Вижити на карантині. Історії родин, які заслуговують на те, щоб все було добре

4385
19 квітня 2020

Упродовж кількох тижнів на різних континентах люди вчаться жити в незвичних умовах.

COVID -19 загнав нас за поріг власних осель. І водночас вигнав десятки тисяч людей за поріг виживання.

На паузах підприємства й організації, а з ними – стабільні сімейні доходи.

Тому вже зараз є ті, хто бореться не лише проти коронавірусу, а й за шматок хліба.

Батько-герой

"Лев, Річард, Сімона, Сюзанна, Ян, Анжеліка, Святослав, Ростислав, Станіслав, Ельвіра, Марія, Ілона. Всі мої, рідні. Від однієї дружини", – киянин Станіслав перелічує імена своїх дітей за віком.

Від найменшого 7-річного сина до найстаршої 26-річної доньки.

Киянин Станіслав один виховує 12 дітей

"Шість хлопчиків і шість дівчаток, – продовжує з усмішкою.

Так вийшло. Спочатку народилося три доньки і я сина хотів. Четвертим народився син.

Потім дружина сказала, що потрібен ще один, щоб був друг для Станіслава, і з’явився Святослав.

А потім їй захотілося ще дівчинку.

Ну, а далі вона знову вагітніла і ми навіть не думали про аборт. Так і вийшло 12. Одна донька вже своїх двох доньок має. Тому я не лише тато, а вже й дідусь".

На жаль, цей "дідусь" – без бабусі.

П’ять років тому в дружини Станіслава Ірини діагностували рак молочної залози.

Родина збирала гроші, допомагали благодійні фонди, жінку лікували і навіть був період, коли здалося, що хвороба відступила. Та згодом Іра знову відчула слабкість. А рік тому мами дванадцятьох дітей не стало.

"Коли дружина померла, я звертався до психолога, але зрозумів, що в мене й так занадто багато спілкування, що найкраща реабілітація для мене – взяти собаку і піти погуляти. Самому, розповідає Стас.

Бо, розумієте, ти весь час про когось піклуєшся, кожну секунду. І від цього стомлюєшся. Треба відпочивати. То от я так і відпочиваю, йду на півгодини з дому".

Хоча й не існує такого терміну як батько-герой, це точно про нього.

Семеро з цієї великої сім’ї – неповнолітні, тож повністю залежать від тата.

П’ятеро – школярі.

У 20-річного сина інвалідність: хлопець практично не чує, тому живе разом з татом і молодшими.

Діти Станіслава: Ростислав, Ян, Сюзанна, Сімона, Анжеліка

Нині в квартирі на київських Позняках дев’ятеро мешканців.

"Одна кімната для дівчат. Одна для хлопців, – розказує Станіслав. – В принципі, місця нам вистачає".

Однак під час карантину в них удома, як "у рукавичці".

"Зазвичай усі розходяться, нікого нема, а тепер усі на місці. Раніше ми хоч у ліс виїжджали, а зараз вже й цього не робимо, сидимо в квартирі", – розповідає батько.

Режим запровадили: вранці встали, поснідали, з 9-ї години всі сідають за уроки.

У п’ятьох школярів дистанційне навчання: перший, третій, четвертий, шостий і восьмий класи.

Поки діти вчаться, Станіслав готує обід. Старші допомагають, чистять овочі, смажать відбивні. 

"Я не вмів готувати, але, як то кажуть, життя змусило, – усміхається він.

Не скажу, що ми відрами готуємо. Звичайні каструлі. На обід: суп курячий або гороховий, чи борщ. На друге можу приготувати плов, макарони, гречку, картоплю з м’ясом, – та будь-що".

Поки готувати є з чого. Але як буде далі, Станіслав не знає. Через карантин він втратив роботу (займався доставкою автомобільних запчастин).

Взагалі він саксофоніст, навіть у симфонічному оркестрі грав.

А ще вся родина регулярно знімалася в масовках серіалів і реклами. Тепер зйомок нема, прибутків – теж.

