9 власних дітей і ще більше “чужих”: як живеться патронатній сім'ї з Черкащини

Шестирічний Вова ні на хвильку не відходить від Лариси. То пригорнеться до неї, то сяде на коліна, то похвастається курточкою, яку вона йому купила. І з такою вже любов’ю дивиться на неї своїми великими чистими оченятами, що аж за душу бере.

Вона йому не мама. Просто патронатна вихователька. Так за документами. А насправді віддає чужій дитині більше материнського тепла, ніж та, що народила цього хлопчика. Народила та з часом забула. Де вона зараз, ніхто не знає. Сказала, що поїхала шукати роботу, і зникла.

У Вови є старший братик по матері, 12-річний Дмитрик. Той, навпаки, дуже стриманий і, певно, соромиться свого становища. Тримається осторонь і навідріз відмовляється фотографуватися.

– Але коли нещодавно у нас загорівся сарай і була реальна загроза того, що вогонь перекинеться на хату, Діма зі сльозами на очах став просив мене не віддавати їх з Вовою до інтернату, якщо раптом залишимося без даху над головою, – розповідає Лариса. – То був момент визнання моїх душевних сил, вкладених у виховання цих дітей, які посиротіли при живих батьках.

Діти були постійно голодними і боялись води

Білозірська громада (Черкаська область) неспроста запропонувала сім'ї Лариси Сможної стати патронатною родиною для дітей, які опиняються у складних життєвих обставинах. Лариса з чоловіком Володимиром мають хорошу репутацію в селі: люди віруючі, роботящі, самі народили та виховали дев’ятьох синів і доньок.

– Я перед цим трохи більше року працювала помічником виховательки в одному дитсадку Черкас, – пригадує, з чого почалася ця історія 48-річна Лариса Сможна. – Але за цей короткий час мої рідні діти почали відставати в навчанні й навіть пропускати уроки, бо залишились безконтрольними, частіше хворіти. Тому мені довелося залишити роботу, щоб стабілізувати ситуацію вдома.

І якось при зустрічі дитяча лікарка з Білозір’я, дізнавшись, що я безробітна, запропонувала подумати над створенням патронатної сім’ї. Детально вивчивши це питання, я одразу ж погодилась – відчула, що можу бути корисною не лише своїм, а й чужим дітям.

Моїм помічником захотіла стати старша донька Віра. І вже у березні 2019 року ми прийняли перших дітей, вилучених з родини, що потрапила у складні життєві обставини: їхній батько трагічно загинув, а мати не могла справитися з вихованням.

Шестирічний Вова та Лариса Сможна

Їх було одразу шестеро – два хлопчики й чотири дівчинки віком від півтора до десяти років.

Замурзаних дітей до хати Сможних привіз на власному автомобілі голова територіальної громади Володимир Міцук. Спершу вивантажив дітлахів, а потім – купу харчів, яких накупив для них по дорозі…

– Від дітей одразу розповсюдився важкий нудотний запах, – продовжує Лариса. –Тому ми з Вірою насамперед взялися їх купати, переодягати в чисте, що знайшлося в домі.

Процес тривав до півночі й супроводжувався плечем і вереском – наші маленькі співмешканці боялися води.

При тому, що, як я дізналася від старших, вдома у них є душ. Якщо чесно, то вся наша рідня перенесла нервовий стрес.

Не можна було спокійно дивитися й на те, як голодні діти накинулися на їжу. Вони їли практично без перерви усі три місяці, доки знаходились під патронатом.

Та що важливо – перестали боятися води. Старшу, Вероніку, вже через пару днів не можна було витягнути з ванної кімнати. Діти одразу повеселіли. У них і зовнішній вигляд змінився, і поведінка, і до дисципліни вони звикли.

Найбільше часу Лариса, звісно, приділяла найменшому. Вдень його не можна було з рук спустити, а вночі треба було до нього не раз устати: то ковдру поправити, то водичкою напоїти...

Отримавши від держави кошти на дітей, Лариса одразу ж поїхала до Сміли купити їм новий одяг та взуття, взявши з собою одну з дівчаток. У Лізи, коли вони зайшли до магазину, загорілися очі. "Хочу цю іграшку!" – стала просити. "Наступного разу, бо зараз у мене обмаль грошей, – пообіцяла їй Лариса. – Давай спочатку купимо тобі спортивний костюм". Дівчинка начебто погодилася з цим аргументом. Та, як виявилося згодом, лише вдавала так.

Уже вдома старша сестра почала наполягати, щоб дівчинка приміряла костюм. А та наче й не рада обновці, давай ховати її. І раптом з костюма випадає… іграшка. Та сама, яку вона просила купити.

"Нічого не знаю, я її не брала", – стала виправдовуватися Ліза. "Збираємося назад у Смілу. Ти віддаси продавцям цю іграшку і вибачишся перед ними", – прийняла рішення Лариса. А вже по дорозі додому спитала у дівчинки: "Що ти зараз відчуваєш?" "Мені легше стало", – почула у відповідь. Це стане для неї уроком на все життя.

Коли Жанна – мама дітей – перший раз приїхала їх провідати у патронатній сім’ї, вона плакала від розчулення. Лариса, готуючись до цієї зустрічі, розучила зі своїми маленькими підопічними кілька пісень про маму. Вони співали для неї, а вона плакала…

На щастя, криза у родині минула. Лариса час від часу її навідує. "Я не пізнаю своїх дітей, – щоразу ділиться з нею своєю радістю Жанна. – І по господарству допомагають, і в магазин за покупками ходять, і за чистотою слідкують…" Ларисі це дуже приємно. Бо в цих змінах є частинка її душі. І це – найважливіший результат роботи патронатної родини.

Отримавши від держави кошти на дітей, Лариса купила їм новий одяг та взуття

Батькам, щоб забрати синів, належить довести, що вони їм… батьки

Лариса розповідає, що їй було боляче розлучатися з дітьми, які, хай і на короткий час, стали їй близькими.

– Особливо з першими, – пригадує. – Я два тижні ходила сама не своя. Дуже сумувала за найменшеньким. Бо коли ти купаєш малюка, одягаєш його, укладаєш спати, ти настільки звикаєш до нього, а він до тебе, що з’являється родинне відчуття.

Хоча це – неправильно. Я маю розуміти, що приймаю чужих дітей у свою родину тимчасово, щоб вони не страждали у своїй сім’ї через проблеми, які переживають їхні батьки.

Бути патронатною вихователькою насправді морально непросто, бо ти пропускаєш через себе долю кожного вихованця. От і зараз не можу забути про Артемка, якого органи опіки змушені були забрати у мене й оформити в інтернат. Його мама має невиліковне психічне захворювання, тому у неї відсутня соціальна відповідальність. На жаль, батько виїхав на заробітки, а дід і баба не можуть залишити роботу.

Нещодавно з Вовою і Дмитриком ми провідували Артемка в інтернаті. Як і в усіх вихованців, в нього відібрали мобільний телефон і видають лише у визначений час. Дмитрику це важко збагнути.

Та найбільше його вразили заґратоване вікно, з якого Артемко махав нам рукою. Діма вже кілька разів повторював мені: "Тьотю Ларисо, я не хочу в інтернат". Останній раз чула від нього ці слова, коли ми відвідували зоопарк, де, здавалося б, у дитини мали бути зовсім інші думки.

Швидше за все, обох хлопчиків з патронатної родини заберуть їхні біологічні батьки. Обидва чоловіки підтримують стосунки з ними, піклуються про них. Єдина проблема – вони не мають документального підтвердження свого батьківства, тому доти, доки чоловіки не доведуть це генетичною експертизою, їм дітей не повернути.

Хоча раніше Дмитрик чотири роки жив у новій родині свого тата. Він має гарний розумовий розвиток, йому легко даються історія, математика. Згодом мама, уладнавши своє особисте життя й народивши другого сина, забрала його до себе. А потім, коли й з іншим співмешканцем життя не склалося, зникла.

Тож поки рідні батьки заробляють гроші на експертизи, Лариса Сможна вчить Вовчика писати, читати, рахувати…

– Вова, як їх з братиком тільки привезли, був весь у сльозах, – пригадує Лариса. – Я давай йому ніжки мити теплою водою, втішати. І він заспокоївся, повеселів. Тепер, бачите, не відходить від мене.

А Дмитрик на правах старшого, зайшовши до відведеної для них кімнати, поставив умову: "Ми будемо жити тут лише удвох". Він в усьому допомагає Вові. Я з цими дітками морально відпочиваю. Вони дуже хороші.

Вова, як їх з братиком тільки привезли, був весь у сльозах

Лариса не полишає намірів достукатися до материнських почуттів жінки, дітьми якої наразі опікується. Показує у своєму мобільному листування з нею. "Якщо ви не хочете бачити своїх дітей, то хоча б одяг, який батьки купували для них, передайте", – просила Лариса. "Хай татусі куплять інший", – отримала відповідь лише через тиждень. І світлини хлопчиків відправляла, на яких вони сфотографовані під час відпочинку на березі річки Тясмин у Смілі. Вона їх навіть не переглянула.

У хату в Ірдині, де колись мешкала родина, жінка навряд чи повернеться – там за літо вікна повибивали, все позаростало. Але нещодавно у службу в справах дітей сільради вона написала заяву, щоб перебування у патронатній сім’ї її синам продовжили ще на три місяці.

Як можна стати патронатною сім'єю

– На патронатному вихованні діти мають право перебувати три місяці, але цей термін може бути подовжений до пів року, – пояснює директорка центру надання соціальних послуг Білозірської сільської ради Ірина Віра. – Протягом цього часу соціальні служби працюють з батьками, роблять усе можливе, щоб родина могла знову бути разом, а якщо це нереально – мають підшукати для дітей прийомну родину чи влаштувати у дитячий будинок сімейного типу. Сподіваємось, Вову та Дмитрика зможуть забрати їхні батьки.

Жодна дитина з нашої громади не була влаштована до інституційного закладу. Родина Артемка, про якого розповідала Лариса, мешкає у сусідній громаді. У нас є дві патронатні родини, тож ми можемо надавати їхні послуги іншим територіальним громадам.

У цьому випадку укладається тристоронній договір: між виконкомами двох ТГ та патронатним вихователем. Адже не обов’язково у кожній територіальній громаді впроваджувати всі існуючі соціальні послуги, якщо в них немає постійної потреби. Важливо кооперуватися. Щось робити на місцевому рівні, щось – на районному, а щось на обласному.

Ірина Віра

Першими – з 2018 року – брати на патронатне виховання дітей з сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах, стало багатодітне подружжя Ольги та Сергія Темненків з селища міського типу Ірдинь. Загалом за три роки дві патронатні родини Білозірської ТГ прийняли на виховання 23 дитини. Зазвичай вони повертаються до близьких родичів. Після цього соціальна служба супроводжує родини ще протягом 2-3 місяців, намагаючись мінімізувати ризики.

Держава оплачує роботу патронатних вихователів. Їхня місячна зарплата складає майже 12 тисяч гривень. А на кожного вихованця вони отримують по два з половиною прожиткових мінімуми, передбачених на дітей до шести років (5032 грн), а з шести до вісімнадцяти років ця сума складає понад 6 тисяч гривень. На дітей з інвалідністю виділяється три з половиною прожиткових мінімуми, відповідно до віку.

Окрім того, у випадку влаштування під патронат новонародженої дитини такій сім’ї належить "пакунок малюка" чи грошова компенсація.

Нещодавно уряд передбачив додатковий механізм для того, щоб патронатні вихователі вчасно отримали фінансову допомогу для догляду за дітьми, установив для них додаткові оплачувані дні, а також скоротив перелік необхідних документів для проходження первинного відбору кандидатів на патронатних вихователів.

Родини Сможних і Темненків мають позитивний досвід виховання власних дітей, достатню житлову площу для розміщення дітей і головне – бажання допомагати родинам, які потрапили у складні життєві обставини. Тому громада й запропонувала їм стати патронатними вихователями.

На запитання, що, на її думку, дозволяє родинам, які пережили тимчасові труднощі, триматися й не скотитися у прірву зараз, Ірина Віра відповіла:

– До певної міри контроль з нашого боку та з боку сусідів. Вони знають, що ми можемо навідатися будь-якого дня без попередження, перевірити житлові умови, стан дітей. Та головне – це підтримка ближніх.

Розкажу про багатодітну матір, яка плакала, коли відвідувала своїх дітей у Лариси Сможної. Вона сама виросла в інтернаті, оскільки її матір позбавили батьківських прав. Тобто, у неї існував певний поведінковий стереотип, який не дозволяв їй бути успішною. І її діти також могли б повторити її шлях, і вона б не вбачала в цьому якоїсь трагедії.

На щастя, наша соціальна служба вчасно втрутилась. Лариса Сможна за короткий час зробила її дітей іншими. Наші фахівці провели з Жанною "лікбез": вчили правильно визначати життєві пріоритети, розпоряджатися грошима… На жаль, більшість, хто потрапляє у складні обставини, не мають про це жодного уявлення, бо їх ніхто цьому не вчив.

Жанні пощастило, що в неї з’явилася свекруха, яка прийняла її як рідну, і стала для неї опорою. Родина встановила тепловий котел у хаті, поклеїла шпалери... Дітям стало затишно у такій домівці.

Уряд України забезпечує впровадження проєкту Світового банку "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", метою якого є підвищення ефективності системи соціальної допомоги та соціальних служб нашої держави.

Серед його пріоритетів – підтримка сімей з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, з тим, аби уникнути розміщення дітей у дитячих будинках, запобігання соціальному сирітству, запровадженню альтернативних форм опіки над дітьми. Однією з таких форм і є патронатна родина.

"Ми створюємо максимально комфортні умови для розвитку патронату в кожній територіальній громаді", – зазначила міністерка соціальної політики України Марина Лазебна. – Патронатна сім’я – це професіонали, які пройшли кілька відборів та відповідне навчання. Вони першими надають психологічну реабілітацію дитині, яка з різних причин не може знаходитися у рідній сім’ї, працюють з її батьками, щоб повернути її у родину, а не відправляти в інтернат".

За даними Міністерства соціальної політики, в Україні функціонує 220 сімей патронатних вихователів. З початку року понад 1000 дітей отримали послуги патронату, з них майже 44 % повернулося до рідних сімей, 48 % влаштовано до закладів сімейних форм виховання, лише 8 % – до інституційних закладів.

Ганна Волкова, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Syda_Productions/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Мама Леся. Як вберегти дитину від інтернату

Чому патронат потрібний Україні

Їх вчасно підтримали. Історії сімей, які повернули своїх дітей з інтернатів

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.