Острівці миру посеред війни. Хто такі "сіміки" та чим вони займаються на фронті

Понад 30 років тому в арміях західних країн почали з’являтися структури, які відповідали за вивчення територій, на яких діяли військові підрозділи, та населення, яке там мешкало.

Військовим, які брали участь у миротворчих місіях далеко за межами своїх країн, стало зрозуміло, що успіх операцій обумовлює не тільки вогнева міць та хоробрість їхніх військ. А й, великою мірою, прихильність до них місцевого населення.

Місцеві мешканці можуть сприяти діям військових, а можуть, навпаки, активно протидіяти їм. Тому в арміях НАТО стали приділяти все більше уваги вивченню всіх факторів, які впливають на прихильність до них місцевого населення.

Дев’ять років тому аналогічна структура з’явилася і в українському війську. В чому особливість цивільно-військового співробітництва українського війська, яке веде оборонні операції на території власної країни, яка користь від роботи "сіміків" військовим та цивільним – розповідаємо у матеріалі.

Рятуючи найдорожче

Одне з маленьких сіл Куп’янського району на Харківщині. Лише декілька кілометрів від лінії фронту, яка останні місяці повільно повзе в його бік. У потрощених будинках під щоденними обстрілами, в холоді, без електрики та зв’язку залишається жити жменька місцевих. Їдять те, що росте на їхніх подвір’ях і те, чим діляться з ними військові.

"А куди їхати!" – відповідають місцеві на звичне запитання журналістів та волонтерів "чому ви не виїжджаєте?" Кожного з них тримає в цьому пеклі щось своє. Спогади, сподівання. Дорослі люди мають право обирати свою долю. Але наражати на смертельну небезпеку і страждання своїх дітей вони не вправі.

Від ранку 27 квітня у двох хатах цього прифронтового села йдуть збори. Батьки неохоче пакують свій скарб по торбах. Пізніше біля воріт будинків зупиняються автівки з військовими та поліцейськими.

Вони заходять, вітаються, допомагають завантажити речі селян в кузови пікапів, одягають на батьків та дітей помаранчеві бронежилети та шоломи. Треба встигнути, поки триває затишшя між обстрілами, тому військові постійно просять господарів пришвидшити збори. Селяни всім своїм виглядом демонструють своє небажання евакуюватися, але мовчать про це. Все вже було сказано раніше.

– Ми знайшли цих дітей, коли збирали інформацію про територію, – розповідає координатор цієї евакуації капітан Тарас Раданович. – Через бойові дії діти тривалий час були змушені жити у жахливих умовах, у постійному страху загинути чи бути скаліченими. Ми довго вмовляли батьків виїхати. Їм пропонували хороші умови тимчасового розміщення, але обидві родини категорично відмовлялися від евакуації. Крапку поставила обласна військова адміністрація, ухваливши рішення про примусову евакуацію дітей. І тоді ми взялися за її організацію. І ось нарешті, ще двоє дітей, 12 та 15 років, врятовані.

Невеличка колона, об'їжджаючи вирви та спалені бронетранспортери швидко рухається в бік Кругляківки, де на врятованих чекають волонтерські евакуаційні автобуси.

Капітан Раданович підказує водію-поліцейському, де краще звернути, щоб оминути прострілювану ділянку дороги.

Знати безпечні шляхи евакуації – це частина його роботи. Його робота – допомагати повернути мир та спокій у звільнені населені пункти. Він – офіцер групи цивільно військового співробітництва у складі 103 бригади територіальної оборони. Або "сімік", як частіше називають їх люди. Так англійською звучить абревіатура цієї служби – civil-military cooperation.

Офіцери ЦВС 103 ОБТрО спільно з поліцією евакуюють дітей з прифронтового села. Фото надане Тарасом Радановичем (на фото крайній ліворуч)

"Сіміки" у мешканців прифронтових районів та працівників благодійних організацій асоціюються насамперед з доставкою гуманітарної допомоги. Бо саме вони координують доставку гуманітарних вантажів у найбільш небезпечні райони, і мало хто з волонтерів здатний дістатися туди без супроводу офіцерів ЦВС.