Живуть на державну допомогу. На всю родину отримують трохи менше 10-ти тисяч гривень. Виходить тисяча на кожного щомісяця, або 33 гривні на добу.

"Ми не скаржимося. Поки нам вистачає. Є благодійники, які допомагають. Зрештою я сподіваюся знайти якусь роботу. Хоча, під час карантину з цим складно, – каже батько 12 дітей.

Єдине, за що переживаю – документи на отримання державної допомоги треба кожних півроку поновлювати. От зараз саме цей час. Чи працюють органи, як мені довідки всі зараз позбирати? Якщо припинять виплати, настане для нас усіх непростий період.

Не скажу, що боюся. Страх забирає пів життя. А мені нема коли. Дітей на ноги поставити треба".

Мама-бабуся

"Мама!" – маленький хлопчик, на вигляд років зо два, тягне вгору ручки.

Жінка усміхається: "Ну, йди, іди до мене". Малий тулиться щокою до її щоки й обнімає за шию. Жінка, яку Артемчик називає мамою, насправді його рідна бабуся.

"Торік у листопаді ми взяли опіку над Артемом. Моїх невістку та старшого сина позбавили батьківських прав, вони пили.

Я не могла дозволити, щоб Артема віддали в дитбудинок. Тепер звикаємо один до одного", – розповідає Світлана зі Старобільська, що на Луганщині.

Звикає до нового члена сім’ї й 9-річний Нікіта, син Світлани, в якого інвалідність: дитячий церебральний параліч.

"Слава Богу, не складна форма. Нікіта ходить, розмовляє трохи, відвідує звичайну школу, – розповідає мама.

Діти добре його приймають. Він за ними тягнеться, вчиться в них. Хоча йому важко, пам’ять дуже погана і по сто разів треба те саме повторювати, щоб він запам’ятав".

Світлана з Артемом та Нікітою

Нікіта погано пристосовується до змін.

Кілька років тому він боявся людей у формі, яких у їхньому місті через близькість до фронту з’явилося чимало, і не хотів виходити на вулицю.

Лякався вибухів, хоч вони були далеко від їхнього дому.

Потім з’явився хлопчик, якому мама стала приділяти багато уваги.

А тепер через карантин всі вони сидять вдома і притираються один до одного на обмеженій закритій території. Всього звичного для Нікіти, – школи, занять у центрі, які він відвідував, – нема.

На щастя, хлопчик не розуміє, що до всього в родини складно з фінансами. Світлана, щоб піклуватися про дітей, звільнилася. А в січні, через банкрутство фірми, втратив роботу й батько Нікіти. Тепер сім’я живе тільки на державну допомогу дітям. 

"Чоловік у мене дуже "рукастий", вдома все робить. Шукає підробітку, намагається заробляти, але й так роботи в Старобільську мало, а зараз карантин, то взагалі нема", – ніби виправдовується Світлана.

На щастя, Нікіта попри карантин продовжує свою реабілітацію.  

"Нам дуже допомагають добродійники: і психологічну допомогу здійснюють, підтримують. І логопед, і психолог, і соціальний педагог з Нікітою працює. Навіть у карантин нас не полишають, проводять онлайн заняття, – розповідає мама.

Наш соціальний педагог готує дуже цікаві завдання. Ми й будиночок будували, і мейкап робили. З психологом постійно спілкуємося.

І з медикаментами допомагають, адже всі ліки, які по неврології, дуже дорогі".

У благодійній організації, яка опікується родиною, кажуть, що Нікіті концентруватися на онлайн заняттях складно. Він швидко стомлюється і відволікається, але заняття йому припиняти не можна.

"Щоб не було регресу, потрібно постійно працювати і дотримуватися режиму дня, – зазначає Тетяна Федотова, психолог СОС Дитячі Містечка Україна

Важливо забезпечити хлопчику умови, щоб його ніхто і нічого не відволікало. Для полегшення процесу навчання, використовуємо інтерактивні форми занять.

Ми бачимо позитивні результати від роботи, радіємо з цього, але тут головне – не зупинятися та займатися регулярно".

Мама-волонтерка

У Наталі та Андрія з Києва четверо доньок. І нуль уявлення, як жити далі.

"Навіть на продукти не вистачає", – бідкається Наталя.

Андрій через карантин втратив постійну офіційну роботу.

Заощаджень у сім’ї не було, бо наймолодша 4-річна Софійка з народження важко хворіє, тож усі гроші йшли на операції та лікування. Довелося навіть брати кредит в банку.

До карантину з Софійкою працював психолог і логопед. Тепер життя на паузі.

І, схоже, психолог знадобиться мамі: жінка в розпачі. Єдину допомогу, яку вони отримують від держави – 1700 гривень на утримання найменшої доньки, автоматично забирає банк ­­– сім’я не розрахувалася по кредитах. 

Андрій та Наталія із доньками

Ще недавно в Андрія була хороша робота, непогана зарплата, тому на дітей вони грошей не отримували. Хоча сім’я й багатодітна.

"В соцзабезі вирішили, що я не малозабезпечена. Чоловік працював офіційно. Був достаток", – каже мама.

Останні тижні Андрій перебивається випадковими заробітками.

Наразі працює в приватного підприємця, який встановлює двері. Працює неофіційно на простих, як двері, умовах: є замовлення, виходиш і отримуєш в день 250 гривень. Нема – сидиш вдома.

Замовлень небагато: в період карантину двері турбують небагатьох.

Де і як шукати іншу роботу, та й як на неї добратися, якщо транспорт працює тільки по спецталонах, Андрій не уявляє. А дітей і себе годувати треба.

Рятує хіба пенсія Наталиної мами. Втім, на сімох людей її недостатньо.

"Не живемо, а животіємо. Харчів немає", – каже Наталя. І разом з тим ходить волонтерити в центр, що опікується дітьми з ДЦП: "То мій другий дім, волонтерю там уже кілька років. Я діток люблю, для мене вони всі рідні".

Центр зараз також на карантині. Занять нема. Але родини з особливими дітками не залишають без допомоги. Наталя пакує благодійну допомогу по однакових коробках: засоби гігієни, харчі, підгузки, які далі розвозять тим, кому вони потрібні.

Вона й сама шукає допомоги серед небайдужих та фондів, хоч і продовжує допомагати іншим. "Завжди є той, кому ще складніше, ніж мені. Тому якщо можеш допомогти, роби".

Кількість тих, хто потребує допомоги, із початком карантину суттєво збільшилась – зазначають у благодійній організації СОС Дитячі Містечка Україна, яка й опікується цими трьома родинами.

Всього ж під супроводом організації 584 сім’ї та 1200 дітей.

"Скорочення зарплат, звільнення з роботи, неможливість підробітку через закриття підприємств – це болісно вдарило навіть по тих сім’ях, які раніше могли самі себе забезпечувати фінансово.

До цього додався страх, тривожність та депресія, – розповідає Сергій Лукашов, національний директор СОС Дитячі Містечка Україна.

Зараз ми маємо 64 родини, які вкрай потребують допомоги і чиї потреби ми вже не можемо забезпечувати наявними ресурсами і пожертвами.

Так, якщо психологічну підтримку цим сім’ям ми надаємо силами наших фахівців, то потреби в продуктах, одязі, товарах особистої гігієни, побутовій хімії, засобах дезінфекції та іншому в повному обсязі забезпечити ми вже не в силі".

При цьому спеціалісти наголошують на необхідності в сьогоднішній ситуації дати дітям відчуття безпеки та захищеності, а без задоволення базових потреб це зробити неможливо.

Кожен, хто хоче допомогти сім’ям, якими опікується благодійна організація "СОС Дитячі Містечка Україна", може зробити це за допомогою картки через сайт організації.

Христина Коціра, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Як пацієнти рятують лікарів від коронавірусу, або Де знайти 5 000 доларів на кожну лікарню

Як можна допомогти лікарям. Корисні посилання

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua