Четвертий місяць в полоні: історія 22-річної маріупольчанки, яку забрали окупанти після "Азовсталі"

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення 22-річна Мар'яна Чечелюк з Маріуполя завершила навчання у юридичній академії та вступила до лав Національної поліції.

Перший час дівчина разом з батьками та молодшою сестрою Аліною ховались у підвалі будинку на Лівому березі міста. Наприкінці березня вони потрапили до бункерів "Азовсталі".

1 травня росіяни погодились відкрити зелений коридор для цивільних, які перебували на заводі. Дівчата сподівались повернутися на підконтрольну Україні територію: вони пройшли фільтрацію після кількагодинного допиту та отримали документи для виїзду.

Але окупанти змінили своє рішення і забрали Мар'яну до Донецького СІЗО через службу у Нацполіції.

За інформацією рідних, дівчина наразі перебуває у колонії в Оленівці. З моменту "затримання" минуло 3 місяці, проте жодної інформації про обмін або визволення немає.

Тому друзі та сестра полоненої активно поширювали її історію у соцмережах. Тож "Українська правда. Життя" поспілкувалася з мамою Наталією Чечелюк та 16-річною сестрою полоненої Аліною. Вони розповіли про Мар'яну, життя під окупацією та надію побачити її вдома якомога швидше.

Життя в Маріуполі до другого вторгнення росіян

Мар’яна з дитинства мріяла стати адвокатесою. Їй подобалась юриспруденція, тому коли дівчина вступила до Харківського національного університету внутрішніх справ, ніхто не здивувався. Сестра додає, що Мар’яна раніше займалася футболом, навіть була у жіночій збірній команді. Крім того, дівчина любила допомагати людям і була не байдужа до чужого горя.

"А ще вона любила тварин, особливо собак. Одного дворнягу навіть забрала додому з притулку за кілька місяців до війни. Пса звуть Міла, вона тепер живе з нами", – каже Аліна.

Вона зазначає, що коли почалась війна, старша сестра продовжувала робити добрі справи. За потреби надавала першу медичну допомогу людям на вулиці.

Наталія розповіла, що колеги Мар'яни виїхали з міста за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Пропонували їй теж покинути Маріуполь. Але вона, як більшість мешканців, сподівалася, що війна не триватиме довго.

Фотоілюстрація з Instagram

"Ми повинні були виїхати всією сім'єю, але Маріуполь миттєво взяли в кільце. Були сильні обстріли, наші машини згоріли. Світло та зв'язок зникли, про зелені коридори нічого не знали.

Ми живемо у центрі Лівого берега, до "Азовсталі" від нашого будинку – близько 500 метрів. Пост-Міст, який поєднував Лівий берег та "Азовсталь" з правим берегом підірвали і частково замінували", – розповідає мама полоненої.

Вона додає, що старша донька неодноразово наголошувала на тому, що треба виїжджати з міста. Ситуація змінювалася з кожною хвилиною змінювалось на гірше. Але сім'я Чечелюків не полишала надії, що наступного дня буде тихіше і вони зможуть поїхати.

"Ми намагались виїхати, але на дорозі побачили розстріляні автомобілі з трупами всередині. Усюди валялися міни та нерозірвані снаряди. Коли врешті-решт наважились, нам сказали, що виїхати на територію України неможливо, лише – через "ДНР".

Тож ми постали перед вибором: або відправити дівчаток на комбінат, щоб вони вижили, або перейти сторону Росії. Але Мар'яна на це ніколи б у житті не погодилася", – пояснює Наталія.

Як сестри потрапили на "Азовсталь"

Дівчата потрапили до бункерів "Азовсталі" через авіаналіт 25 березня.

"Того дня ми пішли з татом за водою вранці. Біля Хлібозаводу, у будівлі, була криниця. Допоки батько набирав воду, ми з Мар'яною говорили з людьми. Питали у них, де беруть речі, бо було дуже холодно", – розповідає сестра Аліна.

Вона згадує, що у небі почувся гул літаків – їх було 5, летіли один за одним.

Перший скинув ФАБ (фугасну авіабомбу) за будинком. Всі одразу побігли ховатися: більшість людей з натовпу кинулися в "Азовсталь".

До заводу було недалеко – метрів 500. Один з перехожих гукнув дівчатам, щоб швидко забирались до укриття. Вони відповіли, що чекають на тата, проте чоловік знову крикнув, що треба бігти у найближче сховище – на "Азовсталь".

"Коли ми підійшли до будівлі, військові нам сказали спуститися в укриття. Коли авіаналіт закінчився, частина людей пішла, але ми лишилися.

З батьками з того часу не бачилися. Зв'язку також не було спочатку. Потім хлопчики (військові ЗСУ) під'єднали інтернет. У Мар'яни був телефон, а я свій залишила у батьків у підвалі. Тато, на щастя, живий-здоровий побіг назад", – продовжує Аліна.

Українські військові сказали дівчатам, аби їхні батьки виїжджали по можливості з міста. Але застерегли, щоб на завод не йшли, бо росіяни почали активного його атакувати – "Азовсталь" лишався останнім бастіоном Маріуполя. Мама й тато покинули місто в той день, коли їхні доньки опинились на заводі.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Аліна каже, що весь час від початку повномасштабного вторгнення сестра отримувала зарплату, хоча й не виконувала прямих обов'язків. Коли дівчата потрапили на "Азовсталь", Мар'яні прийшло повідомлення від колег, що її звільнять через те, що вона перебуває на окупованій території.

У міцних бункерах заводу були їжа, вода, продукти. Аліна згадує, що ЗСУ облаштували навіть саморобні ліжка та віддавали свої речі дітям та жінкам, бо у сховищах було дуже холодно.

"Нас росіяни цькували газом. Але завдяки тому, що бункери були розгалужені, з міцними дверима в переходах, ми зачиняли двері і чекали, доки газ уляжеться. Потім була фосфорна зброя, касетні ракети, літаки з авіабомбами, ФАБ різної потужності.

Окупанти дуже хотіли випалити "Азов" звідти. Але в бункерах було багато людей – і з маленькими дітьми, і вагітні, деякі навіть народили", – згадує дівчина.

Довгі перемовини нарешті завершились зеленим коридором. 1 травня відбулась перша евакуація цивільних з заводу.

"Із 70 саперів, які очищали дорогу з "Азовсталі" до місця посадки в автобус, у живих залишилося лише 5. Все одно, коли ми йшли, під ногами були міни та не розірвані снаряди – ми їх переступили, перестрибували. Навіть у момент евакуації з "Азовсталі" вони не припиняли вогонь: літаки продовжували скидали бомби.

Нас зустрічали росіяни, представники Червоного хреста, ООН, були журналісти – вони нас знімали. Тоді сиділи в автобусах та чекали, але ніхто більше не виходив", – каже молодша сестра Мар'яни.

Допити у фільтраційному таборі

Близько 12 години автобуси з цивільними привезли до Безіменного. З автобусів не випускали. Щоб піти в туалет, мало зібратися людей 10, тоді вели під конвоєм.

На фільтрацію завели в білий намет, дивилися телефони та роздягали наголо, шукали татуювання, потім в іншій палаті оформляли дані.

"Почали мене допитувати, хто моя сестра, як ми опинилися в "Азовсталі", як ставимося до Росії, інше. Це не було страшно, але відчувався психологічний тиск. Потім вони довідалися, що Мар'яна працювала в поліції. Почали допитувати дужче і її, і мене", – згадує Аліна.

Фотоілюстрація з Instagram

Вона додає, що окупанти світили лампою в обличчя, погрожували, що сестру ніколи не випустять, якщо не скаже, де працювала Мар'яна і про її зв'язки з ЗСУ. Погрожували відправити до дитячого будинку, розправою з батьками.

"Фільтрацію ми проходили годин 6, потім назад сіли в автобуси. Сестру випустили також, дали документи для виїзду. Поки чекали розселення по наметах для ночівлі, за Мар'яною прийшли росіяни з білими пов'язками. Було близько 21 години. Її відвели в ті самі білі намети, де нас допитували", – продовжує розповідь дівчина.

Тоді в автобус зайшли інші росіяни і наказали всім вийти, щоб розселитися на нічліг.

"Я зайняла два ліжка, щоб ми поряд спали. Думала, ніч перебудемо і вранці в Україну поїдемо. Дві порції вечері взяла, а потім до мене підійшла жінка, теж з "Азовсталі", і сказала, що бачила Мар'яну – засмучену та із загубленим поглядом. Я кинулась до наметів, але мене не пустили", – каже Аліна.

Дівчина почала питати, де сестра, коли повернеться. Але її відвели убік і "м'яко" попросили піти спати та не панікувати.

Але додали, що Мар'яну відвезли до Донецька. Сказали, що випустять її, якщо вона все правильно зробить. Скоріш за все, очікували, що сестра перейде на бік окупанта.

"Я відшукала представників Червоного хреста та ООН допомогти мені повернути сестру. Навіть навколішки перед ними ставала, благала, плакала. Телефону у мене не було, тож я не могла навіть подзвонити батькам", – розповідає молодша сестра.

Наступного ранку Аліну розбудили люди "Азовсталі", щоб виїжджати до Запоріжжя. Представник ООН запропонувати поїхати з усіма, щоб опинитися у безпеці, але вона не погодилася.

"Я сподівалася, що сестру випустять сьогодні-завтра. Провела у Безіменному декілька днів, бо думала, що її звільнять і ми разом поїдемо. Кілька разів на день ходила до окупантів в намет, намагалася довідатися про Мар'яну", – каже дівчина.

Чиатйте також: Тортури й справи про "тероризм". Історія волонтерів з Маріуполя, які вийшли з полону в Оленівці

Донецьке СІЗО, а тоді – Оленівка

Аліна додає, що окупанти зателефонували її батькам і поставили їм жорсткий ультиматум. Або – тато з мамою забирають її протягом двох діб, або – дівчинку віддають у дитячий будинок.

"Мені погрожували щоразу, коли я йшла довідатися за сестру в окупантів у наметі", – згадує вона.

Мама Наталія розповіла, що дзвінок від окупантів застав її зненацька.

"25 березня, коли дівчата потрапили на "Азовсталь", ми виїхали в Саханки та пройшли фільтрацію.

Чекали на дітей гуманітарним коридором. Звісно, ми ​​приїхали та забрали Аліну. Хоча сподівалися зустріти обох доньок цілими та неушкодженими у Запоріжжі 1 чи 2 травня", – каже мама Мар'яни.

Читайте також: Куди звертатися, якщо людина потрапила у полон до окупантів? Відповідають у Міноборони

Вона зазначає, що волонтер з невідомого номера повідомив, що донька у Донецькому СІЗО. Але повідомлення швидко видалили, і номер деактивували.

"Ми коли з чоловіком приїхали за донькою, нам сказали "не шукайте, не намагайтеся, не досягнете.

Місяць тому до Оленівської колонії їздили наші знайомі, але їм не вдалося нічого дізнатися", – переповідає вона.

Наталія каже, що вже 4-тий місяць не чула донин голос.

"Я знаю, що вона жива, але не знаю, як її здоров'я, коли вийде. Не знаю, чому її затримали. Але щодня чекаю, що вона подзвонить із території України", – додає мати.

Аліна разом з мамою кажуть, що телефонували за всіма можливими номерами. Наталія навіть додзвонилась до Женеви. А ще – Верещук, і СБУ, і навіть писали у "ДНР". Вони нічого не відповіли – лише прочитали повідомлення.

І подальша доля полоненої лишається у руках окупантів.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Чиатйте також: "У будь-який момент їх можуть "списати": як виживають полонені чоловіки у фільтраційному таборі