, адже багато релігій більшою чи меншою мірою побудовані на ідеї прийняття і прощення. Звідси також переконання, що у всіх труднощів та бід є вищий сенс.
"Людина завжди намагається знайти пояснення різним обставинам і надати сенсу подіям, які вже сталися. Жити з думкою, що страждання були беззмістовні, і, наприклад, абʼюзивний батько просто був садистом – це нестерпно…
Але якщо людина таким чином дійсно відчуває полегшення і справляється, це може якийсь час працювати. Не можна знецінювати вірування людини, поки у нас немає нічого кращого, щоб їй запропонувати", – каже психотерапевтка Тася Осадча.
Коли пробачати не обов’язково чи навіть шкідливо?
Коли спроби пробачити – це не внутрішнє бажання, а тиск зовні.
"Прощення" не може відбутися насильно, коли ви почуваєтеся зобовʼязаними, але насправді не готові пробачати. Тиск можуть здійснювати родичі, релігійна спільнота і друзі, які захопилися ідеями радикального прощення, або й ви самі.
За словами Тасі Осадчої, для психічного здоровʼя дуже важлива конгруентність – коли почуття відповідають словам та діям. Якщо ви відчуваєте образу, але намагаєтеся транслювати "всепрощення" – це одна з передумов розвитку патологічних станів, зокрема депресивного розладу.
"Не можна насильницьки когось покохати – можна лише імітувати ці почуття. Так само з прощенням. Коли рішення пробачити вимушене, а не внутрішньо вмотивоване, це завжди негативно впливає на людину.
Інколи у людей є уявлення про прощення як про благородний жест з позиції зверху. У мене були клієнти, які начиталися, що треба обов’язково прощати своїх батьків, інакше у них буде якесь не таке життя. Насправді це не так", – каже психотерапевтка Тася Осадча.
Коли у вас не просили пробачення.
Однаково шкідливо, якщо ви пробачаєте зі зверхньої позиції (мовляв, "я вищий за все це"), чи опиняєтеся в приниженій позиції, коли потрібно порушити свої принципи й "проковтнути" образу.
На думку Тасі Осадчої, для справжнього прощення важлива рівність та чесна комунікація. Наприклад, діти часто пробачають своїм батькам, коли приймають, що вони такі самі неідеальні люди зі своїми помилками, розуміють їхні життєві обставини та мотиви.
У цьому процесі важливу роль відіграє поведінка самих батьків – чи шкодували вони про помилки, чи просили вибачення.
"Якщо людина нічого не усвідомила, не зробила репараційних дій, і її в односторонньому порядку прощають, то це прощення має досить викривлений характер", – каже Тася Осадча.
На думку психотерапевтки, прощення найбільш природно відбувається у контакті з людиною, коли вона перепрошує і виправляється. Якщо ж контакт з людиною неможливий, йдеться радше не про прощення, а про прийняття ситуації.
"У житті, на жаль, трапляються дуже погані ситуації. У терапії ми намагаємося опрацювати цей травматичний досвід. Якщо у когось виходить пробачити – на здоров'я. Але ми працюємо на прийняття, а не на прощення", – додає фахівчиня.
Коли ситуація повторюється.
Немає сенсу пробачати кривднику за повторювані дії, особливо якщо ви ще не вирвалися з-під його впливу.
Якщо людина постійно просить вибачення, але не робить висновків і продовжує вчиняти так само, то пробачити її – означає "скріпити" це коло насильства.
Звісно, прощення не означає слабкість чи дозвіл на повторення помилок.
Людина може зробити висновки на підставі попереднього досвіду, і тоді прощення не буде шкідливим. Але дуже часто цього не трапляється, і це проблема.
"Чомусь прощення асоціюють з інфантильністю чи дозволом повторювати те саме далі. Але я можу пробачити і при цьому зробити відповідні висновки.
Якщо я знаю, що людина підступна, я приймаю це і поводжуся з нею, як із підступною. Наприклад, мінімізую контакт, якщо виключити його неможливо. Як-то кажуть, я не злопам’ятна, але блокнотик у мене є", – каже психотерапевтка.
Коли ваша безпека під загрозою.
Не можна пробачати кривдникові, коли він досі становить для вас загрозу.
Насамперед важливо зробити все, щоб зберегти власне життя, захистити себе і свою гідність. Саме злість, ненависть, образа, відторгнення можуть допомогти піти від кривдника.
"Якщо йдеться про ситуації насилля, де чітко зрозуміло, що є кривдник, прощення може бути небезпечним. Інколи виходить, як у мемі: "Незважаючи на відкушену руку й переламані ребра, Таня наполягала на тому, що крокодил дуже хороший, і їй просто треба докласти більше зусиль, щоб він її полюбив", – каже психотерапевтка.
Коли просто "вибачте" недостатньо.
