"Ми ходили навприсядки, щоб у нас не влучили". Історія жінки з Бучі, яка пережила окупацію під час вагітності

44058
2 серпня 2022

За кілька місяців окупації затишне місто Буча на Київщині перетворилося на символ трагедії.

Російські військові ґвалтували, вбивали і грабували українців.

Однією з тих, хто опинився під окупацією ворога, стала блогерка і молода мама Дарина.

Разом з чоловіком та собакою вона жила у Бучі, працювала фотографкою, а потім – завагітніла.

За останні роки жінка пережила видалення пухлини мозку, коронавірус та російську окупацію.

  До великої війни Дарина жила з чоловіком та собакою у Бучі. Також у місті жили її батьки

На восьмому місяці вагітності Дарина виживала у місті без води, електроенергії та газу, під постійними обстрілами.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з жінкою про її досвід життя під окупацією, евакуацію з Бучі та повернення додому після народження сина.

Далі – її пряма мова.

Початок війни

"Не хотілося їхати з дому. Ми вірили, що війна закінчиться швидко"

  На восьмому місяці вагітності Дарина виживала в окупованій Бучі. Фото: _angelnumberfive_/Instagram

Коли почалася війна, я була вагітна. Кінець сьомого – початок восьмого місяця. 24 лютого прокинулася від того, що почула дуже сильний гуркіт. Подумала, що це на будівництві щось впало, зірвало вітром. Ми навіть не могли подумати, що почалася війна. Не вірилося до останнього. Наче якийсь поганий сон. 

Ми заснули далі, а потім я прокинулась від дзвінка. Зателефонувала подруга і сказала: "Почалася війна, збирайтеся разом із сім'єю або будьте поряд на зідзвоні. Ми їдемо до батьків із сім'єю. Збирайтеся разом". 

Чоловік прочитав новини і сказав, що почалася повномасштабна війна. Я істерично сміялася. Ніхто цього не чекав. Звісно, ми думали про це, але сподівалися, що вони (росіяни – ред.) не настільки "кінчені". 

Перші два дні ми бігали в укриття. У нас відразу відключили воду, електрику. Бігати з сьомого поверху без світла не дуже зручно, особливо з животом і після коронавірусу. Тому ми залишилися вдома й уже ховалися там.

Вирішили залишатися в місті, бо думали, що до Бучі нічого не дійде. Росіяни ж спочатку бомбардували Гостомель – там аеропорт. Ми подумали: "Ну а в нас що? Тут нема чого бомбити". Я тільки перехворіла на коронавірусне запалення легенів, тому на той момент поїздка для мене могла погано закінчитись.

До того ж не хотілося їхати з дому. Ми вірили, що війна закінчиться швидко. Так і вирішили залишитись, хоч моя подруга просила швидше виїжджати. 

Життя в окупації

"Я миюся, а в мене пара йде з рота. Квартира була холодна"

 "Дуже важко жити в умовах, коли в тебе немає ні води, ні електрики, ні газу"

Мені здається, диверсанти у Бучі почали з’являтися задовго до вторгнення. За пів року, за кілька місяців почали заїжджати підозрілі люди. Їх видавали дивні запитання, російський акцент, як у Москві, без "шо", без літери "г". Почало з'являтися багато нових облич, які намагалися щось дізнатися. 

Вже з початком окупації росіяни спокійно їздили по Бучі на танках, БТР. Стріляли постійно – навіть просто для розваги. Снайпери заходили, розстрілювали людей. Вони дізнавалися, хто де живе, та навмисно стріляли туди. 

З продуктами було дуже складно. Люди швидко все розгрібали. Мої батьки та чоловік ходили шукати продукти. У нас у ЖК був магазин "Сільпо", там також брали їжу. Спочатку все оплачували готівкою, як порядні люди. Потім уже готівки не було, банкомати не працювали, продавці не працювали зі зрозумілих причин. Доводилося мародерити.

Моя мама ходила готувати їжу, як і багато жінок. Вони зробили польову кухню на вулиці. 

Дуже важко жити в умовах, коли в тебе немає ні води, ні електрики, ні газу. Було дуже холодно. 0 °C у квартирі. У всіх було самопочуття, як перед хворобою, бо було постійно холодно. Намагалися якось зігрітися, загорнутися в одяг. 

Води не було: помитися було дуже складно, майже неможливо. Я пам'ятаю, як ми націдили воду і ледве її нагріли – гріли все на свічках. Я зайшла у ванну, чоловік мені допоміг роздягнутися, помитися. І от я миюся, а в мене пара йде з рота. Квартира була холодна. 

"Найбільше я хвилювалася за дитину"

 "Боялася більше не за себе, а за чоловіка, бо вони вбивали чоловіків"

Мені взагалі було дуже важко пережити окупацію через те, що я не мала таблеток від епілепсії. У мене епілепсія, тому я на спеціальних препаратах, які дозволені при вагітності та грудному вигодовуванні. У Бучі їх не було, ніхто не завозив – волонтерів розстрілювали.

У Києві були ліки, але нам просто не вірили, що ми не можемо їх забрати. Ми пояснювали, що до нас у будинок прилетіла ракета. Окупанти розстрілюють всіх.

Було складно, бо препарат закінчувався. Він був необхідний, тому що в мене могли з'явитися епілептичні напади. 

Морально також було важко, бо росіяни постійно стріляли. Я чула свист просто над вухом. І стріляли вони не просто з пістолета чи автомата, а з танків, обстрілювали ракетами. Ці звуки були постійні – неможливо було спати. 

Найбільше я хвилювалася за дитину. І боялася більше не за себе, а за чоловіка, бо вони вбивали чоловіків. 

Він ще й бігав містом, допомагав іншим, зокрема з ліками. Кілька разів у нього стріляли і, слава Богу, не влучили. Я дуже сильно переживала. 

"Якщо не буде білих пов’язок – ми одразу ж стріляємо по колінних чашечках"

 "У нас вікна були розстріляні. Ми ходили навприсядки, щоб у нас не влучили"

Наш житловий комплекс постраждав не так, як інші, але його також обстрілювали.  Саме до нашої секції будинку потрапила ракета. Як з'ясувалося, це було спеціально. 

Російські диверсанти через чати у Telegram намагалися дізнатися, скільки мешканців у будинку, щоб стрільнути туди, де ховається найбільше людей. Їх розпізнавали і блокували, але вони все одно це вираховували. Поки був зв'язок, ми всі писали: "У нас тут бахнуло на цьому районі. Хто як?" Потім ми припинили розповідати, де "бахнуло", бо через це обстрілювали ще більше.

Сховатися було неможливо. Вони все знали, все бачили. У нас вікна були розстріляні. Ми ходили навприсядки, щоб у нас не влучили. У нас ще натяжна стеля – вона теж у дірках. Дім постраждав, дірки є, але, на щастя, він цілий. 

Також росіяни ​​ходили по будинках. Якось до нас забіг "спецназ" – вони були не такі, як інші військові. Ті були погано взуті, погано одягнені, брудні, як "чмоні", а "спецназівці" вже були одягнені по-серйозному. 

Вони ходили по квартирах і перевіряли кожного. Шукали волонтерів, людей, які допомагали іншим. Якщо таких знаходили – одразу вбивали. Переглядали телефони. Шукали поліцію, українських військових. Загалом здорових, молодих хлопців просто так убивали.

Росіяни налаштовували людей, що це наші по наших стріляють, мовляв "ми прийшли звільняти вас, не бійтеся нас, ми нічого поганого не зробимо". 

Казали "Відчиняйте двері. Якщо не відчините, ми відразу ж стрілятимемо в голову".

Також вони змушували носити білі пов'язки на руці. Сказали: якщо не буде білих пов’язок – ми одразу стріляємо по колінних чашечках.

 Евакуація з Бучі

"Росіяни випускали ракети, розстрілювали машини"

"Уже почали масово розстрілювати. У нашому будинку багато людей померло"

Ми евакуювалися з Бучі, коли у мене вже почалася істерика. Окупанти налаштовували нас, що ми не зможемо виїхати – вони не давали такої можливості. Але у мене було сильне передчуття, що почався повний треш.

Уже почали масово розстрілювати. У нашому будинку багато людей померло. Росіяни вбили людину, яка вийшла шукати зв'язок – просто за телефон у руках. 

12 березня я просто сказала: "Якщо ми сьогодні не поїдемо, то  потім можливості не буде". Ми вийшли на вулицю, почали шукати якісь машини, допомогу. Пересувалися дуже обережно, бо вони всюди ходили. 

Зрештою, ми виїхали в останній день евакуації через офіційний коридор з "Червоним хрестом". Це був останній шанс. Нам дали зелений коридор, мовляв, виїжджайте, якщо встигнете.

У цей час росіяни випускали ракети, намагалися спровокувати наших військових. Також вони розстрілювали машини. Наприклад, розстрілювати, якщо машина зовсім трошки від‘їхала від інших, щоб об'їхати яму. І просто так стріляли.

Ми проїхали декілька російських блокпостів. Перед цим заховали телефони – взяли з собою більш прості, на Android. Якщо в тебе айфон – вони його забирають. Ми їхали у бусику, нас було близько 10 людей. Росіяни подивилися, що там були діти, і пропустили. Особливо не перевіряли. 

"У нас із мамою був шок, бо в Києві вирує життя"

До Білогородки ми їхали 4 години, хоча зазвичай тут 20 хвилин дороги. Потім до Києва. У нас із мамою був шок, бо в Києві вирує життя. Люди помиті, ситі, а ми з цими білими пов'язками, зовсім ніякі. Година їзди до Києва – і така велика різниця. У нас практично не було зв'язку, і ми думали, що всюди така ситуація, як у Бучі.

У Києві нас дуже тепло зустріли волонтери. По залі ходили психологи, медики, нам давали їжу, воду, чай. Потім ми перемістилися на Захід. Спочатку поїхали до Львова. Моя подруга, яка вибралась із Гостомеля, розповіла, куди та як їхати. Ми знайшли хорошого лікаря, щоб народити. 

Потім жили на Закарпатті, у місті Іршава. Перші два тижні було страшно, коли поруч з нами проїжджала машина. Ми думали, що це їдуть танки. Жили в однокімнатній квартирі разом: я, чоловік, собака, батьки. Це було складно, бо ми звикли до інших умов. 

Додому вирішили повертатися вже після того, як зробили щеплення малому – за 2 місяці. Також господарі дому вже не хотіли, щоби ми з ними жили. А я дуже хотіла додому. 

Читайте також: Вбивство на розі Водопровідної та Яблунської. Різанина в Бучі 

Повернення додому

"Ми повернулися до Бучі, яка оживає. Хотілося землю цілувати"

 "Хотілося землю цілувати після Закарпаття"

Коли ми виїжджали з Бучі, вона була порожня, сіра, вся в диму. Пахло кров'ю. Це було жахливе місце, хоч і дім. Там був конкретний "рускій мір". 

Ми повернулися до Бучі, яка потихеньку оживає. Було приємно. Хотілося землю цілувати після Закарпаття. Перше, що ми зробили – розпочали прибирання квартири. 

Люди намагаються відновлювати будинки. Держава теж допомагає, але більше волонтери. Багато хто приїжджає з Італії та Польщі, щоб відновити Бучу. 

"Багато людей мені пишуть, що я дала їм жагу до життя" 

 "Багато людей мені пишуть, що я дала їм жагу до життя. Коли вони дивляться на мене, у них з'являється надія"

Ще до війни, на початку 2021 року, мені зробили операцію на мозку – це не рак, а пухлина, що вибухає. Вона в мене була змалку. Пухлина із судин та вен через генетичне захворювання, патологію судин. У мене був невеликий інсульт, бо вона почала кровити. І, дякувати Богові, її вчасно вирізали.

Частину мозку видаляли разом з пухлиною, інакше може бути рецидив. Перші два тижні було складно із координацією, далі уже ставало краще. Операцію я перенесла майже без наслідків для здоров'я. Але до неї я вже ледве ходила, ледве розмовляла.

Усі ці труднощі я переносила важко. Хоча дуже багато людей мені пишуть, що я дала їм жагу до життя. Коли вони дивляться на мене, у них з'являється надія. Якби вони знали, що це було настільки важко, що в якісь моменти просто хотілося вистрибнути з вікна або кинутися під машину, швидше за все так би і не говорили.

Це важко, але мені допомагали близькі, особливо чоловік. Ми вже шість років разом – разом проходили ці труднощі. Наш пес теж морально підтримував.

Читайте також: Сафарі на людей: 5 історій тих, хто вижив в Ірпені та Бучі

Олена Барсукова, Українська правда. Життя

Фото обкладинки: Дмитро Ларін/Українська правда





Головне на сайті