Їх вчасно підтримали. Історії сімей, які повернули своїх дітей з інтернатів

4220
12 травня 2021

Навесні 2020 року українці переживали перший локдаун через пандемію коронавірусу.

Тоді уряд прийняв несподіване рішення: дітей, які виховувалися в інтернатних закладах, але мають батьків, без попередження повернули в сім'ї.

Загалом 42 тисячі вихованців шкіл-інтернатів, будинків дитини та центрів соціально-психологічної реабілітації поїхали додому.

Для багатьох сімей це стало випробуванням. Адже очевидно, що батьки відправляють дітей до подібних закладів не від хорошого життя. Більшість із цих дітей після карантину повернулися назад до установ.

Але є такі сім'ї, яких вчасно підтримали й допомогли. У них все склалося, як у тому прислів'ї: "Не було б щастя, так нещастя допомогло" – після закінчення карантину діти залишилися вдома з родинами і пішли до звичайних шкіл. 

Міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка Україна" стала однією з перших, хто прийшов на допомогу сім’ям, які виявилися не готові до раптового повернення дітей з інтернатів.

"Українська правда. Життя" дізналася у організації про успішні приклади возз'єднання сімей. Історії, наведені в цій статті, справжні, а імена – змінені.

Історія 1. Ольга та двоє її дочок

Щовихідних Ольга вмовляла свою 10-ти річну доньку Аню, аби та поїхала до інтернату.

Не тому, що хотіла позбавитись від доньки – навпаки, бо переймалась, адже вдома скрута, а там буде і навчена і нагодована. Та Аня щоразу ледь не плакала і просила маму залишити її вдома, бо їй в інтернаті дуже одиноко і сумно.

42 тисячі вихованців шкіл-інтернатів на карантині поїхали додому.
Фото Pristina Katerina-Ilievska

Ольга зітхала, адже прекрасно знала – інтернатне життя не мед. Сама у подібному закладі все дитинство провела.

Так мріяла, як виросте, створити власну родину, а воно он як… Як її створити, коли сама не жила у сім'ї і знає, що це таке лише з фільмів та телепередач?

Так вона і стала мамою-одиначкою з двома доньками – Маша, 2 роки і Аня, 6 років. Без роботи, без підтримки, з життям на дві тисячі гривень соціальних виплат і без вміння планувати сімейний бюджет.

А тут ще й старша Аня підросла до школи, якої в їхньому селі не було. Лише у сусідньому, куди автобус ходив із затримками та перервами. Тоді найкращим виходом здався інтернат – і навчання для старшої доньки, і харчування, все ніби добре.

Все, окрім того, що дитина почувала себе нещасною у закладі, де не мала тепла і підтримки. Тож щовихідних протягом трьох років Аня просилася повернутись додому, Ольга плакала, але не знала, як змінити ситуацію.

А навесні 2020-го Аню раптово, які і тисячі дітей по всій Україні, повернули додому – через закриття закладів на карантин у локдаун.

Ольга зраділа і злякалась водночас – що робити з двома дітьми на руках, коли у країні карантин, і навіть тих кількох тисяч соцвиплат вже немає?

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Вперед в інтернатне минуле, або Чому українські родини за несвободу для своїх дітей

"З одного боку, жінка була дуже рада, що дитина поряд, дуже не хотіла повертати її в інтернат.

З іншого, Ольга не тільки не мала підтримки від держави, коли дитина так раптово повернулася додому, їй ще й скасували виплати як одинокій матері через те, що вона офіційно не працює.

Більше того, сказали, що вона повинна повернути державі якісь кошти, близько 3 тисяч гривень", – розповідає соціальна фахівчиня організації "СОС Дитячі Містечка Україна" Віолетта Гончаренко, яка працює з цією сім'єю.

З "СОС Дитячі Містечка Україна" родину сконтактували працівники місцевої соціальної служби, до яких звернулась жінка.

Так почався новий етап у житті Ольги та її доньок. Організація допомогла сім’ї матеріально, а ще з мамою вперше в житті почав працювати психолог, а з дітьми – логопед. Енергію та бажання Ольги ростити дітей вдома спрямували у конкретні дії.

"Ми почали надавати психологічну підтримку, і мама сама знайшла роботу.

Працює у пташнику на приватну особу і зараз, за її словами, заробляє і має можливість утримувати дітей. Також їй поновили соціальні виплати", – говорить Віолетта.

Очевидно, що батьки відправляють дітей до подібних закладів не від хорошого життя

Після роботи з фахівцями організації, Ольга вирішила не повертати старшу дочку до інтернату, і з вересня обидві дівчинки пішли до звичайної школи.

Посприяло і те, що ситуація з транспортом у селищі також покращилася – дітей возить до школи у сусіднє село шкільний автобус.

"У школі дівчатка адаптувалися швидко. Вони обидві активні, балакучі, легко знаходять спільну мову з іншими дітьми.

Також їм обом дуже подобаються їхні класні керівниці, які їх хвалять, підтримують, заохочують до навчання.

Спершу старша дівчинка, яка повернулася з інтернату, погано читала, боялася помилитись, відповідати на уроці. Зараз вона вже навчається на одному рівні з ровесниками", – розповідає спеціалістка.

Десятирічна Аня щаслива, що тепер живе вдома, біля мами і їй не треба більше рахувати дні до п'ятниці, коли знову зможе побачитись із рідними на вихідних.

І на меншу сестру Машу вона більше не ображається, як раніше, коли та лишалась з мамою на увесь тиждень. Тепер вони разом їздять до школи і Аня навіть горда, що вона, як старша, може допомагати сестрі-першокласниці з уроками.  Про повернення до інтернату і думати не хоче.

Ольга запевняє – старатиметься з усіх сил, аби доньки росли вдома, в родині.

"Мама дуже бойова й працелюбна, вона дуже хоче, щоб діти були поряд із нею. Я думаю, що вона робитиме для цього все можливе", – підкреслює соціальна фахівчиня.

Історія 2. Бабуся Марія і троє онуків

"Вони мені не потрібні, дівайте їх куди хочете", – сказала Наталя, коли їй подзвонили з інтернату, щоб забрала своїх трьох дітей на карантин – Катю, 15 років, Юлю, 13 років і Максима, 9 років.

Батько дівчат помер, коли вони були маленькі. Мама Наталя знайшла собі іншого чоловіка, народила сина. Та створити люблячу родину так і не змогла. Заважав алкоголь. Затьмарена ним, жінка не доглядала за дітьми, часто сварила і підіймала на них руку.

Через неналежні умови, Катю і Юлю вилучили з родини і відправили до інтернату. Там вони пробули 6 років.

За цей час їхній вітчим також пішов з життя і маленького Максима тоді віддали бабусі Марії – татовій мамі. Наталя продовжувала зловживати.

Хлопчик ріс у бабці, поки не прийшов час іти до школи. Баба Марія віддала онука до школи-інтернату, бо ж хотіла як краще – вона вже в літах, а там  хлопця доглянуть. Хоч жінка добре знала, що інтернатний догляд – то, на жаль, зовсім не про любов і турботу, бо і сама виховувалась в інтернаті.

За рік трапилась пандемія. Дітей повернули з інтернатів, які закрились на карантин, але їхня мама їх вдома не чекала. Катю, Юлю і Максима відправили до бабусі Марії, яка до того часто забирала їх до себе на вихідні.

 

Баба Марія думала, що прихистить у себе дітей тимчасово, переймалась – чи впорається з дівчатами-підлітками, які до того ж їй не рідні. І як їй, одинокій літній жінці, всіх трьох забезпечувати?

У пошуках відповідей познайомилась з фахівцями благодійного фонду. Там допомогли продуктами, засобами гігієни, речами. І закріпили за родиною спеціалістів – психологів, педагогів.

Адже побоювання Марії про складнощі у стосунках з дівчатами справджувались. Катя і Юля не те, що не вміли проговорювати свої потреби, бажання, сподівання – самі не розуміли себе. Кожна зі своїм болем, страхами, душевними травмами – бабця і діти часто конфліктували.

Разом з тим, Катя, Юля і Максим все одно не хотіли повертатися до інтернату.

"В інтернаті старшим дівчатам було дуже важко. Раніше, коли бабуся їх забирала на вихідні, вони часто плакали, не хотіли повертатися до інтернату.

Старша дівчинка не ладнала з іншими дітьми, її ображали, за неї не було кому заступитися", – розповідає Віолетта.

Під супроводом благодійної організації Марія почала займатися з психотерапевтом. Жінка гостро переживала втрату сина, не знала, як впоратись з горем так, щоб не виливати біль у роздратування на онуків.

Сестри і брат також почали займатися з психологом, а ще – з логопедом. У школі старші дівчата спершу дуже відставали від однолітків, по багато разів переписували контрольні роботи.

ДЛЯ РОЗУМІННЯ: Яка допомога дійсно потрібна дітям в інтернатах і що їм не треба

"Їм потрібно тяжко працювати, щоб навчатися на рівні з однокласниками. Але вони поступово наздоганяють.

Хлопчику легше, він у школі швидко освоївся, став дуже активний, знайшов багато друзів. А в інтернаті був боязкий, сидів, як мишка.

Ми підтримуємо контакт із класними керівниками дітей, щоб знати, як вони адаптуються", – каже Віолетта.

Так разом із психологами налагоджували стосунки в сім'ї близько пів року. За цей час ситуація в родині покращилась. Якщо на початку онуки і Марія говорили з психологами поодинці, індивідуально, то за кілька місяців почали просити про спільні сеанси з фахівцем і бабусею, щоб разом проговорити свої відносини, вирішити якісь проблеми, розібрати образи.

Марія потроху розібралась з фінансами – крім пенсії, знайшла підробіток. 15-ти річна Катя обіцяє – цього року закінчить 9-й клас, вивчиться на перукаря-візажиста і також буде допомагати бабусі. А поки у Марії є й інші помічники.

"Зараз Марію підтримують четверо власних дітей, які вже дорослі.

Вона радіє, що змогла виростити таких дітей і вірить, що зможе поставити на ноги й онуків", – розповідає соціальна фахівчиня.

Натхненна результатами роботи з психологами і педагогами та окрилена змінами в поведінці, навчанні та настрої онуків Марія оформила на дітей законне опікунство. До інтернату Катю, Юлю і Максима повертати не збирається.

Інтернат – це травмуючий досвід

Віолетта Гончаренко прийшла працювати соціальною фахівчинею у СОС Дитячі Містечка Україна саме тому, що прагнула допомагати родинам з дітьми.

За її спостереженнями, за півтора роки правильної фахової підтримки сім’я, що опинилась у складних обставинах, здатна вибратися з труднощів і вийти на шлях самодостатності, при цьому не віддаючи дітей до інтернату.

"Інтернат – це травмуючий досвід, дитина опиняється одна в не дуже хорошому середовищі, коли в неї немає ні підтримки, ні емоційного тепла. Перебування в інтернатних закладах позначається на психіці дітей.

І в нашому суспільстві, коли людина вирушає в доросле життя, вступає до навчального закладу або шукає собі роботу, "випускник інтернатного закладу" звучить як клеймо. Тому їм складно влаштуватися в житті.

Люди, які виростають у такому закладі, ставши дорослими, часто віддають власних дітей до інтернатів. Вони не дуже розуміють модель родинних стосунків, не знають, як це – коли про тебе турбуються, коли тебе люблять.

Сприйняття родини в них зовсім інше: на тому місці, де в дітей зі звичайних родин стоять батьки, у дітей з інтернатів просто порожньо. І вони не розуміють, що їм робити з їхніми власними дітьми.

Крім того, діти, які були в інтернатних закладах, самі мені розповідали про випадки жорстокого поводження – наприклад, коли в якості покарання на уроці дитину б'ють по руках. Це неприпустимо і ненормально", – говорить вона.

"Випускник інтернатного закладу" звучить як клеймо

За словами фахівчині, ті родини, які наважилися і все ж залишили дітей після карантину вдома, про це не пошкодували.

Із вразливими родинами "СОС Дитячі Містечка Україна" працюють у рамках програми "Укріплення сім'ї". Організація використовує підхід "кейс-менеджменту", тобто проводить індивідуальну оцінку потреб кожної родини і надає адресну допомогу.

У Київській та Луганській областях, де працює організація, у серпні-вересні минулого року її фахівці разом із соціальними службами відвідали 120 сімей, куди діти повернулися через карантин, щоб оцінити, кому яка допомога потрібна.

Врешті взяли під опіку 14 родин на Луганщині і 5 на Київщині – допомагали матеріально, і фахово -–з батьками та дітьми працювали соціальні робітники, психологи, педагоги.  

Як розповідає координаторка програми "Укріплення сім'ї" в Луганській області Наталія Вінник, із тих 14 сімей, які в серпні-вересні виявили бажання співпрацювати з організацією та отримувати підтримку у рамках програми "Укріплення сім'ї", станом на зараз жодна дитина з 27 до інтернату не повернулася.

"Я вірю, що цього і не станеться. Більше того, ми брали під супровід сім'ю, в якій було 6 дітей в інтернаті, трьох із яких мама забрала.

Ми продовжуємо мотиваційну роботу з родиною і віримо, що всі діти будуть переведені до звичайної школи за місцем проживання, – розповідає Наталія.

Ми вдячні місцевій владі за спільний моніторинг сімей, надання приміщення для проведення консультацій та сприяння у вирішення проблем сімей".

БІЛЬШЕ УСПІШНИХ ПРИКЛАДІВ: Врятувати дитину від інтернату: три успішні історії, які варто масштабувати в Україні

Коли сім'ї дали згоду на співпрацю з благодійною організацією, до роботи з ними підключилися психолог, соціальний педагог, корекційний педагог, логопед, і на підставі висновків фахівців спільно з родиною складався індивідуальний план підтримки.

"Це можуть бути консультації психолога індивідуальні, сімейні або групові, допомога соціального педагога, за потреби логопеда і корекційного педагога.

Ми працюємо не тільки з дитиною і батьками, а й з громадою – якщо дитина пішла до школи, то працюємо з колективом школи, щоб дитина не почувалася вигнанцем.

І паралельно з цим надається матеріальна підтримка. Якщо ми приходимо і бачимо, що сім'я не в змозі купити постільну білизну або стіл чи стілець, шкільне приладдя, одяг для дітей, у нас є можливість надати необхідні речі, продуктові, гігієнічні набори, засоби індивідуального захисту від COVID-19 (маски, антисептики)", – говорить Наталія.

Тривалість роботи з конкретною сім'єю залежить від того, як швидко вона вийде на рівень самозабезпечення, коли батьки можуть самостійно задовольняти базові потреби дітей. Така робота може тривати до трьох років.

За словами Наталії, процес роботи з батьками іноді буває непростим. Як правило, батьки в таких сім'ях – самі випускники інтернатних закладів.

"Але коли батьки відчувають підтримку з боку фахівців, відчувають, що вони не кинуті напризволяще в наш складний час, коли є кому подзвонити, і тебе вислухають і дадуть пораду, не говорячи вже про матеріальну підтримку – це дуже важливо", – зазначає координаторка програми.

*Благодійний фонд СОС Дитячі Містечка Україна опікується дітьми-сиротами, родинами у складних життєвих обставинах, відстоює права дітей на виховання у сім’ях. Підтримати родини, які потребують допомоги, можна на сайті фонду.

Катерина Тищенко, УП

Вас також може зацікавити:

#ІНТЕРНАТивна_реальність: як діти в неї потрапляють і чому їх треба звідти рятувати

В Україні хочуть скасувати реформу інтернатів – дитячий омбудсмен

Яка допомога дійсно потрібна дітям в інтернатах і що їм не треба

Чому відвозити цукерки в інтернати – не найкраща ідея, або як допомагати, щоб допомогти

Врятувати дитину від інтернату: три успішні історії, які варто масштабувати в Україні

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".

powered by lun.ua