Відносно легко пробачити однокласнику, який обізвав вас у школі 20 років тому. Інша річ, коли йдеться про злочин – фізичне, психологічне, сексуальне насильство…
Деякі речі неможливо пробачити. Але можна полегшити біль та навчитися жити зі своєю травмою.
Коли ви не опрацювали травму.
За словами психотерапевтки, краще спочатку опрацювати досвід. Коли він з категорії "травматичного" перейде у категорію "біографічного", може прийти внутрішнє рішення і готовність до прощення.
"Травматичний досвід дуже виділяється на фоні іншого досвіду, він дуже насичений емоціями.
Коли ми опрацьовуємо травму, жахливі речі не перестають бути жахливими, а кривдники в наших очах не стають хорошими й порядними людьми. Просто пережитий досвід перестає спричиняти такі тяжкі страждання", – пояснює фахівчиня.
Коли минуло надто мало часу.
Всупереч відомій народній мудрості, час не лікує. Але він необхідний для того, щоб навчитися жити у новій реальності, опрацювати травму чи пробачити те, що колись вам боліло.
Коли розплати не було.
Не можна примушувати себе до прощення, тим паче якщо ваш кривдник не розкаявся і не поплатився за помилку.
Якщо не добиватися справедливого покарання, це може дозволити йому вкотре повторити свою поведінку з вами або знущатися з інших людей.
Звісно, це варто робити лише в тому разі, якщо ви відчуваєте в собі достатньо сил на боротьбу. Надмірне прагнення помститися кривднику чи "врятувати світ" може перетворитися на навʼязливу ідею, та й не у всіх випадках відновлення справедливості можливе.
"Поганий варіант, коли вендета стає справою всього життя й інші сфери перестають існувати. У людини мають бути соціальні контакти, сім’я, друзі, фізична активність, щоб не зайти в деструктивний цикл, де вся мета зведена до помсти", – каже Тася Осадча.
Чому українці не мають вибачати росіянам?
Навіть під час повномасштабної війни РФ проти України дехто намагається "помирити" українців з росіянами. Меседжі про прощення та примирення лунали і від іноземних політиків, і від Папи Римського.
Але прощення агресора зараз абсолютно неможливе, підкреслює Тася Осадча.
Кожного дня РФ продовжує війну-геноцид проти України. Росія не просила вибачення, не виправлялася, не каялася, не змінювалася (та, ймовірно, це трапиться не скоро).
Українці постійно перебувають у небезпеці та борються за своє існування, і злість на ворога допомагає в цьому. А заклики до миру і прощення, які лунають з вуст деяких іноземців, зазвичай є спробами примусово "замирити" агресорів і потерпілих.
"Активна фаза війни взагалі унеможливлює будь-яке прощення. Це було б абсолютно неприродно. Коли до тебе вривається кривдник, ти будеш захищати свій дім", – коментує психотерапевтка.
Ще один важливий фактор – небезпека. "Вибачення" агресору, який навіть не каявся, може фактично означати забуття злочинів і повторення власних помилок.
"Після Другої світової війни минуло дуже багато часу, перш ніж інші країни та народи, зокрема євреї, змінили ставлення до Німеччини. Для цього знадобився Нюрнберзький процес, репарації, відчуження частини територій, культ каяття у німців. Також євреї мали можливість відділитися, фізично відсторонитися від своїх кривдників.
А у нас тут проблема: Росія в тій чи іншій формі буде нашим сусідом завжди. Тому думати про пробачення ворогу – це абсурдно, небезпечно і взагалі не на часі", – пояснює Осадча.
Що не так із радикальним прощенням?
Матеріали про радикальне прощення зазвичай ілюструють реальність у спрощеному форматі: або ви звинувачуєте всіх навколо, дієте з позиції жертви й мучитеся від образи, або навпаки – "радикально пробачаєте" і живете в прекрасній утопії. Але між цими крайнощами є широкий спектр почуттів, каже Тася Осадча.
"Радикалізм і чорно-біле мислення дійсно необхідні тоді, коли нам треба вижити. Якщо ж ми говоримо про ідеї, які не стосуються виживання, то поділ на "все погано/все прекрасно" або "всіх люблю/всіх ненавиджу" – це норма для підліткового віку, а не для дорослої людини", – вважає психотерапевтка.
Ще одним недоліком деяких адептів ідеї "радикального прощення" є навʼязування провини за біль і страждання – мовляв, винен не кривдник, а той, хто образився. Та ця філософія є деструктивною у випадках насильства, злочинів, воєнних конфліктів.
Потерпілі від насильства часто почуваються винними, ніби вони "самі заслужили", і це тільки поглиблює травму, заважає людині притягнути кривдника до відповідальності або бодай розповісти про пережите.
У такому разі "прощення" точно не піде на користь.
"Якщо людина постраждала від злочину, можуть спрацьовувати різноманітні захисти психіки. Психіка може викривлювати картину до невпізнаваності, людина може дійсно не усвідомлювати, що її скривдили.
