Вахтанґ Кіпіані: Усе, що хотів би зробити у професії, я роблю

3318
17 грудня 2019

Вахтанґ Кіпіаніпереможець Премії імені Георгія Ґонґадзе 2019 року.

Вона заснована Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда". Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище. 

"Українська правда. Життя" поспілкувалася зі всіма фіналістами цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе.

Сергій Рахманін розповів нам про найкращу професію в світі, найцінніші тексти, переваги рівної спини та про те, яка від нього користь у політиці.

З Тарасом Прокопишиним ми поговорили про те, чи можна заснувати та розвинути чотири ЗМІ, не розмінюючись на скандали та рекламу.

А з Вахтанґ Кіпіані обговорили добро та зло, гроші й успіх та інвестиції у мрію. 

"Я займаюся сумбурною псевдожурналістською, псевдогромадською, псевдомузейною діяльністю", – іронічно характеризує свою нинішню працю Вахтанґ Кіпіані.

Він публіцист, історик, головред онлайн-видання "Історична правда", автор і ведучий однойменного тележурналу, викладач Школи журналістики УКУ та Києво-Могилянської академії, засновник Музею-архіву преси.

Вахтанґ Кіпіані – переможець Премії імені Георгія Ґонґадзе 2019 року

Час між роботами ділить тактично: те, що потрібно сьогодні, й усе решта.

Запис телевізійної програми – "єдиний хліб, який годує".

Фандрайзингові зустрічі для затикання "поточних фінансових дірок" для функціонування сайту.

Лекції та десятки виїзних презентацій книги "Справа Василя Стуса", і музей – magnum opus, якому Кіпіані присвячує увесь залишковий час.  

"Запитайте кого завгодно, чим він займається у музеї, відповідь буде однакова: перекладаю папірчики з коробки в коробку, і так десятиліттями, – роз’яснює, що це неочевидний безкінечний процес: коли надходять нові матеріали, потрібно їх розкласти за персоналіями і темами, каталогізувати, частину відсканувати. А цьому ще передує їх пошук на Заході і пересилка.

Робота вантажника з’їдає добру частину часу. Словом, до журналістики це не має жодного відношення".

Пише зараз вкрай рідко, якщо є бажання висловитися, публікує короткі репліки у Facebook. Говорить, йому часто телефонують з видань і просять розвинути думку у колонці – відмовляє через брак часу.

"Востаннє навіть підвів редакцію "Нового времени". Сам їм запропонував текст, проте реально не встиг. Був у поїздці, відкладав до останнього, думав, уночі зроблю, але просто заснув, організм не впорався".

Каже, за останній рік написав, може, дві-три колонки. Раніше стільки ж публікував за місяць, тепер в пріоритеті музейна робота.

"Інвестую у людей, що залишаться в історії"

Кіпіані працює у журналістиці з 1992 року, перші замітки друкував у самвидавних газетах: "Дивився, як інші пишуть на ті теми, що мене цікавили, і намагався відтворити".

А цікавили його завжди історія та політика. Напередодні проголошення незалежності зовсім молодий Вахтанґ захопився українським дисидентським рухом: "Не знаю чому – це ніяк не пов’язано ні з попереднім досвідом, ні з родиною, – проте мене дуже вражали історії людей, котрі відсиділи [за ідею]. І якимось чином я приліпився до постдисидентського кола".

На початку 90-х познайомився з Миколою Горбалем, Василем Овсієнком, Михайлом Горинем, В’ячеславом Чорноволом та багатьма іншими.

Розповідає, що написав про них "не одну сотню" статей, "півтори-дві сотні" інтерв’ю і дотепер любить цих людей, хоча і знає про них багато речей, "часом навіть дуже прикрих".

Підкреслює, що журналістика здебільшого вимагає "роботи тут і зараз".

На початку 90-х, коли комсомольська газета раптово стала непідконтрольною партії, друкував у ній статті про автокефальну церкву і синьо-жовтий прапор – актуальні на той час політичні теми.

Коли суспільство отримало незалежну державу і не розуміло, кому цим завдячує, записував і дисидентів, і зовсім не відомих активістів 89-91-х років.

З тих, хто створив першу газету в райцентрі, або насипав перший Курган пам’яті жертв Голодомору, або "воював" з місцевим райкомом.

"Я знав такого чоловіка. Уже за незалежності він затявся у райцентрі на Полтавщині. Був хорошим журналістом, друкувався в "Огоньку", на той час загальносоюзному виданні №1, – роз’яснює масштаб.

