Суспільство (не) готове. Школа для "особливої" дитини

Наразі в Україні 151,000 дітей з особливими потребами.

З них 2,165 здобували освіту у 2014-15 навчальному році в інклюзивних класах, ще 4,955 учнів ходили до спеціальних класів. Це офіційна статистика Міносвіти.

Інших дітей запроторили до інтернатів і спецзакладів, де "вовчі закони" виховання ніколи не створять умов для якісної освіти, соціалізації та подальшого успішного життя.

НАСТУСЯ

Мама маленької Настусі звернулася до мене, щоб я їй порадила, у яку школу-інтернат Києва дитині краще піти на навчання. Дівчинку я знаю з трирічного віку.

Усі спроби мами, від "зробити дитину нормальною" до "сприйняття її особливостей", спостерігала протягом чотирьох років.

Настуся дуже цікава дівчинка. Але діагнозу і причин "особливості" так ніхто і не знає. Підозри щодо батьківської генетики жодними з обстежень не були підтверджені медициною.

Щось не так. Й тільки Богові відомо, що саме...

Настуся дуже цікава дівчинка, але діагнозу і причин "особливості" так ніхто і не знає. Фото надане автором

Дівчинка почала ходити після 4-х років, вимовляти і повторювати слова – після 6. Але її жага до життя й цікавість до усього оточуючого просто неймовірна!

Вона має унікальний слух. Не вміючи розмовляти, повторювала на слух мелодії дитячих пісень досконало, дивуючи оточуючих.

Настуся вже два роки відвідує спеціальну групу в дитячому садочку, і саме зараз надходить час вирішувати її подальшу долю. І це не просто "10 років навчання" – а трамплін до її дорослого життя і можливість після школи жити самостійно й не бути тягарем для близьких та держави.

Та не все так просто.

ПСИХОЛОГО-МЕДИКО-ПЕДАГОГІЧНА-КОНСУЛЬТАЦІЯ

Якщо дитина не така, як усі, в нашій країні вона вважається хворою. Це стало стигмою.

А якщо дитина хвора – отже, у неї має бути діагноз, мають бути обстеження, консультативні висновки, заключення.

Треба пройти психолого-медико-педагогічну-консультацію (ПМПК). Там підтвердять, або не підтвердять діагноз. Напишуть консультативний висновок. Дадуть наполегливу пораду про те, де дитині краще вчитися…

Насправді ПМПК – це орган в системі української освіти, що залишився нам у спадок від радянських часів.

Батьки ще й досі іноді називають консультацію – комісією, підсвідомо акцентуючи увагу на її розподільчій функції. Адже ще з радянських часів ця комісія мала на меті наповнити розгалужену систему шкіл-інтернатів і "розсортувати" дітей за нозологіями та здібностями.

Для "особливих" дітей питання школи це не просто "10 років навчання" – а трамплін до її дорослого життя і можливість після школи жити самостійно. Інфографіка Уповноваженого президента України з прав дитини

Сьогодні працівники ПМПК дуже сердяться, коли їм нагадують про це – але ж із пісні слів не викинеш...

Спеціальні школи ще й досі наповнюються за висновками ПМПК. Хоча відповідно до положення, на підставі якого діє консультація, її відділення мають допомагати виявити труднощі та потенційні можливості дитини, надати рекомендації щодо її розвитку, консультувати батьків та педагогічний склад в процесі навчання тощо.

Не всі батьки навіть знають, що висновки ПМПК мають рекомендаційний характер і не обов’язкові до виконання.

Більше того, батьки мають право або звернутися по ПМПК, або ні. Аргументами на користь функціонування консультації є те, що в Україні велика кількість "несвідомих" батьків, які своїми дітьми не займаються.

Але до чого тоді ПМПК? Це робота соціальних служб за місцем проживання, які мають попередити такі ситуації і зробити все можливе, щоб дитині найкраще жилося в сім’ї.

Отже, виходить, що ПМПК – це інструмент? А він, у свою чергу, потрібен, щоб вилучити дитину із сім’ї та влаштувати її в інтернат.

Та "вовчі закони" виховання в таких закладах ніколи не створять умови для якісної освіти.

ІНТЕРЕСИ ДИТИНИ НА ДРУГОМУ ПЛАНІ?

Протягом останніх років громадські об’єднання батьків дедалі сміливіше заявляють про незадоволення роботою ПМПК.

Вони, зокрема, переймаються тим, що діти можуть і мають право йти в звичайні школи. А рекомендації ПМПК, мовляв, зводять нанівець усі їхні намагання змінити систему.

На це у Міносвіти відповідають, що грошей на інклюзивне навчання немає, що суспільство не готове.

У Міносвіти вважають, що грошей на інклюзивне навчання немає, що суспільство не готове. Фото зі сторінки Уповноваженого президента України з прав дитини у Facebook

Батьки знову обурюються: на складну структуру ПМПК, а також на інтернати гроші є – а на навчання дитини немає...

