Чому після війни більше страждають цивільні. Уроки, які ми повинні вивчити

2509
9 травня 2019

9 травня, у ще один день, коли ми згадуємо полеглих у Другій світовій війні, хочемо поговорити про війну нинішню, яка триває у нас на сході країни.

Ми просимо пороздумувати над TED-лекцією Маргарет Бурдо, лікаря та аналітика з глобальної політики охорони здоров'я.

Вона бувала у різних країнах, які переживали воєнний конфлікт, і на простих прикладах пояснює, чому після війни більше страждають пересічні місцеві мешканці.

***

Уявіть: ви прокидаєтеся одного дня і виявляєте, що правил нема.

Нема, бо немає уряду, немає законів. Фактично, всі соціальні установи зникли. Немає шкіл, лікарень, поліції, банків, спортклубів і комунальних служб.

Я знаю трішки про те, як це.

Коли я була студентом-медиком у 1999-му, працювала в таборі для біженців на Балканах під час війни в Косово.

Коли війна закінчилась, я отримала дозвіл від свого медичного коледжу перервати навчання, щоб супроводжувати кілька сімей, з якими я подружилась у таборі, під час повернення в їхнє село у Косово, і зрозуміти, як вони ведуть життя у цій післявоєнній обстановці.

Післявоєнне Косово було цікавим місцем, бо там були війська НАТО, більшою мірою для того, щоб бути певними, що війна не розгориться знову.

Та з іншого боку, це було беззаконним місцем, майже всі соціальні установи, і державні, і приватні, були знищені.

Коли потрапляєш у подібну ситуацію, це вражає... приблизно 30 хвилин. Саме стільки часу потрібно, щоб опинитись у ситуації, де усвідомлюєш, наскільки неймовірно вразливим ти є.

Для мене такий момент настав, коли мені треба було перетинати перший КПП.

Коли я під'їхала, усвідомила, що буду домовлятися про переїзд через цей КПП із особою, озброєною до зубів, котра, якщо б вирішила застрелити мене прямо там і тоді, насправді, не зробила б нічого протизаконного.

Моє відчуття вразливості було нічим у порівнянні з вразливістю сімей, з якими я познайомилась упродовж того року.

Життя у суспільстві, де немає соціальних установ, просякнуте небезпекою та непевністю, і на прості запитання на кшталт: "Що ми будемо їсти сьогодні ввечері?" дуже важко дати відповідь.

Запитання про безпеку, коли немає жодних систем безпеки, наводять жах. Чи може сварка із сусідом з району перетворитися у жорстоку подію, яка обірве моє життя чи життя моєї сім'ї?

Питання здоров'я при відсутності системи охорони здоров'я також жахають.

Я чула, як багато сімей мусили вирішувати такі питання як:

  • У моєї дитини гарячка. Що робити?
  • У моє вагітної сестри почалась кровотеча. До кого звернутись?
  • Де лікарі, де медсестри? Якщо я зможу когось знайти, чи можна їм довіряти?
  • Як я їм заплачу? У якій валюті платити?
  • Якщо мені потрібні будуть медикаменти, де я їх знайду?
  • Якщо я прийму ці ліки, чи не виявляться вони підробкою?

І так далі. Домінантною темою такого життя є неймовірна вразливість, з якою люди повинні справлятись день у день, через відсутність соціальних установ.

Виявляється, цю рису життя надзвичайно важко пояснити, як і зрозуміти, людям, котрі живуть поза межами цього.

Я виявила це, коли покинула Косово. Повернулась до Бостона і стала лікарем.

Стала дослідником із всесвітньої політики щодо охорони здоров'я. Вступила до Гарвардської медичної школи та до підрозділу Здоров'я Світу лікарні Brigham and Women's Hospital.

І, як дослідник, хотіла одразу ж взятися за цю проблему. Поставила питання: "Як нам зменшити сильну вразливість людей, що живуть у таких непевних умовах? Чи можна придумати якийсь спосіб, як захистити та швидко відновити установи, що є вирішальними для виживання, як система охорони здоров'я".

У мене були чудові колеги. Але для них це було з розряду незвичних питань. Вони казали щось на кшталт: "Якщо ти працюєш на війні, чи не означає це, що ти працюєш у таборах для біженців і документуєш масові звірства?" (Що, до речі, є дуже і дуже важливим).

У мене зайняло трішки часу, щоб пояснити, чому я була настільки завзятою щодо цього питання.

І ось 6 років тому опублікували знакову працю з оглядом та описом наслідків війни у сфері охорони здоров'я.

Дослідники дійшли неймовірного та провокативного висновку. Підсумували, що переважна більшість смертей та інвалідностей внаслідок війни стається після завершення конфлікту.

Найбільш небезпечним періодом для людини, що живе у державі, яку зачепив конфлікт, є період після завершення воєнних дій; це період після підписання мирної угоди.

Це період, коли досягнуто політичного рішення.

Здається дивним, бо війна вбиває людей, позбавляючи їх клінік, лікарень, ланцюгів постачання.

Їхніх лікарів переслідують, вбивають; вони постійно змушені втікати. Невидимим, та все ж більш смертоносним є знищення державних установ охорони здоров'я та їхнього фінансування.

Для мене це зовсім не є несподіванкою. Дивує, навіть певною мірою жахає, наскільки малий вплив мало усвідомлення цієї правди з точки зору того, як ми думаємо про людські страждання та війну. Я наведу вам кілька прикладів.

Коли Ебола вразила західноафриканську країну Ліберію, було багато репортажів про групу "Лікарі без кордонів", котрі били на сполох, закликаючи до допомоги та підтримки.

Але жоден з цих репортажів не давав відповіді на запитання: чому "Лікарі без кордонів" існують навіть у Ліберії?

"Лікарі без кордонів" - неймовірна організація, присвячена та створена для надання невідкладної допомоги у зонах воєнних дій.

Громадянська війна у Ліберії закінчилася у 2003 - за 11 років до того, як спалахнув вірус Ебола.

Коли Ебола вразила Ліберію, у цілій країні було менш ніж 50 лікарів на 4,5 мільйони людей.

"Лікарі без кордонів" ще в Ліберії, бо Ліберія й досі не має функціонуючої системи охорони здоров'я, навіть 11 років потому.

Коли у 2010 на Гаїті стався землетрус, потік міжнародної допомоги був феноменальним.

Та чи знали ви, що лише 2% того фінансування пішло на відбудову Гаїтянських громадських установ, включаючи сектор охорони здоров'я? З огляду на це, гаїтянці продовжують помирати від землетрусу навіть сьогодні.

Нещодавно я зустріла доктора Незара Ісмета, міністра охорони здоров'я у північному автономному регіоні Іраку, у Курдистані.

Тут він оголошує, що за останні 9 місяців населення у його країні зросло з 4 до 5 мільйонів людей. Це приріст на 25%. Тисячі цих новоприбулих пережили жахливі травми.

Його лікарі працюють по 16 годин на день без оплати. Його бюджет не збільшився на 25%. Він зменшився на 20%, оскільки фінансування пішло на безпеку та короткострокові заходи з допомоги.

Коли його сектор охорони здоров'я зазнає невдачі, а як показує історія, так і буде - то як це вплине на прийняття рішення 5 мільйонів людей у його регіоні, котрі вагаються, чи варто їм тікати із таких вразливих умов для життя?

Я намагаюсь зрозуміти: чому таке небажання захищати та підтримувати місцеві системи охорони здоров'я та системи охорони? Зазвичай вказую на дві проблеми.

Перша стосується корупції та того, що люди в цих оточеннях корумповані і їм не можна довіряти. Я зустрічала огидних персонажів, працюючи в секторі охорони здоров'я в цих ситуаціях. Але і протилежні випадки цілком реальні, в кожному з випадків, над якими я працювала, від Афганістану до Лівії, Косово, Гаїті та Ліберії, - я зустрічала людей, що надихають, котрі, коли їхня країна була вкрита уламками, ризикували всім, щоб врятувати установи охорони здоров'я.

Вдалим прийомом для сторонньої людини, котра хоче допомогти, буде ідентифікувати, хто ці особи, та створити дорожню карту, якою вони будуть керуватись.

Саме так сталося у Афганістані. Однією з неоспіваних та нерозказаних історій успіху про наші зусилля щодо громадських будівель в Афганістані, коли у 2002 був залучений Світовий банк, що активно інвестував у ідентифікацію, тренування та просування афганських лідерів у секторі охорони здоров'я.

Ці лідери у секторі охорони здоров'я зробили неймовірний подвиг у Афганістані. Вони значно збільшили доступ до сфери охорони здоров'я для більшості населення. Вони швидко покращують стан здоров'я населення Афганістану, який був одним з найгірших у світі.

Інше занепокоєння, про яке часто чую: "Ми просто не можемо собі цього дозволити, у нас немає грошей. Це неможливо підтримувати".

Поточна система, яку ми маємо, є найбільш затратною та неефективною системою, яку можна собі уявити.

Уряди на кшталт США, або об'єднання урядів, Єврокомісія, наприклад, щороку витрачають 15 мільярдів доларів лише на гуманітарну і невідкладну допомогу при стихійному лиху по всьому світу.

Це не стосується іноземної допомоги, це лише допомога при стихійному лиху.

95% цього йде міжнародним агенціям з допомоги, які потім мусять імпортувати ресурси в ці регіони, і збудувати разом певний вид тимчасової системи охорони здоров'я, скажімо, який вони потім демонтують та відсилають, коли у них закінчуються гроші.

Коли ми бачимо, як лікарі тікають, як вичерпуються ресурси охорони здоров'я, як розвалюються установи - ось це критичне становище. Ось коли ми маємо бити на сполох та махати руками.

Українською для TED лекцію переклала Анастасія Криса.

Титульне фото: lucidwaters/Depositphotos

Можливо, вас зацікавить:

powered by lun.ua

Головне на сайті