А потім його викинули звідусіль, заробляв на життя тим, що майстрував взуття, жив дуже важко. Той чоловік втратив усе, але зберігся як людина".

Згодом Кіпіані зайнявся політичною журналістикою, працював в "Україні молодій" та "Київських відомостях", випусковим ТСН на "1+1", головредом "Фокусу", запускав проекти на "Інтері" та "ТВі", вів передвиборчі дебати на "Першому національному". 

"Років п’ятнадцять я був політичним журналістом. Зрештою, зваживши свій ресурс, зрозумів: якщо продовжу писати про політику, то бездарно використаю час, який маю", – говорить він.

Пояснює, що нехай ця робота і дає глибше розуміння того, що відбувається в країні, та тих, хто приймає рішення, проте "люди в політиці переважно прикрі" і спілкування з ними нічого доброго по собі не лишає. 

Вахтанґ Кіпіані: "Ми (журналісти) втратили свою унікальність"

Додає, в історії теж не всі хороші – "є політики з різними мотивами і чисті митці, люди високоморальні й аморальні", – проте тут сам міг обрати, з ким спілкуватися.

"У якийсь момент стрільнуло: взяти інтерв’ю в умовного Шуфрича і Владики Гузара займає однакову кількість часу, тільки опісля ти або розчарований тим, який він покидьок (Шуфрич-не-Шуфрич, прізвище будь-яке може бути), або відчуваєш себе по-інакшому добре", – пояснює.

Крім того, розмова з Гузаром чи іншими достойними людьми актуальна десятиліттями, а з політиком "часто до вечора не доживає". 

На думку Вахтанґа, журналіст не здатен змінити політичну парадигму в Україні – "ні я, ні Мостова, ні Портніков, ні Рахманін не можемо вплинути на це", – оскільки та залежить від "мільярда речей", позиція ЗМІ серед яких важить "одну тисячну".

Слова політиків маловартісні і, навіть якщо вони говорять правильні й вчасні речі, як правило, за ними нічого не стоїть; за кілька хвилин можуть відмовитися від них і вчинити зворотнє.

"Тож я шукаю та інвестую в людей, котрі так само помиляються та брешуть, як і всі ми, але водночас роблять щось таке, що може залишитися в історії в глобальному сенсі", – підсумовує.

Найбільше цінує інтерв’ю з тими, кого уже немає в живих.

Із орієнтовно п’ятисот випусків телевізійної "Історичної правди", близько п’ятдесяти її героїв пішли з життя: "Покоління відходить. Того ж Лук’яненка більше не розпитаєш, що було і як. Мені пощастило присусідитися у певний момент до цих людей, придивитися, пізнати їх". 

Особливо цінує поки не опубліковану розмову з Ярославом Добошем, громадянином Белігії, заарештованим у 1972 році на кордоні з фотокопією "Словника рим української мови" політв’язня Святослава Караванського.

У КГБ його примусили зізнатися у "виконанні завдань закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН".

Свідчення 17-річного Добоша стали приводом для арешту Стуса, Чорновола, Сверстюка, Світличного, подружжя Калинців та багатьох інших. Самого Добоша депортували до Бельгії, де він замовчав на десятиліття.

Вахтанґ довго шукав контакту з ним, остання спроба стала успішною. Чоловік погодився на розмову незадовго до своєї смерті, про яку вже знав на той момент.

"На мій погляд, це інтерв’ю безцінне. Людина мовчала 40 років, бо була сильно пригнічена відведеною роллю, а тепер скаже своє слово, попри те, що її більше немає на цьому світі", – щоб записати Добоша, Кіпіані їздив до нього у Бельгію.

"Є речі, які не роблю, так вирішив"

За процесами у професії Вахтанґ стежить краєм ока.

Відмічає, що завдяки інтернету та соцмережам великі тексти замінила "журналістика миттєвостей".

У деяких випадках це саме те, що потрібно: "дізнався новину – повідомив", "є думка, але ліньки писати колонку – висловив її в одному абзаці у Facebook, зекономив час і собі, і читачам". 

Паралельно зросла конкуренція. Раніше люди бігли додому, щоб подивитися вечірній випуск новин або стояли в ранкових чергах до кіосків з пресою.

Певні газети надходили всього у кількох примірниках і доводилося підкуповувати кіоскерок, щоб притримували один.

"Раніше ти жив у райцентрі, де була лише одна районка, і нікуди від неї не міг подітися, тепер – усі розумні, з масою можливостей. Ми втратили свою унікальність", – пояснює Кіпіані.

 Вахтанґ Кіпіані: "Я стукаю в різні двері і нехай не за три місяці, а за рік, але зроблю те, що хочу"

Тому, каже, журналісти мусять більше уваги приділяти самоосвіті. Водночас професії не вдалося уникнути пастки, типової для таких періодів буму – "дуже багато шумовиння": краще чути й видно того, хто кричить голосніше, робить щось викличне, гарно запаковане, хай і безсенсовіше. 

Кіпіані постійно запрошують у журі журналістських конкурсів, проте здебільшого відмовляється через брак часу та інтересу. Називає себе консерватором і "не тусовочною людиною".

Деякі віяння у журналістиці йому не до душі, зокрема, розслідувальний тренд, бо на виході "багато випадкового і надто суб’єктивного".

"Розумію, що це завжди труд, але бувають такі прикрі випадки, коли після сюжету чи матеріалу реально почуваюся ошуканим, усвідомлюю, що ці 20 хвилин життя уже не повернути", – говорить, що припинив цікавитися такими матеріалами, бо має куди інвестувати час натомість.

Ще додає, що багатьом журналістам "бракує людської мудрості", уміння чи бажання вирахувати можливі негативні наслідки, якщо розповісти ту чи іншу історію. 

Найгіршим періодом у професії вважає 2002-2003 роки, у часи пізнього Кучми: "Була дуже сильна задуха, темники, часом здавалося, що це безпросвітний тупик".

З’являлися думки зайнятися чимось іншим, але зваживши хороше й погане, зрозумів, що любить свою роботу, вирішив замість того змінити тактику: "Поступово дрейфував від поточки, політики, брудного бізнесу. І цей процес вивів мене достатньо далеко від того, чим я займався".

Серед колег Кіпіані має репутацію принципового, відвертого, часом різкого чоловіка, сам же характеризує себе як людину компромісну.

Каже, готовий розуміти інтереси власника, випрацювати позицію, прийнятну для обох сторін, проте є речі, які навіть власник не може вимагати.

З теплотою відгукується про роботу на "1+1" ("я дуже любив Олександра Роднянського того часу, він давав можливість творити") та у "Фокусі" ("поважав Бориса Ложкіна, той був зубатим видавцем, втручався у процес, але нами обома рухало бажання зробити продукт кращим"), проте між інтересами власника і глядача завжди обирав останнього. 

З "Фокусу" Кіпіані звільнили без пояснення причин. "І не вважаю, зрештою, що це трагедія", – говорить, пішовши з великих медіа, суттєво втратив у доходах, вмить зникли запрошення на тусовки, величезні кошики подарунків на усі професійні і не професійні свята.

Але така різка зміна статусу не підкосила Вахтанґа, бо завжди розумів, що усе це призначалося не йому, а його кріслові: "Тому я легко вставав і йшов. Не від того, що суперпринциповий, просто є речі, які я не роблю. Так вирішив для себе".

Востаннє довелося проявити характер влітку цього року. Кіпіані припинив співпрацю з телеканалом "ZIK", на якому виходила "Історична правда", через зміну власника. Ним став соратник Віктора Медведчука Тарас Козак.

"Я йшов в нікуди і за мною йшло дванадцятеро чоловік у пустоту. Тобто я звільнив людей з роботи, не питаючи їхньої згоди, – два місяці Вахтанґ шукав новий телеканал, який би погодився зберегти колектив передачі у повному складі.

Хоча це теж неправильно. Знаю, що багато людей, і з нашого колективу теж, якби їм запропонували кращі умови, пішли би. І не бачу у цьому ні зради, ні притворства.

Проте вважав, що маю принаймні спробувати зберегти те, що є, і нести хоча б позірну відповідальність. Усе це – поле щоденних компромісів".

"Дехто вміє розводити на гроші, а я – ні"

Кіпіані завжди готовий і за нагоди радить читати і дивитися колег, до прикладу, львівський журнал "Локальна історія" або передачу "Засекречена історія" Олександра Зінченка.

Водночас сам однаково холодно сприймає і критику ("у нас вільна країна – що вам заважає зробити краще?"), і похвалу.

"Орієнтуюся лише на внутрішні відчуття. Більше ніж спокійно ставлюся до слів ззовні.

Ось мені кажуть: "Ви молодець, зібрали музей преси". Для мене це нічого не означає, от реально. Бо люди не знають, що там є, і не можуть собі уявити, що я зібрав", – пояснює.