Може спрацювати витіснення, заперечення та інші цікаві речі, які мозок витворяє, щоб зробити пережите хоч трошечки більш стерпним", – каже Тася.
Також людина може намагатися раціоналізувати дії кривдника чи навіть "дякувати" йому. Але психотерапевтка наголошує: посттравматичне зростання – це не заслуга кривдника, а заслуга людини, яка змогла жити з травмою далі.
"У терапії ми говоримо, що інколи в житті просто стаються погані речі. Не тому, що хтось заслужив", – каже Тася.
Психотерапевтка зауважує, що у медіапродуктів про "радикальне прощення" є й позитивна риса: вони пропагують брати відповідальність за своє життя, а не звинувачувати інших.
Але для цього недостатньо "просто пробачити" – потрібно навчитися опрацьовувати свої емоції та будувати нові взаємодії з людьми.
"Коли на терапію приходить людина, у якої дуже важкі стосунки в сім’ї, там завжди є багато захистів, образ, незадоволення, з якими ми потроху працюємо, а далі відбувається те, що можна умовно назвати прощенням, але зазвичай це насправді прийняття.
Якщо людина вирішує рухатися в цьому напрямку, то цей процес вимагає постійної самостійної роботи. Є багато тригерів, які можуть нагадувати людині про травму. Не можна просто зробити якийсь ритуал, після якого ти пробачиш, відпустиш і тепер завжди житимеш щасливо", – каже Тася.
Чи можна рухатися далі без прощення?
Так.
За словами психотерапевтки, для "одужання" після травми важливе прийняття факту, що травматична ситуація сталася, а вибачення вже залежить від бажання людини.
"Посттравматичне зростання може включати прощення, а може і ні. Це варіативний компонент.
По-перше, не всі ситуації передбачають вибачення. По-друге, не у всіх ситуаціях є кого вибачати. Вибачення не обов'язкове для того, щоб опрацювати минуле і жити далі не в гострому стані", – каже Тася Осадча.
Водночас усе залежить від того, що людина вкладає у поняття прощення і непрощення. За словами фахівчині, не прощати – цілком нормально, але постійно прагнути помсти – це "тривожний дзвіночок".
"Перший крок, коли ми говоримо про травматичні досвіди, – прийняти, що з хорошими людьми інколи трапляються погані речі. Тоді ми зможемо прийняти реальність такою, якою вона є", – додає Тася.
Як зрозуміти, що (не)прийняття псує життя?
Прийняття – це визнання ситуації та розуміння, що минуле вже сталося, але ми можемо обирати, як будувати майбутнє.
Це не означає, що пережита ситуація перестала бути болісною чи людина про неї ніколи не згадає. Йдеться радше про відчуття "завершення", коли людина не відмовляється від свого досвіду, але розуміє, що ситуація залишилася в минулому, а людина впоралася з нею і стала сильнішою.
Прийняття не відбулося, якщо людина живе тільки думкою про помсту, переживає гостру образу й постійно думає про те, як її скривдили, або будує все своє життя так, аби помститися/довести свою правоту. У таких випадках краще звернутися до психотерапевта.
"Прокручування образи в голові означає, що ситуація не закрита. Тобто фактично вона закінчилась, а всередині людини – ні. Оце правильний приклад того, що називають "незакритий гештальт", коли ситуація не отримала логічного завершення...
Якщо дуже інтенсивна емоція не знаходить спрямування, то створює своєрідну "психологічну консерву". Якщо людина не може спрямувати її безпосередньо на винуватця, то може вдаватися до саморуйнівних дій: зловживання алкоголем, трудоголізму в нездоровій формі", – каже психотерапевтка.
Щоб полегшити свій стан, варто звертатися по допомогу до фахівців із психічного здоров’я.
Також помічними можуть бути дії, які приносять відчуття сатисфакції, пояснює Тася.
Якщо ви відчуваєте ресурс для "помсти", можна спрямовувати його на допомогу іншим людям, які мали досвід, подібний до вашого. Наприклад, допомагати потерпілим від воєнних злочинів, висвітлювати інформацію в медіа, збиратися у групи підтримки.
Якщо ви відчуваєте дуже інтенсивну злість на окупантів, найкращий спосіб спрямувати емоції у правильне русло, – допомагати Силам оборони (донатами, волонтерством, військовою службою).
Але при цьому важливо не забувати дбати про своє психічне здоров’я.
"Якщо стається травматична подія, це не означає, що без терапії ми ніяк не впораємося. Психіка має багато механізмів для опрацювання травматичного досвіду. Але якщо пройшов якийсь час, а симптоми не зменшуються чи збільшуються, у людини погіршується якість життя – навіщо мучитися? Найкращий варіант – йти до спеціаліста", – наголошує Тася Осадча.
