День пам'яті захисників України: 5 думок про те, чому важливо чути живі історії героїв війни

29 серпня – день приурочений пам'яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

У цей день важливо, щоб прозвучали живі історії від героїв, які мають особистий досвід у цьому.

Публікуємо думки таких людей, які були озвучені напередодні цього дня, на першому онлайн-марафоні із документального активізму, організованого проектом Arts&Rights.

ОЛЕКСАНДР ТЕРЕЩЕНКО

заступник міністра у справах ветеранів, учасник бойових дій на сході України, "Кіборг"-захисник Донецького аеропорту

Олександр Терещенко, "Кіборг"-захисник Донецького аеропорту

– На моє переконання, саме пам’ять має бути живою.

Я народився в радянській державі, виховувався на цій радянській міфології і зараз мені не хочеться, щоб у нас були такі ж розповіді про нереальних людей, ідолів, як були тоді.

У нас був шанс згадати про свою національну пам'ять – і ми цей шанс використали. Коли постала безпосередня загроза втратити державу, тоді ми зрозуміли, що треба знайти в собі мотивацію, сили, щоб іти і у 21 столітті ризикувати життям і гинути.

Зараз вкрай важливо, щоб політика пам'яті будувалася на живих історіях, реальних людях. Бо ті, хто готовий іти і гинути за державу – це звичайні, прості люди. І щоб, дивлячись на них, у нас було бажання йти далі. Ми маємо будувати пам’ять у такому напрямку.

Звісно, не можна позбутися суму, коли ти дивишся на молодих хлопців, які пішли. Але має бути насамперед гордість за те, що вони – наші співвітчизники.

Минулого року я був на Чернігівщині в одному маленькому селі. Там одна із мешканок села вирішила в покинутій хаті чоловіка, який загинув на Сході, зробити музей. От просто сама його зробила. Цей чоловік був механіком механізованої бригади, загинув під час обстрілу. Він просто пішов захищати, робити те, що він може.

І ось цей поклик душі людей, які абсолютно не є чиновниками, потяг до живої, непідробної пам'яті – це дуже важливо, дуже цінно.

НАТАЛІЯ ДУБЧАК

координаторка проектів Департаменту військового капеланства УГКЦ для родин військовослужбовців, родичів полеглих Героїв, майор у відставці, мама загиблого військовослужбовця

Наталія Дубчак, майор у відставці, мама загиблого військовослужбовця Олександра

– Дуже добре, коли ми не героїзуємо наших Героїв. Вони просто дівчата і хлопці, вони не відрізняються від нас з вами.

Вже шість років, як немає мого Сашка. І через півроку після його загибелі я почала займатися волонтерською діяльністю, спілкуватися з родинами. І зрозуміла, що всі вони – дуже схожі.

Сашко хотів бути військовим, мабуть, з самого дитинства. Його батько був військовим моряком.

Сашко народився в Росії, перша його мова була російська. Вже коли ми перебралися до Україи і він перейгшов свідомо на українську мову, він жартував: "Мам, знаєш, я вже тоді в дитинстві відчував, що це не моя мова і тому вона мені в школі так не йшла".

Коли розвалився Радянський Союз, чоловік поїхав в Білорусь, а ми з двома дітьми повернулися до Києва і почали тут нове життя.

Життя так розпорядилось, що я теж стала військовослужбовцем, прийняла присягу на вірність народу України, Сашко так само продовжував бачити військове життя, на нього це дуже вплинуло.

На військову службу його не брали, у нього було викривлення хребта. Він навіть влаштував скандал у військкоматі, говорив, що бути військовим – це його мрія. І це був той час, коли всі "косили" як могли – а він захотів служити.

До часу Майдану, до початку війни – йому було за 30 (він загинув в 32). Після Майдану він не зразу пішов на війну. Сашка втримувало те, що тут мала донька, потрібно її виховувати, забезпечувати.

Але коли призвали мого прийомного сина – це стало для нього переломним моментом. Він у квітні потрапляє до другого батальйону Нацгвардії, проходить коротку підготовку і в травні потрапляє під Слов'янськ, коли він ще був не наш. Там вони знаходяться більше місяця, повертаються на ротацію.

А потім відбувалось щось незрозуміле, їх не повертали, Саша переживав, що він вдома. Почав знову бігати кожен день до військкомату. І з третьої спроби потрапив до 95 аеромобільної бригади і продовжив свою службу.

Я знала, на що син іде. Звісно, я цього не допускала, але десь глибоко в душі розуміла, що на війні трапляється все.

Коли він потрапив у 95-ку, я знала, що їх перекидають туди, на "передок", але він мене два тижні обманював, говорив, що вони потрапили у взвод забезпечення в штабі.

Я два тижні йому вірила, і як військова переживала, що син так рвався на війну, до участі в бойових діях, а його залишили в тилу.

А коли за два тижні він зателефонував, я почула обстріл і все зрозуміла. В цьому весь Сашко.

В телефоні я в нього була записана "Генерал мама", він дуже пишався тим, що в нього мама військова, що я багато чого досягла в кар’єрі, а жінкам це в армії непросто.

Загинув під Дебальцево 14 лютого. Я тільки через рік дізналася, що насправді відбулось. На кожного загиблого заводять справу, але в мене не було сил їхати і її читати.

Через рік, саме в річницю загибелі, мені зателефонував хлопчина, який у той момент був разом з ним.

Фактично сина перебило навпіл кулеметною чергою. Знали, куди стріляти – нижче броніка. Людина помирає за лічені хвилини.

І от цей хлопчина мені це розповів зі сльозами. Ми тепер дружимо, він приїжджав до Сашка на могилу.

Зараз ми працюємо над проектами, направленими на підтримку в першу чергу батьків. Робили фотосесію матерів – 12 мам з різних регіонів України у календарі. Чесно кажучи, не всі погодились на цей проект, бо треба було примусити себе, треба було посміхатися і бути готовими до того, що тебе будуть бачити.

Наша головна мета – говорити про наших загиблих воїнів. Бо за кожною мамою стоїть герой, який віддав за нас своє життя.

ЛЮДМИЛА НИЧАЙ

засновниця проекту Мистецька резиденція Назарія Войтовича

Людмила Ничай, засновниця проекту Мистецька резиденція Назарія Войтовича

– Назарій Войтович – наймолодший герой Небесної сотні.

Завдяки проекту "Мистецька резиденція", що втілено у рідному селі юнака – Травневе на Тернопільщині, ми можемо відзначити громаду, яка виховала мужнє, добре серце та талановитого митця, життя якого обірвалося у 17 років.

Даний проект розроблено як частину великої ідеї – Відзнаки Героїв, що покликана вшанувати пам’ять та надати можливість продовжити розпочаті справи та втілити мрії загиблих Героїв Небесної Сотні у переламні дні Революції Гідності.

У свої 17 років Назар багато малював, писав вірші, мав, що сказати світові.

Коли читаєш його вірші, написані у 13 років, стає трохи моторошно, бо він справді наче відчував, наскільки мало в нього часу.

Назарій Войтович – наймолодший герой Небесної сотні – на Майдані

Резиденція – це місце, куди приїжджають молоді митці, спілкуються про нашу політичну ситуацію. Говорять про те, яким чином вони можуть бути корисними, цікавими. Всі, хто був там хоч раз, хочуть туди повернутися.

Ми збираємо людей, щоб берегти пам’ять про героїв Революції Гідності і таким чином вберегти майбутнє від того, щоб не наступати на ті ж граблі.

Ми говоримо з молоддю, яка, можливо, і не пам’ятає, чому розпочалась Революція Гідності. Вони росли вже у країні, де була війна. Тому, можливо, і не мають іншого світобачення. Разом з ними ми говоримо про те, які контексти вплинули на ту чи іншу історію.

Рідні Назарія є нашими кураторами майстерень. Вони мають гостей – молодих художників, які приїжджають туди і, думаю, трошки наповнюють їх життя чимось цікавим. Вони дивляться на це і думають, що їхній Назарчик, швидше за все, теж міг би так збирати цих людей.

Мистецька резиденція ім. Назарія Войтовича

Резиденція стала вузлом, навколо якого гуртуються люди. Думаю, взагалі село буде змінювати своє обличчя завдяки існуванню Резиденції.

Батьки родин Небесної сотні довго стукали в адміністрацію для того, щоб до Травневого проклали асфальтну дорогу, бо люди проїжджали до могил по розбитій дорозі. І тільки коли ми прийшли і сказали, що це буде міжнародний проект – там з’явилось асфальтне покриття.

Думаю, пам’ять – не для того, щоб ми просто плакали. А для того, щоб ми розвивалися, вдосконалювались, створювали енергію для майбутніх поколінь, щоб вони жили краще ніж ми.

ОЛЕКСАНДРА ІВАНЮК

випускниця Києво-Могилянської академії й Сollege of Europe, авторка роману "Аморте" (твір написаний на основі реальних подій і присвячений пам’яті Юрія Матущака – учасника донецького Євромайдану)

Олександра Іванюк, авторка роману "Аморте"

– Юрій Матущак – мій приятель. У нього було життя, яке заслуговує не тільки на книгу, а й на фільм. Він був активістом, істориком. Все своє життя він провів у Донецьку, дуже любив це місто і намагався його змінити. Був також добровольцем батальйону "Дніпро 1".

Юрко був абсолютно нетиповим донеччанином. Він говорив чистою українською мовою, розповідав про різні акції, літературні вечори, зустрічі з письменниками, які вони влаштовували.

Вони – це група активістів в Донецьку, які бачили це місто саме українським і не розуміли, чому до Донецька приїжджає так мало письменників, чому там так мало книгарень, а проукраїнські акції студентів так мало підтримують. Часто їм доводилось організовувати ці події просто вночі, коли ніхто не бачить.

Коли до влади прийшов Янукович, гайки почали закручувати максимально. Їх переслідували, їм погрожували, їх намагалися застрашити.

На Майдані ми бачили багато солідарності, багато людей, які стояли пліч-о-пліч, із однію ідеєю. Натомість Євромайдан у Донецьку – це була зовсім інша історія. Він не був такий масовий, людей залякували, вносили в "чорні списки". Атмосфера страху, залякування в Донецьку була непорівняно більша, ніж в інших містах.

Юрій Матущак, активіст донецького Євромайдану, доброволець батальйону "Дніпро 1"

Для мене люди, які попри загрозу, виходили на донецький Євромайдан – просто герої. Я б хотіла, щоб ми про це пам'ятати, щоб ми про це знали.

У книзі "Аморте" я описала історію стосунків Юрка з його коханою Франческою. Вона італійка, нічого не знала про те, що відбувається в Україні, приїхала до Донецька, щоб вчити російську мову. І там зустріла Юрка.

Нам потрібно пам’ятати про Юрка і про всіх тих людей, які залишились в Донецьку і далі мріють про те, що одного дня їм не треба буде ховатись чи боятись поліції або бандитів. Щоб пам’ятати, за що ми взагалі боремось.

І коли зараз іноді говорять, що, мовляв, у Донецьку ніхто Україну не любив – це неповага до пам'яті і Юрка, і всіх його товаришів, які роками будували український Донецьк.

СТАЛІНА ЧУБЕНКО

освітянка, волонтерка, мама Степана Чубенка, Народного Героя України, 16 річного патріота з Краматорська, закатованого терористами т. зв "ДНР"

Сталіна Чубенко з сином Степаном

– Бути патріотом на Сході україні – набагато складніше і небезпечніше, ніж в будь-якому іншому регіоні.

Пам’ятаю, якось я була в Києві, у Видубецькому монастирі. І там у крамничці, мабуть, по моєму мовленню зрозуміли, що я з іншого регіону. Запитали, звідки. Кажу: "З Краматорська". "А, так ви сепаратисти". Я відповіла: "Так, ми ті сепаратисти, які віддають життя за Україну".

У нас теж було багато людей, які підтримували Україну і не уявляли свого життя без неї. Але що могли беззбройні люди, які мали тільки велику любов до України?

Так, виходили на проукраїнські мітинги, намагалися доносити інформацію в соцмережах. Так робив і мій син.

Звісно, коли місто було окуповане, тут було дуже небезпечно. Але тим не менше, він все одно міг одягти светр зі словами "Слава Україні!" чи зняти прапор "ДНРівський" з площі.

Часто питають: за що ж його вбили? 16-річний пацан, ще зовсім дитина. За що? За Україну. За любов до своєї країни.

Виявляться, просто народившись в Україні, люблячи свою країну, цінуючи її символіку – може бути небезпечно ходити по своїй землі.

16-річний пацан, ще зовсім дитина. За що?

Я ось ще думаю: жили ж, все було нормально – і раптом почалась ця ненависть до всього українського, до прапора, до герба, до гімну, до вишиванок. Незрозуміло це все. Тому я дуже пишаюсь людьми, які відстоюють свою позицію і не зрадили свою Батьківщину.

Колись жінка з Білої Церкви мені розповідала, як мала розмову з військовим, котрий їхав у поїзді зі Стьопою. Син лежав на верхній поличці. А у вагоні зайшла мова про те, що от, мовляв, тут їдуть захишати Батьківщину, а там, на сході, її зраджують.

Стьопа включився в цю розмову і почав доводити, що у нас теж достатньо патріотів. Військовий розповідав: "Я ще подумав – це небезпечно, з такими поглядами їхати в сторону Донецька".

Липень для нас це завжди 2014 рік. Ми проживаємо зі своєю дитиною весь цей розстріл.

Люди ж по-різному йдуть з життя, але завжди добре, коли поруч із тобою є рідна людина, яка може обійняти, потримати за руку. А коли в останні хвилини, а то й в останні дні життя, як було у Стьопи, навколо тебе одні вороги, які тебе ненавидять, б’ють, катують…

Там була тільки одна жінка, яка намагалась якось його врятувати, говорила цим нелюдям, що так не можна, що це ж ще дитина.

І у нас цього немає: про що він думав, наскільки йому було боляче. Нікого не було поруч. І можна ж було запросто зрадити – перейти на інший бік, підписатись на службу в них. Але у нього була така сила волі, така мужність пройти все до кінця, загинути, але не стати зрадником. І це в 16 років.

Вас також може зацікавити:

Уроки патріотизму по-донецьки. Як полюбити Україну?

Пам'ятники тим, хто боролися за свободу та життя. Потужні історії людей. ФОТО

Як зробити так, щоб Героїв Небесної Сотні пам'ятали поіменно

Пам'ять про тата і підтримка дитини. 15 тату з дивовижними історіями

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.