ЄвроМайдан Харків. У боротьбі з байдужістю

Синьо-жовтий тент на центральній Площі Свободи у Харкові разюче вибивається із загального контенту.

Він "чужий" не лише святково-новорічному ярмарку, який розмістився поруч, а й самій першій столиці України.

Можливо саме тому харківській ЄвроМайдан вбачає свою місію у боротьбі з байдужістю до ситуації в країні.

Намет особливого призначення

В наметі темно, жінка запекло обговорює щось з іншими волонтерами.

Подумавши, що я проста перехожа, яка прийшла поцікавитись діяльністю активістів, розповідає:

– Тут не всі і знають, хто чинить війну на Донбасі і дивуються, що у нас написано "Путін – фашист". Ми вирішили, що цей намет всім байдужим буде ніби як більмо. Вони ходять і кажуть: "Яка війна? Ви самі це собі придумали". А ми стоятимемо до кінця, до перемоги, – каже пані Людмила.

Намет стоїть на площі вже понад півтора роки, ще з осені 2014-го року. Ідея його поставити належить Олександру Шерману з "Громадської Самооброни" харківського Майдану.

Його співзасновниками є Ігор Розсоха, Віталій Ганжа та Ігор Толмачев, який загинув під час вибуху 22 лютого 2015 перед будинком Палацу Спорту.

Загалом тоді загинуло чотири людини. Толчамев та підполковник міліції Вадим Рибальченко померли на місці. Після довгої боротьби за життя пішли 15-річний Данило Дідик та 18-річний студент Харківської академії міського господарства Микола Мельничук.

Намет стоїть з осені 2014-го року

Так потроху і почали: хтось дав сам намет, хтось допоміг грішми для часткового облаштування.

Саме засновники пробивали дозвіл на створення намету через міськраду. Спочатку це мала бути точка прийому та збору допомоги, згодом це стало чимось набагато важливішим і для міста, і в більших масштабах, адже тут і волонтери, і переселенці, і військові.

Разом з Людмилою у наметі чергує Діма. Чоловік тут з першого тижня існування намету і пояснює, що ідея їх ініціативи не лише збір гуманітарної допомоги військовим, біженцям та дитячим будинкам:

– Це таке місце гуртування проукраїнсько налаштованих людей. На даний момент це єдина така точка, де охочі можуть просто прийти та поспілкуватись.

Дійсно, сюди часто приходять або обговорити ситуацію в країні, або принести допомогу.

Прямо під час нашої розмови приходить жінка і пропонує віддати килими. Їх кілька, тому треба забрати. Волонтери беруть контакти, аби домовитись про перевезення

Копієчка до копієчки

ЄвроМайдан Харків веде звітність отриманої допомоги. Є навіть спеціальна рада, що розподіляє кошти.

Самі ж активісти чергують в наметі по змінах за розкладом. Раніше чергували довго, а наразі, через холод і застуди, активістів перевели на чотиригодинну вахту.

Розподіляє кошти спеціальна рада Майдану.

Людмила, що приєдналась до ЄвроМайдану на самому початку і була навіть підчас захоплення ОДА у березні 2014-го, намагається приходити сюди частіше.

На це вона має кілька причин.

По-перше, може побачитись та поспілкуватись з воїнами.

По-друге, дізнатись, що думають люди "у низах", як змінюється їх точка зору. "Низи" Людмила трактує дуже буквально, адже нерідко тут бувають сепаратисти.

Часто перепалки з ними бували не лише словесними, й переростали у бійки.

Діма розповідає, що колись дав відсіч таким небажаним гостям.

– Тоді підійшли нетверезі парубки і почали чіплятись. Маю за плечима 30 років занять спортом, тому, аби впоратись з такими відвідувачами допомога не потрібна.

І Діма, і Людмила - підприємці. Але їх розклад навряд схожий на розпорядок дня бізнесменів.

Людмила, наприклад, ранком йде на роботу, потім поспішає плести маскувальну сітку, в інші дні прямує у шпиталь до вояків.

Експонати "музею" Майдану.

Загалом харківські волонтери постійно ходять до військових, аби віднести якісь гостинці.

Небайдужі люди привозять овочі у мішках і консервацію, буває десятками банок. Ще приносять речі, постільне, печиво, цукерки тощо.

Сама Людмила теж багато віддає на фронт. Навіть вегетаріанкою стала.

– Так ще й здоровішою буду, – переконана вона.

Головне, чого потребують солдати - спілкування, не припиняє повторювати жінка:

– Нашим захисникам складно, що нема наступу, що по ним стріляють, а вони не можуть відповісти. Нам треба триматись, бо якщо всі дома засядуть, то вже зовсім жах буде. Має бути нація, єдність.

Волонтерку обурює те, що інші живуть і свята святкували, ніби забули про ситуацію в країні.

– Мені нема того свята, поки війна в країні. Я не звертаю на це уваги. У нас два паралельні світи. У одних війна, а у інших її нема. Треба людям пояснювати, з ними спілкуватись, щоб у них нарешті прояснилось.

Намет дуже не вписується в святкову площу.

Непосидючість і небайдужість

Активіст Дмитро Писковець постійно навідується в намет.

Хоча чоловік є начальником Служби безпеки Харківського Майдану, він координує і чергових, і волонтерів. Його два телефони не замовкають. Ось так і жонглює численними завданнями.

Дмитро давно їздить в АТО, бував і у Щасті, і в Дебальцевому, і в багатьох інших містах окупованої території, де перетнувся з іншими активістами, приєднався.

Бувало, що чоловік забирав "вантаж 200", а автобус, на якому Писковець їздив в АТО, навіть били градом.

Активіст Дмитро Писковець

Нелегкі випробування не оминали його і в самому Харкові. Вибух під час Маршу Єдності 22 лютого 2015 року, де загинули четверо, Дмитро бачив сам. Він якраз повернувся з Артемівська 21 числа, а наступного дня пішов на мітинг.

Дмитро є підприємцем, має будівельну фірму. Каже, що зараз бізнес суттєво погіршився: тепер за місяць не заробляє того, що раніше мав кожного тижня.

Наразі сфера його діяльності – допомога для фронту. І так у багатьох, навіть компьютерник з фірми Писковця зараз є командиром взводу зв'язку у ракетному дивізіоні.

Така жага допомагати має свою ціну.

У Дмитра вдома молода дружина з немовлям. Він згадує, що дитина народилась 4 березня. 8-го він забрав дружину з пологового, а 9-го поїхав назад в АТО.

На питання дружини, де він, відповідає жартами, що гуляє з дівчатами – одну звуть Федя, іншу – Сергій:

– Сваримось, звісно, але я все-одно їду. Хтось має їхати. Там багато моїх друзів, з якими ми були під кулями. Колись була навіть контузія. Як кажіть: "Був би мозок, мав би струс".

Проблема транспорту та його ремонту – одна з ключових у його діяльності. Активіст додає, що на ньому зараз "висить" шість автомобілів. Дві автівки поламані його особисті, ще є реанімобіль, автобус та машина, що постраждала у Пісках.

Одне з поламаних авто півтора місяця стоїть біля намету. До нього прикріплена скринька для збору коштів, але більше 40 гривень в день там не збирається. За весь час у скриньку зібрали 3300 гривень, а на ремонт треба більше 1000 євро.

Активісти збирають на ремонт авто, що возить допомогу в зону АТО

Писковець жартує, що якщо розраховувати лише на збори, то полагодити авто вийде за 7-8 років.

Збирати кошти на всі ці ремонти тепер стало складніше. Дмитро каже, що промивання мізків і зменшення довіри призвело до того, що зараз все не так, як було рік тому.

Тож Писковець робить внески сам, має знайомих тут і за кордоном – у Норвегії, Німеччині, США та інших. Хтось 300 гривень дає, хтось 500. Потроху, по краплині і назбирається:

– Це люди у яких все в порядку з совістю, люди, які бачать та вміють аналізувати, – каже активіст.

Всю допомогу Дмитро передає адресно, в руки, щоб уникнути шахрайства.

З нагальних потреб Дмитро називає запчастини на авто. Чоловік навіть розмістив оголошення в інтернеті про цю потребу.

Крім того, вже більше року у наметі не можуть зробити світло. Треба узгодити формальні питання з міською радою:

– Це звичайне ставлення чиновників. Пообіцяти "Та зараз. Та от я". І забути про це через 15 хвилин. Воно їм не потрібне, їх не стосується. А стосуватись буде тоді, коли снаряд влетить та розіб’є їхню особисту машину. Тільки тоді вони починають вмикати совість та бігати, а доти – кабаки-музика-гірлянди, – нарікає Дмитро.

Для збору грошей є ще скринька біля намету. Вона здебільшого і забезпечує його існування.

Проте пожертв і там не так багато. Волонтери пояснюють:

– Зараз люди або стомлені, або не довіряють, а часто просто не мають коштів. Масла у вогонь підливають новини, де говорять про перемир’я і відсутність бойових дій. Але про яке перемир’я ми говоримо? Піски, Водяне… За кілька тижнів перед Новим роком тільки до Харківського шпиталю привезли 69 чоловік. Мій знайомий, з яким ми були в Дебальцевому, зараз є завідувачем відділення судинної хірургії. Він по два-три рази вилітає лікувати бійців від осколкових поранень. Хочеться дати по голові тим, хто говорить про перемир’я і двічі дати по голові тим, хто в це перемир’я вірить, – з пересердя каже Дмитро.

Байдужість помітна у багатьох людей і з цим треба боротись у зародку, додає Писковець:

– Пофігізм людей найбільше вражає. Є ковбаса в холодильнику, телик грає і більше нічого не треба. Підходиш буває до людей, а вони рот закривають: "Та що ви! Яка війна? Нема її". Це заперечення війни на біологічному рівні, і воно ні до чого доброго не приведе. А от якби ми всі стали боротись, то перемогли б. Не можна так воювати. Люди гинуть, а ми говоримо про Мінські домовленості.

Побувавши у гарячих точках, Дмитро каже, що це змінює назавжди. При цьому переконаний, що всім нам треба бути готовими до цього.

– Якщо чесно я побажав би нікому цього не бачити і не знати, що таке може бути. А якщо Ви вже стикнулись з цим, то не треба відвертатись. Це війна, вона не робиться в білих рукавичках. Там є все, бо це війна, а не АТО, – пояснює він.