Почнем все спочатку: 5 історій про майбутній гостинний Крим

8160
24 вересня 2020

В Україні триває флешмоб #завжди_у_серці.

Його ціль: повернути Крим в інформаційне поле України.

Все для того, щоб підживлювати пам'ять і плекати спогади до того дня, коли Крим буде повернуто до України.

"Українська правда. Життя" долучилася до проекту і публікує історії про Крим.

Це третій текст із серії, перший та другий читайте за посиланнями.

Згодом усі історії з флешмобу будуть зібрані на сайті mycrimea.org.ua.

"Мрію про зустріч, яка почне все спочатку..."

СОФІЯ ЮДІНА

PR-менеджерка бренду YARO

Софія Юдіна, PR-менеджерка бренду YARO

Ніколи не була в Криму, мріє туди поїхати, щоб зустрітися з батьком.

– Так сталося, що я ніколи не була в Криму, але він завжди в моїх думках. 5 років тому мій батько переїхав у Сімферополь, і з того часу ми не бачились. 

Своє дитинство я провела в Полтаві. Коли була ще маленькою, батьки часто сварилися, у сім’ї панувала не найздоровіша атмосфера.

Згодом вони розлучилися, я стала жити з мамою, але підтримувала зв'язок з батьком. Він проявляв турботу, як умів, та я не приймала його увагу, на мене тиснуло минуле – зі скандалами і сварками. 

За ці 5 років я подорослішала, багато чого зрозуміла, і, врешті-решт, змогла пробачити татові. Так, моє дитинство скінчилося і переграти його неможливо.

Проте є сьогодні. І я можу змінювати своє ставлення, давати другий, третій і тисячний шанс рідній людині, вчитися будувати стосунки наново. І це ніяк не вмістити в телефонний дзвінок. 

Тепер я мрію про подорож до Криму, як про жодну іншу. Хочу поглянути батькові в очі й сказати: "Я тобі пробачила". А вже потім розповідати про справи, роботу, останню відпустку, як поживають рідні. Хочу нарешті познайомити тата з чоловіком. Я мрію про зустріч, яка почне все спочатку. 

У телефонних розмовах ми часто говоримо про те, як візьмемо машину і проїдемось південним узбережжям, заскочимо в гості до друзів у Севастополь та Гурзуф, будемо зупинятися, щоб насолодитися краєвидами, купити винограду і знову рушити в дорогу. 

Тож для мене Крим – не символ втрати, а місце, де колись я зустріну свого батька. І я всім серцем вірю, що це станеться якнайшвидше.

"Шкільний похід на Демірджі став знайомством зі справжнім Кримом"

СВІТЛАНА МАНДРИЧЕНКО

івент-координатор в компанії Beetroot

Світлана Мандриченко, івент-координатор в компанії Beetroot

З 1985 до 2006 року їздила по всьому Південному узбережжю Криму. 

– Щороку ми відпочивали з батьками в Криму. Відпочинок був спокійним і розміреним: у старих пансіонатах, з шашликами на набережній Алупки та гарячою кукурудзою на пляжі. 

 

Аж раптом у 8 класі зі мною стався справжній похід! Шкільна вчителька географії запросила наш клас піднятися на Демірджі. 

Це були весняні канікули, останні тижні березня. Ми купили квитки на поїзд, приготували рюкзаки. Вчителька склала список продуктів, які треба було взяти з собою і розподілила між дітьми – дівчаткам поменше, хлопцям – скільки потягнуть. 

Але найважчий рюкзак все ж вийшов у Наташі, однокласниці, чий день народження припадав на час походу. Щоб ми могли відсвяткувати, її мама поклала у похідний наплічник банки згущенки.

Ми доїхали до Сімферополя потягом, а потім на тролейбусі до Ялти. Від перевалу потроху пішли в гору. Піднімалися весь день, дуже втомилися, а потім – увійшли в хмару. 

Почало темніти, гуляв сильний вітер і навколо стояв такий туман, що неможливо було побачити людину за три кроки попереду. Ми збилися з компасу, зійшли зі шляху, що мав привести нас до бази – з водою і затишком. Трималися по двоє, було реально страшно хоч на секунду розлучитися. Зрештою, вирішили заночувати. Знайшли кілька дерев і прив'язали до них два намети, щоб ті не полетіли. 

А на ранок вийшли з наметів і побачили, як перші промені сонця грають між дерев і відкидають тіні на предковічні камені Долини привидів. Негоди як не було. До вершини Демірджі ми не дійшли якихось 300 метрів.

На сніданок ми пили чай із термоса і їли згущене молоко. А потім спустилися пішки аж до самої Ялти. Стомлені, з величезними рюкзаками і смаком згущенки на губах. 

Саме тоді зрозуміла, який насправді мій Крим різний: вітряний, скелястий, спекотний і холодний, енергійний і спокійний одночасно. І як добре, що ми нарешті познайомилися поближче.

"Із високої гірки ми з братом цілу ніч дивилися на Сімферополь"

НАТАЛІЯ ЦВЕРАВА

асистент художника з костюмів

Наталія Цверава, асистент художника з костюмів

З 1990 до 2013 по кілька разів на рік їздила до брата в Сімферополь. 

– Якщо можна вмістити всі спогади про Крим в один – для мене це будуть ночі на гірці у Сімферополі. Вперше я побувала там разом із братом: це було таке собі примирення після того, як кілька років ми просто не спілкувалися. 

Того вечора він покликав мене до себе. Ми пили шампанське, їли бутерброди і згадували дитинство. А потім він сказав: "Я тобі зараз щось таке-е-е покажу!" – і повів до Сімферопольського водосховища. 

Через густезний ліс ми піднялися на гірку. Звідти відкривався нереальної краси вид:  нічний Сімферополь був таким тихим і спокійним, ніби всі-всі люди зникли. Пам'ятаю, в ту ніч був повний місяць, що підсвічував воду і додавав магії.

 

Ми не помітили, як настав ранок. Розповідали, що у кого відбулося за останні два роки, сміялися, згадуючи якісь недолугі анекдоти. Аж раптом одночасно замовкли і поглянули вдаль, на Чатир-Даг у світанковому сонці.

Наступного року мені знов захотілось повторити нашу душевну зустріч. І це стало традицією.

Відтоді ми кожного літа ходили з братом на гірку і всю ніч дивилися на Сімферополь. Ми завжди брали із собою чай, сендвічі і в кращому разі каремат. І в шортах, кросівках, на голій землі всю ніч мерзли. Але ми того не помічали. Нас гріли спільні спогади, яких щороку ставало все більше. 

Одного разу ми навіть взяли з собою намет, але так заговорилися, що забули його розкласти. Говорили про те, як пройшла зима, що за цей час змінилося і мріяли, як зустрінемося в наступному році на цьому ж місці. 

Кожен раз на гірці був наче останнім. Мені здавалося, що час зупинявся. Я дивилася на місто, з яким пов'язано стільки спогадів, і не могла згадати ані слова. 

Справді останній раз стався у 2013 році. Це був серпень, і нам із братом пощастило побачити зорепад. Зірок падало мало, та ми загадували безліч бажань і дуже-дуже вірили, що вони здійсняться. 

Зараз, коли я дивлюся на небо з четвертого поверху цегляного будинку, зірок не видно – самі дерева. Але якщо я побачу хоча б одну одну, то загадаю бажання. 

Ви й самі знаєте, яке.

"Для мене Крим – це всеохопне відчуття свободи, коли стоїш на найвищій точці Аюдагу"

КСЕНІЯ БІРСАН

операційний директор British Study Centres Ukraine (Київ)

Ксенія Бірсан, операційний директор British Study Centres Ukraine (Київ)

З 2005 до 2007 року подорожувала з батьками в Крим, двічі була в "Артеку". 

– Кожен, хто був в "Артеку", зі мною згодиться: найдужче запам'ятовується ніч, коли усіх новоприбулих дітей мають урочисто посвятити в артеківці. Те відчуття хвилювання до тремтіння під колінками неможливо забути. Ми ніколи не знали деталей завчасно. Знали тільки, що треба буде ще до сходу сонця прокинутися і піднятися на Ведмідь-гору. 

 

І ось ця мить настала. Третя ранку, купа сонних та трішки розгублених дітей одне за одним чимчикують по найкрутішому схилу Аюдагу. Скрізь темно, під ногами котиться важезне каміння, усе, що ти бачиш – власні ноги та кросівки сусіда попереду. 

Хтось починає скиглити і жалітися на холод та втому, хтось зупиняється, щоб перепочити і попити види, а хтось навпаки прискорюється, щоб це все скоріше закінчилося. 

На щастя, тоді нам дозволили вдягнути свої спортивні костюми, бо в легких артеківських шортах і футболках ми б точно задубіли. Із кожним нашим кроком сонце підіймалося все вище, та тепліше не ставало. Нас гріла лише думка про те, що там, нагорі, ми станемо дорослішими. Ми назавжди станемо носіями почесного звання "артеківець". 

Після трьох годин непростого походу ми врешті видерлися на гору. А там.... Гурзуф розкинувся як на долоні. Ми намагалися відновити дихання, та натомість нам перехопило подих. Роззявивши рота, ми зачаровано вивчали пейзаж, що відкривався з вершини.

А потім вожаті взяли фарби і намалювали кожному на щоках та лобі омріяні літери "А". Щасливі, розмальовані та горді, ми зробили фотокартки на згадку. 

Назад ми спускалися вже горлаючи кричалки та співаючи пісні з табору. Ми мріяли про те, як повернемося до корпусів і покажемо іншим загонам, які ми круті та дорослі. А ще про те, як проковтнемо сніданок – бо дуже вже зголодніли. 

Минуло 15 років, та ці миті я запам'ятала назавжди. І сумно навіть подумати, що зараз тисячі дітей не можуть відчути себе так само, як ми колись – стоячи на вершині Аюдагу з яскравими літерами "А" на обличчі, які ще кілька днів ні за що не хочеться стирати.

"Я бачила Італію і Іспанію, але місця красивішого за Крим так і не знайшла…"

CТАСЯ АВЕТИСЯН

контент-менеджерка Gres Todorchuk PR

Стася Аветисян, контент-менеджерка Gres Todorchuk PR

У 2011 році вперше і востаннє побувала в Криму і провела відпустку в Євпаторії.

– Коли мені було 19, я приїхала в Євпаторію до своєї шаленої подруги Улі. Шаленою я її називаю тому, що вона завжди втрапляла в пригоди. 

Наприклад, на пляж вона мене водила на закриту територію лікувального пансіонату. Щоб туди потрапити, треба було дочекатися, поки охоронець дійде до іншого краю пляжу, і перелізти через паркан. І так щодня, о 5:30 ранку. 

 

Були дні, коли ми не порушували закон. Тоді Уля водила мене Караїмськими вуличками, годувала чебуреками, а вночі підначувала йти купатися в морі. 

Одного ранку вона влетіла в мою кімнату: "Збирайся, їдемо в Партеніт!" 

На деренчливій старій маршрутці (яку всі чомусь називали міжміським автобусом) ми приїхали в Симферополь, а потім сіли на попутку – бусік із сімферопольськими робітниками. Висадили нас кілометри за чотири від Партеніту, а у горах кілометр іде за два. Коли ми прийшли в парк, я була змучена, голодна й зла. 

Але потім мені відкрився краєвид. Прекрасний парк, пальми, папуги, а внизу – неймовірне море і Аю-Даг. Уля тішилась, бо їй вкотре вдалося втягнути мене в пригоду і приємно здивувати. І ще в неї були крекери. 

Після універу життя нас з Улею розкидало, ми втратили зв'язок. Але я щаслива, що мою єдину відпустку в Криму я провела саме з нею. Уля, якщо ти читаєш цей спогад – дякую тобі. 

Минуло 9 років, за цей час я побувала в Італії, Іспанії, на Кіпрі. А місця, красивішого за Крим, так і не побачила... 

Софія Безверха, Стася Аветисянспеціально для УП.Життя

Всі світлини надані героями публікації, крім титульної – Siempreverde/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Діти, які не знають мови та історії України. Як ми втрачаємо молодь Донбасу і Криму

Кримські татари написали відеозвернення про трагедію свого народу

"Я зрозумів, що вороги існують". Спогади курсанта про те, як відбирали наш Крим

З Кримом у серці. Фотограф "колекціонує" людей з тату про півострів. ФОТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua