Як це – бути за крок до самогубства: розповідь дівчини, яка це пережила і тепер допомагає іншим

12099
17 січня 2019

Олену Кузьміну я зустріла на виставці під назвою "Нормальні".

Все виглядало направду нормально.

Затишне місце, розставлені стільці, екран, портрети...

Серед дівчат, які метушаться біля фортепіано, бачу організаторку, милу дівчину з Фейсбуку, яку впізнаю за широкою усмішкою.

Олена з тих людей, про яких, зустрівши на вулиці, ніколи б не сказав, що вона вже кілька років відвідує сеанси психотерапії, і ніколи б не здогадався чому.

Вона розповіла "Українській правді. Життя" свою історію.

 

Той день

Це був найзвичайніший ранок.

Я зробила зарядку, добре попрацювала, нафарбувалася, і збиралася на роботу.

Опісля пішла ще на якийсь воркшоп (у мене завжди в планах були корисні справи).

Повертаюся додому, спускаюся в метро. Стою і думаю: як же це все безглуздо.

Була глибока осінь і досить холодно. Стою закутана у пуховик, зверху шарф. Пропустила поїздів чотири, а здавалося, цілу вічність.

Чи вистачить у мене сміливості зупинити все ЦЕ?

Жовта лінія. Ступаю за неї, дивлюся вниз. Відходжу назад. Страшно.

"Ну, може, через один?".

Думаю, як важко буде працівникам станції, хтось додому не потрапить вчасно або на важливу зустріч…

Чорт, а якщо мене не розріже повністю і я залишуся калікою?

Оленці сім і вона читає романи

Я була товстою дитиною, боязкою, сором’язливою, часто хворіла, тож друзів майже не мала.

Сім’я була для мене комфортною оболонкою.

Єдина близька подруга з сусідньої квартири в молодшому шкільному віці виїхала з батьками в Америку.

В моїй голові тоді пролунало: "А що, так буває?". Моя перша втрата.

Мама, тато, бабуся любили і виховували мене на своїх мудрих дорослих цінностях.

За це я їм дуже вдячна, але десь до класу сьомого я взагалі сама нікуди не виходила. Це спричинило проблеми в спілкуванні, які вирішую досі.

З дитинства я мріяла про щось таке "арт".

 

Пам’ятаю, страшенно хотіла вчитися в художній школі. Випросила в мами і почала ходити.

Звідти нас водили в музей Ханенків. Я закохалася в "Портрет Інфанти" Веласкеса і зробила сумний висновок, що я так ніколи не зможу.

Значно пізніше я зрозуміла, що в мене була лише акварель, а там же олія!

Студентка в 17

Дуже хотілося знайти своє плем’я – людей, з якими розділяєш певні цінності.

Довго не могла їх знайти, мабуть, тому що не знала, які цінності мої.

Ще минулого року, наприклад, вважала себе інтровертом.

Зараз це звучить дивно, бо для вирішення проблеми мені простіше обговорити її з кимось.

Я мала проблеми з самовизначенням. Хотіла бути і художником, і археологом, всім на світі і ніким. Вчилась на менеджера, але це не моє.

Ще під час навчання почала працювати і заробляти непогані гроші, але ненавиділа кожну секунду на цій роботі.

Тоді ж паралельно почала вивчати графічний дизайн. Брала якісь замовлення і намагалася набувати досвіду, який мені зараз більше потрібен, ніж сам диплом про вищу освіту.

Олені – 25

У цьому віці всі навкруги підводять перші підсумки.

Відтоді кожен день народження супроводжувався істериками: успіх не прийшов, бестселлер не написала, заміж не взяли, навіть собаки нема.

Мала список цілей, навпроти яких мала поставити галочки. Нема галочок – нема щастя.

 

Два-три роки я так і котилася вниз.

Навіть фізично було важко прокидатися.

Хотілось або спати, або плакати, або змітати з полиць весь шоколад.

Тоді був гнучкий графік роботи і я могла працювати ночами. Хоча зараз усвідомлюю, що я жайворонок і найкраще мені думається зранку, а опівночі – овоч.

Була активною, займалася капоейра, ходила в зал, бігала, а потім приходила додому, з’їдала пачку чипсів і запивала кока-колою.

Їжа була і порятунком, бо з неї черпала хоча б якусь енергію, і злочином водночас.

Та найважче переживала залежність від стосунків.

Вони почалися ще коли в мене були якісь товариші, робота, хобі, а потім я настільки скотилась, що не могла сама собі купити їжу, бо не знала, чого хочу.

У нас було все спільне: улюблені фільми, книги, місця, музика.

Стосунки були на відстані. Тож я сама навіть не ходила в кіно, бо ловила себе на думці, що не можу вибрати фільм.

Я дійшла до стану, коли мені здавалось, що легше це не проживати.

 

Так, в мене була робота, колектив, гроші, я продовжила малювати.

Частина мене так жила, а інша думала: "Якщо я це зроблю, сім’я засмутиться, але нічого, я зможу їм пояснити в записці".

Олені 27. Вона планує самогубство

Я не була щирою. Подруга, з якою я познайомилася в той період і спілкуюсь дотепер, розповідає, що моментами хотіла мене вбити.

Було помітно, що я змушую себе усміхатись, перегравала.

На публіку мила і позитивна, а всередині живе чудовисько, яке шепоче "до-о-обре, посумуємо, коли залишимось наодинці".

Виливала усе на папір. Я не засуджую себе тодішню, але зараз намагаюсь туди не заглядати.

Я багато скаржилася і очікувала від близьких підтримки.

Та коли вкотре прийшла пожалітись коханій людині, у відповідь почула: "Може, тобі варто зателефонувати на номер довіри?".

"Та ні-і, на телефон довіри дзвонять ті, у кого реальні проблеми", – обурювалася я. 

Але проблеми були.

Я боялась всього, могла по три години виходити з дому, перевіряючи замки, вікна, газ, світло.

Була розгублена, не довіряла нікому, але водночас хотілося довіритися всім.

Ні на що не вистачало сил і постійно боліло. Наче з тебе зняли шкіру, але життя продовжується.

 

Той день

Чому я не стрибнула під поїзд? Не змогла.

Але ще складніше було потім зайти до вагону. Мені здавалося, що не зможу і впаду. Було б так епічно.

Батькам не змогла одразу розказати, мабуть, вперше в житті.

Моя мама в 13 років втратила батька, тато ще раніше, а бабусині батьки померли від раку, коли їй було 20.

Вони знають, що таке пережити смерть, і це їх ранило б ще більше.

Я розуміла, що сама ніяк не впораюся і з платформи пішла гуглити допомогу.

Дивно казати, що можна справитися з цим власною силою волі. Це так само, як лікувати силою волі зламану ногу.

Проаналізувала інформацію і зрозуміла, що психолог з моїми проблемами вже не справиться, а для психіатра ще нема підстав.

Тому мій вибір впав на психотерапевта. Правда, боялася, що терапевт відправить до "психушки" і закриє там.

Але за українським законодавством, він не має на це права без моєї згоди. Це була середа. В суботу я сиділа в кріслі пацієнта.

Олені 27. Вона шукає свого психотерапевта

Перша жінка, дуже титулована, подивилася на мене і каже: "Ну панятно, без яркого маникюра і с рубашкой под горлишко не будет у вас хороших отношений".

Другий мені однозначно твердив, що жити треба заради дітей, бо задля себе – це великий егоїзм.

А якщо я ще не хочу дітей, то мені назад на платформу повертатись?

А якщо я народжу, то виховаю людину, яка буде ще більше нездорова і нещаслива, ніж я?

 

Виходжу з кабінету і йду Голосіївським лісом, накидаю капюшон на голову і реву.

В якийсь момент піднімаю голову і бачу надпис білою фарбою на дереві "Умри".

А далі – "Не оборачивайся". І тут мене понесло, розкриваю руки як у фільмах, падаю на коліна перед тим деревом і не дуже цензурними словами закликаю якісь сили забрати мене звідси, бо я уже не витримую.

Так хвилин десять сиджу і відчуваю, що замерзаю в коліна. Думаю: "Жити буду".

Тоді почала обережно в друзів розпитувати контакти нормального психотерапевта, бо зрозуміла, що пошук в гуглі має певні ризики.

Олені 28. Вона знайшла свого психотерапевта

Уже після першого заняття я відчула себе краще. Чому? Бо зрозуміла, що не божевільна. От справді.

Божевільний ніколи сам собі не ставить питання: "А чи не божевільний я?".

Це лише тривога. А через місяць-другий настає болючий момент, коли симптоми знято, а тепер потрібно боротися з проблемою.

В мене це був страх смерті. От нещодавно в мене померла подруга, вже зараз я змогла це пережити.

Змогла приїхати на похорон і попрощатись з нею. А кілька років тому я б сиділа вдома в кутку і не змогла б фізично туди дійти.

У мене був день, коли я провела в супермаркеті дві години, ходила, розглядала полиці і думала: "Так, Лєн, ти сама, тобі потрібно щось їсти, що ти хочеш?".

В той вечір я сіла і написала список, що мені взагалі подобається в цьому житті.

Зрозуміла, що це теж треба пережити, мов зубний чи головний біль. Він гострий і нестерпний, але так само тимчасовий.

Чекати блискавичного прогресу не варто. Знаю людей, які по десять років в терапії, але це радше виняток з правила.

Я займаюся два з половиною роки і відчуваю себе набагато краще.

 

Галочок ще всіх нема, але я вже спокійніше до цього ставлюся. Просто не все з того стереотипного списку важливе.

Раніше мені було важко спілкуватися. Я не могла вибудовувати комунікацію по-людськи.

Зривалася в крайнощі: або говорила без кінця, жахливо жартувала, або підстьобувала, відверто ображаючи людей. Через страх.

Та коли до мене дійшло, що не кожен співрозмовник має стати мені найкращим другом, а ця вакансія – роботою до кінця життя, все пішло набагато краще.

Єдине, що мене ще тримає в терапії – стосунки, прийняття своєї статі, протилежної статі і взагалі всіх нас як суб’єктів романтичних відносин.

На якийсь час я цю тему поставила на паузу, щоб вирішити проблеми з роботою, досягати інших успіхів. Тепер у мене це все є, я можу собі дозволити зупинитись і копнути в найважче.

Я знайшла для себе психодраму – метод, де програються певні ситуації і ти можеш поспілкуватися зі своїм страхом, переживаннями чи іншою проблемою.

У моїй групі заняття відбуваються раз на місяць і тривають шість годин.

В мене є проблема з налагодженням стосунків з чоловіками і тут я можу в безпечному середовищі тестувати свою поведінку.

 

Якщо щось піде не так, мене або його зупинять, ми проаналізуємо що і чому сталось.

На одному занятті мені здалося, що чоловік-психотерапевт мене образив, я вважала, що це сексизм, що він говорить певні речі тільки тому, що я жінка.

Пояснила, що відчуваю, він зробив те ж, а потім ми розіграли ситуацію сценою з мультфільма "Холодне серце".

Роль Ельзи та Анни виконували чоловіки, а принцом була дівчина.

Коли мені запропонували ввійти в цю сцену, я захотіла бути, дослівно, *банутим чарівним сніговиком.

Зайшла і забрала цього злобного принца геть. Спостерігаючи за героями та їх емоціями, я побачила, в чому проблема.

Я ніколи не вибирала сама. Чекала, що хтось прийде, вкаже на мене пальцем і забере собі.

Тепер же знаю, як знайти хорошого психотерапевта:

  1. Перевірити, що в нього/неї є медична освіта. Не соромитись питати про це!
  2. Зрозуміти, з лікарем якої статі комфортніше. Як показує досвід мій і моїх знайомих, контакт легше знайти з терапевтом своєї статі.
  3. Варто робити тестові дві-три консультації. На них лікар має відверто сказати пацієнтові, скільки сеансів чи скільки часу вам потрібно буде зустрічатись з огляду на проблему. А ще кожен психотерапевт має належати до "етичної комісії", куди пацієнт має право звернутись, якщо його щось не влаштовує. Якщо він не дає ніяких гарантій, варто задуматися над зміною терапевта.
  4. Обговорити до початку сеансів всі умови, включно з оплатою.
  5. Хороший психотерапевт тактовний: коли бачить, що пацієнтові важко, ніколи не змушує, не давить, не нав’язує і не оцінює. Не скаже, що ти дурочка, навіть жартома.
  6. Психотерапевт не має права давати чіткі вказівки, що робити. Але він ілюструє варіанти розвитку подій. І пацієнт уже в полі вибирає, як діяти.

Олені 29. Вона – організаторка арт-виставок

Я почала помічати, що багато людей навколо переживають щось схоже наодинці.

Дуже важливо говорити.

Я хочу, щоб люди говорили одні з одними. Щоб не було глянцевих соцмереж. де успішний успіх у кожного, а ти дивишся і губишся.

Мені імпонує, коли люди говорять чесно про себе.

Так, на це непросто наважитися. Я останні декілька місяців активно веду блог і щоразу вагаюся: написати відвертий пост чи фейсбучний.

І змушую себе писати чесно, бо  це знаходить чималий відгук.

Перша фотовиставка називалася "Дозволь собі" ("Разреши себе").

Ми купили білі полотна, на яких робили колажі на вибрану тему. Моєю була "Дозволь собі відчувати".

 

В мене довгий час була проблема з проживанням і називанням емоцій. От буває, погано або дуже добре, а ти навіть не розумієш, чому.

Ми роздяглися і прикривались своїми колажами. Мені здається, немає нічого вразливішого, ніж гола людина.

Я ще попросила учасників та учасниць зібрати волосся і не фарбуватися, вислухала з цього приводу багато на кшталт: "У мене не такі вуха чи ніс".

Навпаки: таких красивих людей я давно не бачила.

 

Часто чую репліки від навколишніх "Я ненормальний, бо...ношу різні шкарпетки, або вживаю ліки, або маю якесь захворювання, або важу більше ніж 40 кг і ще навіть їм". Я сама так думала.

Уже декілька років в особистій психотерапії. Спершу було соромно про це казати комусь.

Здавалося, зі мною все погано, тому крім родини і найближчих кількох друзів ніхто про це не знав.

На роботі завжди казала щось на кшталт: "Йду в лікарню здавати аналізи".

Приховувала це так, наче людину вбила. Та в один момент зрозуміла, що нормальних людей як еталону не існує. Ми всі нормальні люди. Це стало темою моєї другої виставки. І я не планую зупинятись.

Бачу, що люди не сидять в телефонах, вони слухають, а опісля спілкуються. І як би це пафосно не звучало, відчула, що роблю щось правильне, що це – моє покликання, моє місце в цьому світі.

Олені 30 і вона – жива

Зараз шукаю приміщення, де відкрию свою школу графічного дизайну.

Горю бажанням допомогти людям, які хочуть почати творче діло, але бояться.

 

Адже змінити професію – завжди страшно.

Як казав Ярослав Сердюк, хороший бренд має свою нірку, і я її для себе знайшла.

А ще шукаю грант та медіа-підтримку для арт-проектів, які з дитинства мені здавалися недосяжними.

Не соромлюся і розповідаю людям про досвід в психотерапії.

Якщо щось може покращити твоє життя, роби це.

Одягай шапку, коли холодно, використовуй крем з SPF, коли спекотно, і ходи до психотерапевта, коли боляче в душі.

Бо те, що ми не проживемо емоційно, вдарить по нашому здоров’ю.

Тож краще походити рік на сеанси, ніж потім лягати під ніж через недугу. Я вірю, що психотерапія оздоровлює нас зі всіх сторін і подовжує життя.

Зараз я відчуваю себе. Ми з собою познайомились, якось живемо у цьому тілі і світі.

Я сильніша, можу допомогти не лише собі, а й іншим.

 

Стала відчувати більше емоцій і менше оцінювати. У мене нарешті з’явилось плем’я, яке розділяє мої цінності.

Та найголовніше, що я зрозуміла: немає таких проблем, з якими людина не справиться, поки жива.

Записала Ярина Семчишин, журналістка, для УП.Життя

Можливо, вас зацікавить:

Титульне фото: Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті