Не бійтесь не сподобатись, якщо хочете допомогти. 4 історії про tough love на TEDxKyiv

Не бійтесь не сподобатись, якщо хочете допомогти. 4 історії про tough love на TEDxKyiv

Часом ми потрапляємо у непередбачувані, несправедливі та майже безвихідні ситуації. Ми їх можемо ненавидіти та намагатись уникати, але саме вони штовхають нас розширювати межі власних можливостей.

"Українська правда. Життя" розпочинає ділитися виступами спікерів TEDxYouth@Kyiv.

***

Ця історія не залишитись вас байдужими.

Знайомтесь, Станіслав Грещишин.

Активний учасник Революції Гідності як студент історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

Працював координатором з планування у ГО "Захист патріотів" та вчителем історії.

А останні три роки активно займається трансформацією медичної системи і доступом українців до якісної медичної допомоги. Стас був керівником патронатної служби в. о. міністра охорони здоров‘я доктора Уляни Супрун.

Хто з вас колись надава людині першу допомогу? Підніміть руку. Прикласти лід або накласти пластир на поранений палець теж рахується. Клас.

Наш мозок дуже дивним чином зберігає ті випадки, коли ми допомагаємо комусь.

Але ми не звертаємо уваги на те, як те, що ми допомагаємо постраждалій людині, впливає на наше оточення і середовище.

Влітку 2016 року ми з дружиною стали свідками терористичної атаки в аеропорту Ататюрка в Стамбулі.

Після двох вибухів близько сотні людей з різних куточків світу сховались в одному з приміщень аеропорту.

Окрім страху, який можна було відчути в повітрі, була ще одна дуже сильна емоція.

Підозра. Кожна людина дивилась на незнайомця збоку і думала: чи цей дивний бородатий чувак з рюкзаком раптом не смертник?

Але в кімнаті також була поранена жінка. Я не розумів, якою мовою вона розмовляла зі своїми близькими. Вона не розуміла моєї англійської.

Але мовою жестів мені вдалося пояснити їй, що я можу надавати першу допомогу. І зробив усе можливе до прибуття медиків.

Коли в епіцентрі чогось такого непередбачуваного, хаотичного як теракт, хтось навіть трішки виглядає ніби діє за чітким алгоритмом і має якийсь план, це заспокоює людей навколо. І додає трошки впевненості і відчуття якоїсь мінімальної, але безпеки.

Не тому, що десь написано, що життя – це цінність. А тому, що хтось вживає конкретні заходи для того, щоб допомогти.

Ну і, відповідно, цей чувак з бородою навряд чи смертник, якщо він надає першу допомогу жінці.

Теракти кожного року забирають значно менше життів, ніж справжній найбільший вбивця – серцево-судинні захворювання.

До того, як діяти під час теракту, дуже важко підготуватись. Майже неможливо. У випадку з хворобами серця – все дуже добре досліджено. І для кожної конкретної проблеми чи її прояву є конкретні рішення.

Наприклад: порушення ритму роботи серця. Може статися з будь-ким. Будь-де. У будь-який момент. Для того, щоб допомогти, треба небагато.

Треба мати навики, які можна отримати за один день вашого часу на тренінгу, і, в ідеалі, мати дефібрилятор. Це такий пристрій, який в багато разів піднімає шанси на виживання.

Як знати, де найближчий дефібрилятор? В багатьох країнах існують спеціальні додатки і карти, які показують, де на вашій локації найближчий пристрій. Наприклад, так виглядає карта дефібриляторів у Великій Британії.

Ці зелені і помаранчеві сердечка означають, що в конкретній локації у доступі є дефібрилятор.

Так виглядає карта дефібриляторів України.

Це не тому, що в Україні ніде нема дефібриляторів. Вони є.

Але навіть там, де вони є, вони встановлені не тому, що хтось дбав про життя людей навколо. А тому, що, наприклад, це була обов’язкова вимога при спорудженні стадіонів до Євро-2012.

Дефібрилятори, їхнє встановлення та тренінги з першої допомоги - це не урядова історія.

Раїса Богатирьова не вкрала всі дефібрилятори і наші навики першої допомоги, коли втікала в 2014-му році.

Що про нас як про спільноту говорить ця карта?

Вона каже, що ми не до кінця щирі, коли говоримо про цінність людського життя.

Світова культура і мотиваційні пабліки зробили цю фразу дуже відомою:

"Той, хто врятував одне життя, врятував цілий світ".

Зверніть увагу – не "той хто цінує одне життя, врятує цілий світ", а той, хто врятує одне життя.

З дитинства нас вчать, що життя – це найвища цінність. Але нас не вчать, цінність – це щось, за що ми готові боротись.

Цінувати життя означає вміти його рятувати. І для цього не треба бути медиком.

Є безліч доступних способів допомогти людині. Наше відношення до першої допомоги і його зміна може бути новим суспільним договором з дуже простою умовою.

У випадку, коли комусь зле, не буває незнайомців.

Ця людина, якій стало погано на маршрутній зупинці, або в громадському транспорті, це точно чийсь батько або мати, чиясь сестра або син.

Для когось ця людина – цілий світ і ви можете допомогти врятувати цей світ. Не бійтеся бути готовими врятувати чийсь світ.

Не відносьтесь до людей, яким стає зле на вулиці, так, наче вони терористи-смертники: "О, дивись, комусь стало зле. Давай обійтем, бо може зараз ще людина вибухне і нас зачепить".

[BANNER2]

***

Тепер признавайтесь, хто з вас колись отримував першу допомогу, кому її надавали?

Цей досвід ще важливіший і цінніший, ніж коли ми комусь допомагаємо.

Взимку 2015-го року я був перекладачем на курсі з підготовки медиків військ спеціального призначення в одній з військових частин в одному з міст України.

Курс проводили інструктори з Британії, яких в Україну привезла одна громадська організація.

Інструктор Алекс, колишній спец призначенець, навчав українських спецпризначенців у той день, як ставити крапельниці.

І використовував як живого манекена перекладача, тобто мене.

Коли він ввів голку мені у вену і я побачив перші краплі своєї крові, в мене в очах почали з’являтися зірочки. Я подумав: "Клас, зараз ти втратиш свідомість в кімнаті, повній машин смерті через декілька крапель власної крові. Молодець, Стас!".

Я зібрав всю свою волю в кулак, подивився і сказав: "Alex, i think i need to sit down". Алекс подивився на мене, на свого блідого перекладача і каже: "Mate, are you serious?".

Я був дуже сіріоз, бо вже через декілька секунд він надавав мені професійну першу допомогу.

Алекс посадив мене на стілець, акуратно перевернув його спинкою до підлоги, так щоб мої ноги були вище мого серця і кров прибула до життєво важливих органів.

Він продовжував продовжував ставити мені крапельницю, я продовжував перекладати для людей, які були в кімнаті.

І все обійшлось. Коли тобі надають допомогу в кімнаті, повній спецпризначенців, це дуже, дуже травматичний досвід для того его.

Але людина, яка надає тобі допомогу, не думає про твоє его. Людина надає допомогу за чітким алгоритмом, розробленим на основі доказової медицини, щоб берегти твоє здоров’я і твоє життя.

Її ціллю не є сподобатись тобі. Її ціль – допомогти тобі. І це правило працює не лише з першою допомогою.

Найкраще засвоїти це мені допоміг досвід 2014 року.

Війна з Росією. Перші вбиті. Перші поранені захисники.

Всі намагаються допомогти якимось чином.

Люди привозять, закуповують або організовують гуманітарну допомогу будь-чого, щоб у наших захисників було все, як у військових НАТО.

Цього літа я потрапив як волонтер в організацію "Захист патріотів". Вона займалась тим, що складала ось такі аптечки за "натівським стандартом" і передавали їх військовим.

Засновниця організації – Уляна Супрун. Українка, яка народилась, виросла і зробила успішну кар’єру лікаря у США.

Разом зі своїм чоловіком повернулась в Україну якраз коли розпочалась Революція Гідності. Після активної участі в подіях на Майдані вони зосередились на тому, щоб допомогти військовим з тактичною медициною.

Бо мати "натівську" аптечку, але не вміти нею користуватись – це те саме, що її не мати.

Після певного часу роботи волонтером мені запропонували стати координатором з планування.

Моя робота полягала в тому, щоб телефонувати військовим, які залишили заявки на аптечки, і домовлятися з ними про проведення дводенного тренінгу курсу бійця-рятувальника для того, щоб навчити людей рятувати життя. Своє або своїх побратимів. І це була проблема.

Бо влітку 2014-го року всі хотіли аптечки і ніхто не хотів дводенний тренінг: "Ми що, їдемо лікувати людей чи шо?", "Це ж не медичне училище, у нас солдати, нам просто треба аптечки", "Ми не можемо виділити два дні, у нас все розписано, і взагалі – ви ж волонтери, у вас "натовські" аптечки. Не вимахуйтесь і віддайте їх нам".

Розмови відбувалися в основному з офіцерами чинних бойових підрозділів, які або вже були в АТО або найближчим часом повинні були туди відправитись.

Це були люди, які захищали незалежність України і мою в тому числі ціною власного життя і здоров’я. І моїм обов’язком було постійно, на десятки пропозицій компромісу, казати їм "ні".

Але мені дуже хотілось подобатись цим людям.

Тому я регулярно приходив до Уляни з Марком і казав: "Слухайте, може, ми для цього підрозділу, який щойно дзвонив, якийсь такий зробимо план, щоб не два дні, а один, і не один, а 4 години, і ми б все встигли і віддали їм аптечки".

В одній з таких розмов я дізнався про поняття, культурного відповідника якому я досі не знайшов в українській мові tough love. Буквально жорстка любов.

Tough love це коли ти цінуєш чиєсь життя і не дбаєш про злість чи ненависть в твою сторону через жорстку позицію.

Бо ідеться не про твою самовпевненість чи зверхність. Ідеться про навик порятунку життя, який важливіший за будь-який вміст будь-якої аптечки.

Ми цінуємо життя захисників – і саме тому ми не погодимось на компроміси, заради їхньої безпеки.

Чи подобались мені ті розмови з військовими? Ні.

Чи подобались військовим ті розмови зі мною? Ні.

Але через два роки, влітку 2016-го року, "Захист патріотів" натренував 25 тисяч військових і передав більше 21 тисячі аптечок.

У більшості випадків час на 2-денний тренінг таки знаходився. Особовий склад могли виділити. Іноді давали навіть взрив-пакети для симуляції.

Станом на літо 2016-го року у всіх силових відомствах України з’явився в програмі підготовки військових пункт "тактична медицина" з тренінгом, який в середньому займав 16 годин. Обов’язковий тренінг при підготовці.

Це 2 дні по 8 годин занять.

Усі складні розмови, суперечки з людьми, яким я хотів сподобатись, відійшли на задній план через ось такі повідомлення.

Повідомлення від людей, які врятували чиєсь життя не тому, що в них була аптечка. А тому, що в них був навик це робити.

Не аптечки рятували військових. Люди рятували людей.

***

Після цього того ж літа керівницю "Захисту патріотів" запросили очолити одне міністерство, щоб здійснити зміни в медичній сфері.

Всі погоджувались, що "так, як зараз є в медицині, більше бути не може, потрібні рішучі заходи, радикальні зміни".

Але пропозиція нової команди знову виглядала всім занадто жорсткою.

Тим не менш, осінню 2017 року парламент проголосував закон і дав зелене світло найбільшій в історії незалежної України трансформації системи охорони здоров’я.

Першим етапом цієї трансформації мали стати зміни на первинній ланці.

"Первинна ланка" – це таке дивне словосполучення на означення близько 1000

Закладів по всій країні, де працюють наші з вами сімейні лікарі, терапевти та педіатри.

[BANNER3]

Однією з обов’язкових вимог о цих закладів була комп’ютеризація і готовність працювати в електронній системі охорони здоров’я.

Практично це означало, що в них закладах мав бути комп’ютер, інтернет і специфічне програмування, щоб працювати в eHealth.

Це було обов’язковою вимогою, щоб міністерство могло приймати рішення, яке впливає на життя, здоров’я мільйонів українців на основі інформації, яку воно отримувало б в режимі реального часу і могло легко верифікувати, а не на підставі брехливої паперової статистики.

На початку 2018-го року 2% закладів на первинній ланці були компютеризованими і були готові працювати в eHealth.

Команда міністерства їздила у всі регіони спілкуватися з управлінцями і штовхати їх до того, щоб підготуватися вчасно і перший етап розпочався.

І – ви не повірите! Неймовірна солідарність, "Схід і Захід разом". Всюди однакові аргументи: "У нас нема браги в прінтер в амбулаторії, який eHealth?", "Ми не передбачили кошти на комп’ютери в бюджеті на цей рік, давайте, може якось ви нам щось додатково виділите". Ну, і моє улюблене: "Нічого не готове, система не готова, давайте на рік відтермінуєм, всі підготуються і тоді ми стартуєм".

Йшлось про рішення, яке впливало на життя, здоров’я мільйонів українців.

І відповідь команди міністерства було уже добре відоме вам "Ні".

Чи сподобалась ця відповідь регіонам? Ні.

Чи зупинило це трансформацію системи охорони здоров’я? Ні.

Станом на грудень 2018-го року 97% закладів первинної ланки були комп’ютеризовані і працювали в системі eHealth.

Для десятків тисяч лікарів і медсестер з’явилась нагода вперша отримувати зарплату в 2-3-4 рази більшу, і зовсім інші умови роботи. Найважливіше28 мільйонів українців вперше скористалися можливістю обрати свого лікаря, і мають тепер опцію записатись на прийом онлайн.

Не треба боятися складних розмов. Не треба боятись давати людям навколо tough love. Від цього ще ніхто не помер.

Але через відсутність цих складних розмов на різних рівнях кожного дня ми втрачаємо людей.

Вони можуть бути живі, навіть дуже здорові, але десь всередині них вмирає їхній потенціал, десь всередині вмирають кращі версії цих людей і разом з ними вмирає краща версія нашої країни.

Яку б проблему ми не намагалися вирішити, завжди треба пам’ятати про правило першої допомоги. Ціллю є не сподобатись комусь. Ціллю є допомогти.

І дуже часто, дуже часто в Україні "сподобатись" і "допомогти" будуть по різні сторони барикад.

***

Останні роки я спостерігав за процесами на різних рівнях, і в мене в голові постійно крутилось питання – як багато змін в цій країні не стаються через ці ідіотські міфи та ілюзії про нашу неготовність, недостатню зрілість і так далі…

Влітку 2014 року було важко знайти офіцера, який би вірив в доцільність дводенного тренінгу для рядових солдат з першої допомоги.

В січні 2018-го року неможливо було знайти управлінця в сфері охорони здоров’я, який би вірив, що "первинка" стартує вчасно і зміни відбудуться, як заплановано.

Ще важче було знайти лікарів, які б повірили, що в них зарплата зміниться і умови роботи.

Але це все сталось.

Що зупиняє нас від того, щоб всю цю енергію скепсису, опускання рук і зневіри у власні спроможності направити на великі системні зміни?

Як історик, я думаю, що частину відповідей ми можемо знайти в нашому минулому. Наприклад, в історії про вагончик, який зміг.

1903 рік. Степами Полтавщини рухається поїзд.

У цьому поїзді сидять представники інтелігенції з Наддніпрянщини і Галичини: Леся Українка, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Євген Чикаленко і ще декілька десятків людей, яких наша шкільна програма з історії та літератури навчила нас щиро ненавидіти.

Вони їдуть в цьому вагончику. Жартують про те, що якщо поїзд зійде з рейок, то на справі національного відродження можна буде поставити хрест.

І в цьому жарті є велика доля правди.

Люди на цьому фото були неймовірно схожими на нас сьогодні. Вони любили і ненавиділи один одного.

Обожнювали і заздрили. Вони вели довгі переписки листами, що "Ви надмірно радикальні і вимагаєте всього і відразу вже тут, прямо сьогодні, це неможливо".

Інші писали їм у відповідь, що "Ви пристосуванець і дбаєте тільки про власну безпеку".

Вони об’єднувались у тематичні гуртки і політичні партії, щоб розсваритись і об’єднатись у ще більшу кількість гуртків і партій.

Але в них була риса, яка їх об’єднувала.

Вони були першою генерацією українських інтелектуалів, яке свідомо називали себе "українцями" на відміну від десятків мільйонів руських людей, русинів, малоросів і рутенів, з якими в них була спільна історія, мова і культура.

Їхньою ідеєю було об’єднати цим іменем всіх цих людей, щоб вберегти їх від поглинання іншими державами, поширивши ідею самостійної України.

Цей вагончик рухався і ніщо не могло його спинити, як і їхню ідею: дві найкривавіші війни в історії людства, більшовики, нацисти, фашисти, десятиліття терорів, голодомори, геноциди, екологічні та техногенні катастрофи.

В 1930-1040-і роки на цих землях було найнебезпечніше на цілій планеті.

Тим не менш, попри все, українці є.

Знаєте, куди котився той вагончик? В Полтаву. На відкриття першого пам’ятника українському письменнику.

На думку людей у тому вагончику, на такий пам’ятник заслужив Іван Котляревський.

Іван Котляревський був людиною, якій вдалось першій написати твір, в якому всі-всі-всі герої розмовляли українською мовою.

В той час, коли він його писав, всі українці народжувались, виростали і проживали все життя у суспільствах, де для досягненння успіху у будь-якій сфері, треба було переходити на російську, польську, угорську чи німецьку, румунську або якусь іншу мову.

Котляревський дав людям світ. Нехай навіть уявний, в якому від звичайного козака Енея до всесильних богів – всі розмовляли українською.

Чи було готове українське суспільство у 1903 році? Ні.

Чи українці були готові до викликів ХХ століття? Ні.

Але чи це зупинило вагончик в Полтаву, який котився в 1903-му році? Ні!

Хто з вас вважає себе українцем або українкою – підніміть руку. Вау.

Разом з нами на планеті щонайменше 50 мільйонів людей є живими свідченнями того, що ми належимо до фантастично спроможної спільноти.

І якщо попри усі мізерні шанси на успіх той вагончик у 1903 році зміг, то що спиняє нас сьогодні?

Насправді – нічого.

Нічого не зупиняє нас від того, щоб цінувати життя по-справжньому і вміти його берегти.

Нічого не зупиняє нас від того, щоб давати людям навколо більше tough love, не зациклюючись, щоб сподобатись, а думаючи про те, як допомогти.

Нічого не зупиняє нас руйнувати міфи про нашу "неспроможність" і "неготовність" до великих системних трансформацій.

Не треба зосереджуватись на тому, щоб врятувати весь світ відразу.

Давайте рятувати його одне життя за раз.

І так людина за людиною, світ за світом, колись, можливо, ми врятуємо його весь.

Більше цікавинок від TED:

4 причини, чому коти так дивно поводяться. Відео TED

Соціолог на TEDx пояснила, чому страх, сором і вразливість – ознаки щастя. ВІДЕО

Секрети успішного виступу: лайфхаки від спікерів TED

Реклама:

Головне сьогодні