"Справа Василя Стуса. Збірка документів з колишнього архіву КДБ УСРС". Більше про книгу тут

Останінім часом багато часу відводить на поїздки в регіони, проводить зустрічі та презентації книги про Стуса. Саме тієї, яку Віктор Медведчук намагається заборонити через суд.

Кіпіані не очікував, що справа обернеться отак, проте не хвилюється через позов, говорить, не вперше. Раніше йому уже доводилося відбиватися від нардепів Наталі Вітренко, Василя Горбаля та "Укргазбанку". 

Як би там не було, люди активно цікавляться книгою. Вахтанґ розповідає, що в останню поїздку – у Полтаві – одну зустріч відвідали дев’яносто чоловік, другу – п’ятдесят: "Було маленьке приміщення, то люди на вулиці стояли і слухали".

На Форумі видавців у Львові на презентацію прийшло чотириста людей. Наразі продано вісім тисяч примірників: "Це крутий наклад! Чи досяг Медведчук своєї мети? Ні. Почасти він допоміг досягти моєї".

Чи тішить Кіпіані така підтримка? "Можливо, це буде нечемно, але я сприймаю усе спокійно.

Звісно, приємно, що люди приходять, але вважаю, що так і має бути, це заслужено: не мною, книга реально хороша і корисна, – пояснює.

Вона показує масштаб і складність фігури Стуса, складність того часу, коли свідки, прокурори, медведчуки мусили бути отакими, щоб вижити, бо не всі можуть залишатися прямоходячими".

Вахтанґ Кіпіані: "Я шукаю та інвестую в людей, котрі так само помиляються та брешуть,
як і всі ми, але водночас роблять щось таке, що може залишитися в історії в глобальному сенсі"

Будь-які відкриті заходи Кіпіані розглядає не як доказ свого успіху, а як інвестицію в розвиток інших проектів. Розмірковує: можливо, завтра ці відвідувачі побачать, що сайт "Історична правда" потребує підтримки і пожертвують певну суму на його роботу.

"А якщо не їздити, не витрачати час – хоча, повторюсь, це не те, що найбільше люблю у житті, – то воно ніколи й не станеться, – щоправда, додає, хотів би бачити більший ефект.

Наші колеги (з "Історичної правди") працюють як церковні миші. Людина на касі у супермаркеті отримує вдвічі більше".

Проте якщо людей так і не вдасться залучити, то все одно на виході будуть поширені книжки і речі в головах, що "вже не погано".

Поточний фандрайзинг – найбільш неприємна Вахтанґові складова робочого процесу.

Каже, хотів би мати більше фінансового і людського ресурсу, зокрема, для музею, намагався зацікавити людей з бізнесу, та поки безуспішно: "Дехто вміє розвести інших на гроші, а я – ні.

Свого часу, шукаючи для "Історичної правди", зустрічався з десятками уродів, а на виході отримував одну десятитисячну від необхідного. Мене це вганяє у депресію". Тож припинив. 

Поза тим бачить запит суспільства на спілкування з розумними людьми, на пошук відповідей, чому історія склалася саме так і чи могло бути по-іншому: "Чому в 1920 році Україна не встояла? Чому 1991-го обрали Кравчука? Чому Медведчук був таким, а Стус інакшим?

Єдиного пояснення не існує, потрібно записати сотні інтерв’ю, зробити десятки програм, щоб просунутися у розумінні цих подій". 

Кіпіані дуже любить свою професію і все те, чим займається сьогодні: "Усе, що я хотів би робити, я роблю". Сайт, телепередача, музей, опубліковані книги, поїздки, фільми (нещодавно відзняв про першого українця Канади).

"Можливо, не вмію робити це правильно, у мене немає великого гаманця, але я стукаю в різні двері і нехай не за три місяці, а за рік, але зроблю те, що хочу", – і додає: кожен може собі це дозволити, нічого надзвичайного у такому житті немає.

Почасти треба мати сміливість і самоповагу, щоб вийти за рамки самообмеження. 

"Можна було заробляти кращі гроші, мати спокійніше життя, побудувати будинок за Києвом і созєрцать там природу, – розмірковує. – Ні першого, ні другого, ні третього не маю. Але маю щось інше і мені це подобається".

Альона Савчук, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані Українським ПЕН

Вас також може зацікавити:

Я – грузин, але готовий померти за Україну

Таких, як ти, втрачати не можна, Гія

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua