Телеведуча Мирослава Барчук: Вірю, що все ще можу позитивно впливати на суспільство через телебачення

Мирослава Барчук – одна із фіналісток Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року.

Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників kmbs, Києво-Могилянською Бізнес-Школою та виданням "Українська правда".

Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з цьогорічними фіналіст(к)ами Премії імені Георгія Ґонґадзе Мирославою Барчук, Борисом Давиденком і Марічкою Паплаускайте.

Мирослава Барчук – одна із фіналісток Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року

Мирослава Барчук працює на телебаченні з 1998 року. Сьогодні вона відома глядачам як ведуча політичного ток-шоу "Зворотній відлік" на Суспільному, а раніше працювала на "1+1", "5 канал", TVi та "Еспресо".

Мирослава багато знає про історію українського телебачення, що відбувається за його лаштунками – розмова з нею нагадує захопливу історичну лекцію, сповнену гірких уроків.

Ідеальне прикриття

Мирослава Барчук народилась у акторській сім’ї. Її батьки знаменитості. Обоє, Ніла Крюкова та Анатолій Барчук – народні артисти України.

"У дитинстві я вважала середовище їхніх друзів ідеальним, прекрасним і найцікавішим у світі", – згадує ведуча.

Довгий час вона навіть жила подвійним життям. Сірим та безрадісним в школі, якої не любила, і таємним та яскравим вдома – серед визнаних та невизнаних геніїв, акторів, художників, письменників, нічних розмов на кухні, самвидаву.

Стіл вдома завжди був накритим, а ключі до помешкання тато Мирослави давав усім, хто не мав, де жити.

Попри те, що батьки дівчинки постійно знімались, Мирославу на знімальний майданчик не пускали. "Мама вважала, що кіношне середовище є неправильним для дитини", – каже ведуча.

Для дівчинки це було особистою драмою. Із подругами вона ходила на всі прем’єри фільмів у Домі кіно, знала напам’ять вистави Національного театру імені Івана Франка, та у майбутньому бачила себе актрисою.

Мирослава Барчук народилась у акторській сім’ї та бачила себе актрисою

Мама без ентузіазму сприймала її мрії про акторську професію – надто добре знала, який це важкий хліб, і пропонувала вибрати філологічний чи журналістику.

Але наперекір не пішла та найняла доньці вчителя для підготовки до вступу в театральний університет. На творчому конкурсі абітурієнтка мала грати на бандурі та співати поему Тараса Шевченка "Тополя".

"Одного разу на репетиції на сцені Театру російської драми, де працював мій вчитель, стоячи біля бандури на підставці, що мала би символізувати тополю, я думала, стільки ж тексту мені ще треба вивчити.

І що таких текстів буде сотні, тисячі – як у мами з татом, які весь час вчили напам’ять романи та цілі поетичні збірки. Чим би вони не займались удома, постійно було чути шепотіння, повторювання текстів.

Тоді я подумала – нехай вже краще буде журналістика", – пригадує ведуча.

Мирослава змалку писала, друкувалась і у 17 років ця професія здалась їй "ідеальним прикриттям для того, аби якнайдовше залишатись у богемній тусовці".

"Я бачила себе у літературному часописі на кшталт "Всесвіту" чи "Дніпро".

Коли здаєш журнал раз на місяць, а решту часу читаєш чи п’єш б каву з поетами на Пушкінській, чи з художниками у майстерні на Андріївському узвозі", – розповідає Мирослава.

Голос набув значення

На факультеті журналістики у Київському університеті Тараса Шевченка, як виявилось, готували радше пропагандистів. Один із предметів так і називався – "Засоби масової інформації та пропаганди".

Але Мирослава не вважає свою освіту пропащою. Літератури та мови її навчали знакові особистості того часу – Анатолій Погрібний, Вадим Пащенко, Марія Каранська та інші.

Останні курси університету припали на відродження кінця 80-х. З’явились музичні фестивалі, раніше заборонена література, відчувався подих свободи.

"На тій хвилі журналістика перестала бути для мене абстрактною ідеєю, лише перебуванням у середовищі.

Я зрозуміла, що мій голос має значення, текстами можна впливати на людей, і що це так само захоплююче, як піднімати заборонені тоді синьо-жовті прапори на мітингах, коли тебе оточує ОМОН", – каже Мирослава, яка згодом приєдналась до Студентської Революції на граніті.

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ГЕОРГІЯ ҐОНҐАДЗЕ 2020 РОКУ Павло Казарін: Українським журналістам більше нічому повчитися у росіян

Думки про те, що від проблем своєї країни можна втекти за кордон, у студентки не було ніколи.

Але так сталось, що у 90-х вона поїхала разом із мамою на гастролі в Канаду та США. Ніла Крюкова повезла туди моновиставу за романом Ліни Костенко "Маруся Чурай".

Мирослава ж там заприятелювала з хлопцем, якого знала ще з Києва, та вийшла у Монреалі заміж. Там вона народила сина та залишилась жити на 8 років.

У іншій країні жінка працювала перекладачкою, а також записувала аудіорепортажі для "Радіо Свобода". Подій вистачало – до Канади в ті роки часто приїжджали українські політики, відбувався референдум у Квебеку.

Згодом журналістка створила культурну програму на місцевому українському радіо – розповідала діаспорі про сучасну літературу, музику, фестивалі.

Від золотих часів до застою

Повернувшись з Канади у 1998-му, Мирослава почала працювати на "1+1" у часи розквіту цього телеканалу.

"Після еміграції я була високої думки про себе, – згадує вона.

Почувалась досвідченою, "західною" людиною, знала англійську та французьку, що мало би відразу всіх зачарувати. Та натомість потрапила у професійну команду набагато старших і розумніших за себе людей, які задали мені високу професійну планку на все життя".

Це була ера режисера дубляжу, поета Станіслава Чернілевського, який разом зі своїм відділом здійснив мовний переворот на телебаченні та озвучив українською близько 30 тисяч світових хітів, ведучого Юрія Макарова з його "Імперією кіно" та Анатолія Борсюка, який знімав тоді документальне кіно.

Мирослава пропрацювала на "1+1" лише два роки, але досі вважає їх "найбільш плідним часом" у своєму телевізійному житті.

Колектив програми "Сніданок з 1+1". Архівна світлина 1999 року

Згодом вона стала головним редактором англомовного видання Welcome to Ukraine.

Довгі сім років працювала на "5 каналі". Він вважався престижним, "першим інформаційним" після подій Помаранчевої революції, проте роботу там журналістка згадує як період "професійного застою".

У 2010-му, коли до влади прийшов Віктор Янукович, в Україні почались утиски свободи слова. Спочатку були лише натяки – хтось побив журналіста, десь пошарпали операторів, але загроза вже висіла в повітрі.

Влітку 2010 року київський суд задовольнив вимоги групи телеканалів "Інтер", анулювавши рішення Нацради про виділення "5 каналу" і TVi частот на мовлення. Це була спроба закрити два опозиційні до влади медіа.

"Ми побачили, як відразу після перемоги Януковича телеканали почали отримувати вказівки – як та про що говорити, кого запрошувати в ефіри", – пригадує Мирослава.

Тоді понад 400 журналістів та громадських організацій заснували рух "Стоп цензурі". Там слідкували за ситуацією у ЗМІ, фіксували порушення професійних стандартів і відстоювали свободу слова.

"Всі об’єднались і це було найважливішим", – розповідає Мирослава.

Три правила

За час роботи на телебаченні (після 5-го каналу Мирослава працювала на TVi, "Еспресо", а нині на Суспільному), журналістка виробила для себе три професійних правила.

Перше – "не балансувати правду брехнею".

"Не можна протиставляти думку лікаря, що базується на доказовій медицині, думці антивакцинатора, що базується на фейках, давно спростованою тією медициною, – пояснює журналістка.

Так у глядача виникає враження, що у всіх свої аргументи".

Мирослава Барчук зі співведучим політичного ток-шоу "Зворотній відлік" на Суспільному Павлом Казаріним

Друге – "не давати ефірів ворогам своєї країни".

На всіх каналах, де працювала Мирослава, журналісти довгий час не бачили нічого погано в тому, аби брати коментарі чи запрошувати до студії людей на кшталт Володимира Жириновського, одіозного російського політика, чи комуністів Леоніда Грача та Петра Симоненка.

"Коли у 2014 році ми дивились, як у Луганську кричали "Путин, введи войска!", то я розуміла, що і ми, журналісти, за це відповідальні, – переконана Мирослава.

Раніше нам здавалось, що коли поруч із типовим представником п’ятої колони посадити якогось націонал-демократа, що його спростовуватиме, то ми матимемо драматургію, конфлікт в ефірі, а державна позиція переможе.

Але глядачі різні – деякі з них приймали російську пропаганду за чисту монету. Так, отруюючи свідомість глядачів, ми підносили патрони ворогу держави".

Третє – "розрізняти журналістську неупередженість та моральний нейтралітет".

Не можна залишатись нейтральними або вдавати, що ти нейтральний, коли йдеться про очевидне добро і зло, говорить Мирослава.

ПЕРШИЙ ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ГЕОРГІЯ ҐОНҐАДЗЕ 2019 РОКУ Вахтанґ Кіпіані: Усе, що хотів би зробити у професії, я роблю

Вона пригадує, як у грудні 2013 року, вже після побиття студентів під стелою на Майдані, ведучі чотирьох найбільших українських каналів дві години в ефірі слухали довгі монологи Віктора Януковича, не наважуючись його перебити.

"Тоді вже все було зрозуміло – угода з ЄС зірвана, студентів побито, а ми слухали про "екстремістів" і що "Беркут трохи перегнув".

Хтось з колег говорив, що це ж не про Януковича, а про повагу до інституту президентства, – каже журналістка.

А я питала себе, де є межа, за якою посадова особа починає дискредитувати сам інститут, і чи ми в такому разі маємо влаштовувати комфортні інтерв’ю таким політикам?

Цінності виживання, успадковані від попередніх поколінь, підказують нам, що морально-етичний вибір це – ризиковано, небезпечно. Виживати завжди легше, коли не займаєш позиції.

Проблема морально-етичного вибору досі є серйозною проблемо. нашого суспільства, всі вади та переваги якого відображаються на журналістиці".

Не списуйте телебачення

Що би не сталось, Мирослава ніколи не думала іти з професії. Іноді після виборів відчувала втому, тяжко приймала їх результати.

"Але та втома лікується, коли зустрічаєшся з людьми на будь-якій передовій – у медицині, екології, боях за місцеве самоврядування, на фронті, – каже журналістка.

Мене надихає їхня боротьба, спостерігаючи за нею я розумію, що не можу провалити свою ділянку.

Вірю, що все ще можу позитивно впливати на суспільство через телебачення".

Юлія Жмакіна, Ліда Таран та Мирослава Барчук на "5 каналі". Архівна світлина 2007 року

Може здатись, що з популярністю соціальних мереж телеканали менше впливають на громадянську думку. Якщо у 2019 році новини з інтернету дізнавалось 22% українців, то у 2020-му вже 44%.

Проте опитування з того ж 2019-го (а новіших поки немає) показали, що 75% все ще дізнаються новини з телебачення. Так, більшість із них – громадяни старшого віку, 40-60 років. Але саме ця аудиторія сьогодні в основному ходить на вибори, звертає увагу журналістка.

"Через років 10, можливо, буде інакше. Проте сьогодні я би не применшувала роль телебачення", – говорить Мирослава Барчук. Та не виключає того, що колись перейде на YouTube-майданчик.

Вона все ще не втілила у професії одне своє бажання – створити проект розмов із українськими інтелектуалами, голоси яких не мають потонути через надмір розважального та легкого контенту.

Ілона Громлюк, журналістка, спеціально для УП.Життя

Автор всіх фото з Суспільного Володимир Шевчук, інші надані героїнею публікації

Вас також може зацікавити:

Я – грузин, але готовий померти за Україну

Таких, як ти, втрачати не можна, Гія

Вперше вручили премію імені Георгія Ґонґадзе. Кому і за що. ФОТО

Колонка ВАХТАНГА КІПІАНІ "Пробач, Гіє! Сьогодні ми могли б святкувати 50-тиріччя журналіста Георгія Гонгадзе" на "Історичній правді"

Павло Казарін: Українським журналістам більше нічому повчитися у росіян

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".