Освіта поділила громадськість на табори: одні за радикальні реформи, другі (в основному працівники шкіл та управлінці) чіпляються за старе. Позиція останніх – без ПМПК обійтися не можна, тож давайте зробимо з них, приміром, Інформаційно-ресурсні центри.

Але справа не в тому, як називатиметься структура, що вирішує долі тисяч дітей.

Справа в тому, що робити, аби краще було дитині, сім’ї, в якій вона виховується, школі, в якій вона навчатиметься, дітям, звичайним школярам, адже їхнє життя не менш важливе, ніж життя особливої дитини.

ПРОМОВИСТІ ЦИФРИ

За даними МОН, для навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами у 2014-15 навчальному році в системі освіти функціонувало 338 спеціальних закладів, у тому числі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, де здобувало освіту та реабілітацію 38,396 учнів.

Крім того, для дітей, які потребують тривалого лікування та реабілітації, у системі освіти України функціонує 64 санаторні школи (школи-інтернати) з контингентом 14,840 учнів.

Для навчання й виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного і шкільного віку – функціонує 106 інтернатних закладів різних типів, у яких виховується 6,252 дітей.

Для дітей, які перебувають у конфлікті з законом, функціонує 2 школи соціальної реабілітації, де навчалося у 2014-2015 році 19 учнів.

На одного звичайного школяра держава витрачає 8,000 гривень в рік, на школяра з особливими потребами - 20,000 гривень. Інфографіка Уповноваженого президента України з прав дитини

Школа, отримуючи фінансування за субвенцією з державного бюджету має на дитину з особливими освітніми потребами фінансування з коефіцієнтом 2,5.

Тобто, якщо на одного звичайного школяра держава витрачає 8,000 гривень в рік, то на школяра з особливими освітніми потребами витрачається 20,000 гривень.

На ці кошти школа має забезпечити вчителя асистентом та створити умови для навчання. Крім того, чисельність учнів в інклюзивному класі має бути не більше 20.

ПЕРСПЕКТИВИ

Небайдужа громадськість почала шукати спільні точки дотику нещодавно, збираючи представників різних сторін за одним столом.

У кожному регіоні України проводяться такі заходи, в яких беруть участь батьки, представники ПМПК, відділів та управлінь освіти, представники громадськості.

Поки що ці розмови відбуваються в руслі сповідей про тяжке життя батьків та нелегку працю за маленькі гроші працівники ПМПК. І ті, і ті розуміють, що реформа цієї сфери неминуча.

Серія таких круглих столів пройшла у Києві, у Львові та в багатьох інших регіонах України. Ці круглі столи показали, що на перший план виходять наступні проблеми:

– Працівники державних освітянських структур страшенно переживають за своє майбутнє.

Небайдужа громадськість почала шукати спільні точки дотику. Поки розмови відбуваються в руслі сповідей про тяжке життя батьків та нелегку працю викладачів. Фото зі сторінки Уповноваженого президента України з прав дитини у Facebook

Вони всіляко намагаються продемонструвати, як важко працюють, яке навантаження лягає на них – а за статистикою, наприклад, у Львові упродовж 2014-15 років було обстежено 3487 дітей і це зробили вісім працівників Львівської ПМПК, і за невеликі зарплати. Природньо, що люди бояться, що тепер, у скрутні часи, втратять роботу.

– Працівники спеціальних шкіл-інтернатів бояться за своє майбутнє. І як похідне від цього вони вважають: якщо не буде ПМПК, то інтернати не наповнюватимуться.

Без висновку консультації дитину до спеціальної школи-інтернату не зараховують, тож працівники інтернатів їздять по селам і вмовляють батьків віддати дітей в інтернат на повне утримання. А висновок ПМПК – це вже справа техніки.

Часто в цих закладах діти маскуються під затримку психічного розвитку – хоча насправді увагу треба приділяти сім’ям, а дитина може і повинна ходити в звичайну школу.

– Умов для впровадження інклюзивного навчання в державі поки що не створено.

Зараз усі відповідні ініціативи тримаються на ентузіазмі директорів шкіл, окремо взятих учителів і на наполегливості батьків. У вчителів звичайних шкіл відсутня мотивація для впровадження інклюзії, у них абсолютно відсутні стимули.

ШКОЛА ЧИ ІНТЕРНАТ?

…А що робити Насті?

Форму навчання дитини обирають батьки. Варто побажати Настусиній мамі набратися можності й подолати все те, про що було написано вище. Адже це – доля дитини. Це її адаптація до соціуму, і соціуму – до неї.

Школа – це лише проміжна ланка між дитинством та дорослим життям.

Віримо, що після школи Настуся знайде відповідно до її хисту роботу, вестиме активній соціальний спосіб життя, самостійно чи разом із майбутньою сім’єю вирішуватиме життєві проблеми.

Чи навчать її цьому в інтернаті?..

Лариса Самсонова, Інститут суспільно-економічних досліджень, спеціально для УП.Життя