– Саме через "сіміків" ми передавали вантажі допомоги в ті села, куди не ризикували їхати наші команди, – каже Станіслав, працівник однієї з гуманітарних організацій, яка вже багато років працює на Донеччині. – При цьому ми завжди були впевненими, що допомога буде розподілена справедливо. Крім того, вони завжди добре знали потреби місцевого населення та доносили їх до міжнародних донорів на спільних координаційних нарадах.

Це вкрай важлива, але дуже мала частина обов’язків офіцерів ЦВС.

– Робота підрозділів цивільно-військового співробітництва вже давно не обмежується тільки роздачею гуманітарної допомоги, – каже заступник начальника штабу Сил тероборони, полковник Дмитро Бородавко. – ЦВС – це насамперед комплексна оцінка цивільного середовища, яка необхідна як для нормалізації життя місцевого населення, так і для планування дій підрозділу.

До того, як обійняти нинішню посаду, полковник Бородавко багато років присвятив роботі в структурах цивільно-військового співробітництва і, здається, знає про "сіміків" все.

– Не випадково, що найчисельніші підрозділи ЦВС тактичної ланки саме в Силах територіальної оборони, – каже Бородавко. – Бо більшість передбачених законодавством завдань тероборони так чи інакше пов'язані з проведенням заходів цивільно-військового співробітництва. Як в контексті оборони від ворога, так і в контексті допомоги населенню у надзвичайних ситуаціях у мирний час.

У районах ведення активних бойових дій військові нерідко залишаються для місцевих мешканців єдиними представниками державної влади. Тільки до них місцеві мають можливість звернутися по допомогу. І містком між армією та цивільними якраз і є офіцери ЦВС.

На плечі "сіміків" лягає все, що пов’язано із допомогою місцевому населенню – від координації евакуації, до розв’язання суперечок, сприяння у відновленні цивільної інфраструктури та надання правової допомоги (саме тому пріоритетом під час відбору до ЦВС є юридична освіта та практика).

– Круглий шеврон ЦВС вже давно став для людей символом допомоги. "Сіміків" сприймають як тих, хто несе мир, – каже Дмитро Бородавко.

Доставка гуманітарної допомоги у прифронтові села. Фото 103 бригади тероборони

Історія та мета

Перші офіцерські посади зі схожими функціями з’явилися в українських підрозділах у нульових, коли військові брали участь у миротворчих місіях в Афганістані та Іраку. Але офіційна історія українського управління цивільно-військового співробітництва почалася у 2014 році.

– За основу ми взяли стандарти армій НАТО, – розповідає полковник Бородавко, – Там структури civil-military cooperation почали створювати у другій половині 80-х після аналізу досвіду війн у Афганістані та на Балканах. Коли стало зрозуміло, що воєнних цілей неможливо досягнути, ігноруючи вплив на армію цивільного населення.

Всі цивільні фактори – кількість населення, його культуру, релігійні та політичні уподобання, наявність важливих для місцевого населення об’єктів інфраструктури, пам’яток історії, культових споруд тощо – не можна не враховувати, плануючи воєнні операції. Але на відміну від армій країн НАТО, ми беремо участь не у міжнародних миротворчих місіях, а боронимо свою землю. Це відрізняє роботу українських "сіміків" від роботи їхніх західних колег. В нашому випадку інтереси суспільства та армії повністю збігаються.

Дмитро Бородавко. Фото: Сили територіальної оборони України

Під час гібридної фази російської агресії армія зіштовхнулася з нерозумінням і певною ворожістю частини населення на сході країни, пояснює керівник групи ЦВС київської 112 бригади тероборони Дмитро Вітов.

– Створення в структурі збройних сил служби, яка мала опікуватися проблемами цивільного населення, розуміти його проблеми і пояснювати цивільним дії військових, було дуже своєчасним. Широкомасштабне вторгнення кардинально змінило настрої, і зараз армія має повне розуміння та підтримку суспільства. Суспільство зараз є надійним союзником збройних сил, – додає Вітов.

Отже, ЦВС – це насамперед про допомогу цивільному населенню від війська. Ефективна допомога неможлива без розуміння проблем та потреб. Тому "сіміки" ретельно збирають інформацію про місцевість, на якій виконує завдання їхній підрозділ.

Їх цікавить все: від наявних об’єктів інфраструктури, доріг та історико-культурних цінностей до громадських рухів, формальних та неформальних лідерів громади і рівня спроможності місцевої влади.

Зібрана інформація зводиться у своєрідний паспорт території. Який використовується командирами при плануванні – як дій в інтересах громади, так і для виконання бойових завдань.

Відновлення електропостачання в одному з сіл на звільненій Харківщині. Фото: 103 бригада тероборони

Острівці миру посеред війни

Ми у ще одному вщент зруйнованому селищі. Тепер це Ямпіль на Донеччині. Війна важким катком прокотилася по ньому вже двічі.

Росіяни не шкодували снарядів та авіабомб як під час наступу рік тому, так і під час відступу восени. І тепер, у колись заможному селі, де жило 2500 людей, не залишилося жодного вцілілого будинку.

Війна, яку у вересні відігнав від села український контрнаступ, тепер знову наближається – лінія фронту звідси лише у десяти кілометрах і противник насувається, сподіваючись захопити Ямпіль вдруге.

Картина апокаліптична – вщент або частково зруйновані будинки, покручені та вигорілі корпуси автівок, кістяк радіовежі, яка впала і розтрощила декілька подвір'їв та перекрила рух по одній з вулиць.

Всюди зяють вирви від снарядів та стирчать величезні хвостовики "смерчів", якими росіяни рясно обстрілювали село восени та взимку. Не так інтенсивно, як тоді, але час від часу російські снаряди вибухають у Ямполі і тепер.

У селі досі немає електрики, газопостачання, не працює мобільний зв’язок. Виживати в таких умовах дуже важко, особливо взимку. Але у напіврозбитих хатах Ямполя залишаються жити 230 людей, зокрема 10 дітей.

Занять у зруйнованій росіянами школі не було з весни 2022 року. Донедавна. Трапилось диво – школа відновила свою роботу. Для неї знайшлося відносно безпечне приміщення з укриттям на випадок обстрілу. Знайшовся електрогенератор, підключили інтернет. З’явився транспорт, який щодня привозить в школу дітей з навколишніх сіл. Знайшлася питна вода та харчування для учнів щоб зробити їхнє перебування в школі настільки комфортним, наскільки це взагалі можливо посеред війни.

Усе це сталося зокрема завдяки капітану Антонцю, який очолює групу цивільно-військового співробітництва в зоні відповідальності одного з батальйонів 112 бригади тероборони. І завдяки командуванню цього батальйону, яке надало все необхідне.

– На жаль, батьки цих дітей відмовляються залишати Ямпіль, і діти змушені жити у таких складних умовах. Але тепер вони хоча б зможуть продовжити навчання, – розповідає лейтенант Вітов.

Дмитро Вітов. Фото з Facebook-сторінки Дмитра Вітова

До того, як стати військовим, Дмитро Вітов працював в міністерстві ветеранів, в апараті Уповноваженого з прав людини. Останній рік перед широкомасштабним вторгненням займався розбудовою тероборони у Київській міській державній адміністрації. У перший день великої війни став до лав київської бригади Сил ТрО. З часом обійняв посаду офіцера ЦВС.

Про свою нову роботу розповідає з захопленням. Передові групи "сіміків" їхньої бригади створювали такі собі острівці миру у постраждалих від війни населених пунктах задовго до того, як у вжиток увійшло словосполучення "пункт незламності".

– Завдяки "старлінкам" у нас є зв'язок. Завдяки генераторам у нас є електрика. Так ми забезпечуємо людей зв'язком із зовнішнім світом. Зв'язок в нашому житті – це головне, – каже Вітов, – Бо воду вони можуть взяти з колодязів, їжу – з запасів, з підвалів. А от без зв'язку людям важко. У нас вони можуть зв’язатися з рідними, зарядити свої прилади.

Тарас Раданович згадує, як завдяки його групі було відновлено сполучення з обласним центром для мешканців звільненого лівобережжя Осколу. Мости зруйнувала війна, і люди були змушені накручувати зайву сотню кілометрів, щоб дістатися Харкова.

Не чекаючи допомоги від "центру", офіцери ЦВС знайшли необхідну техніку, спеціалістів та матеріали і за короткий час звели тимчасову переправу поряд зі зруйнованим мостом. Яка значно спростила життя і цивільним, і військовим. А одного разу навіть врятувала життя.

– Так сталося, що одній літній жінці у селі на лівому березі стало зле, – каже капітан Раданович, – І саме завдяки цьому мосту за нею з райцентру змогла вчасно приїхати швидка.

Іншого разу "сіміки" розташувалися в місцевості, де після боїв не було ні світла, ні газу, ні зв’язку.

– Під час окупації росіяни перепідключили ці території до своєї електромережі а після своєї втечі відрізали електрику. Ми вивчили ситуацію і з’ясували, що лінія, яка живить залізничні колії, залишилася неушкодженою. Розшукали електриків залізниці і підключили селище до цієї мережі. А в іншому селі ми підключили свої генератори до веж мобільних операторів, що дозволило забезпечити доволі сталий зв’язок навіть в умовах частого відключення електрики, – пригадує Раданович.

Завдяки таким нестандартним рішенням "сімікам" і вдається створювати маленькі оазиси миру посеред згарищ, які залишають після себе росіяни. Місцеві це цінують.

Раданович описує трансформацію ставлення до їхньої львівської бригади мешканців одного з селищ на Донеччині. Каже, зустріли їх з великою пересторогою – бо "страшні бандерівці". Але вже через пару місяців, побачивши їхнє щире піклування про цивільних, повірили.

– І от коли ти бачиш, як вони відкриваються, як потім починають ділитися з нами всім, що мають, як несуть нам той сир домашній, то своє молоко – аж сльози навертаються, – каже Тарас.

Тарас Раданович. Фото з Facebook-сторінки Тараса Радановича

Замість рад та виконкомів

"Сімікам" нерідко доводиться розв’язувати конфлікти всередині громад або конфлікти між цивільними та військовими. А іноді й протидіяти ворожим інформаційним провокаціям.

Полковник Бородавко пригадує випадок, який стався у Чермалику, що під Маріуполем, у 2016 році. Тоді російські проксі, обстрілявши селище, поранили дівчинку-підлітка. А їхня місцева агентура звинуватила в обстрілі українську армію і підбурила мешканців Чермалика вийти на протест до розташування військової частини.

Не було сенсу спілкуватися з накрученим натовпом. Але вдалося не допустити загострення конфлікту. "Сіміки" взяли паузу.

– Офіцер ЦВС має визначити як формальних, так і неформальних лідерів громади, оцінити їхні компетенції та інтереси, – каже Дмитро Станіславович, – Треба розібратися, як влаштована спільнота. Іноді спілкування з простою продавчинею місцевого магазина, яка має авторитет у громаді, дає кращі результати, ніж розмови з сільським головою, якого ніхто з місцевих не слухає.

У таких випадках підбурювачів треба відділити від громади. Якщо це явні проплачені провокатори, то ними займуться органи правопорядку. А з адекватними лідерами думок можна виходити на конструктивний діалог. Так сталося і тоді: через декілька днів офіцери ЦВС зібрали громаду у місцевому клубі і спокійно та аргументовано розвінчали ворожий вкид. Конфлікт був локалізований, взаємини місцевих та військових покращилися.

В умовах інтенсивних бойових дій військові залишаються єдиним органом влади, який доступний мешканцям прифронту. Саме до них люди йдуть зі своїми запитаннями або проханнями про допомогу. І приймають такі звернення найчастіше саме "сіміки".

– Женю, нашого начальника групи ЦВС у Ямполі, знають всі місцеві, – розповідає Дмитро Вітов, – Дали йому прізвисько "директор". З будь-якого питання біжать до нього. Кажуть, "директор" все порішає. І він "рішає". Підрозділ виконує бойові завдання, роботи завжди багато, але капітан Антонець завжди знаходить час щоб допомогти місцевим. І люди впевнені, що батальйон, який стоїть поруч, не кине їх напризволяще, що військові завжди допоможуть, наскільки це можливо.

Капітан Євген Антонець працює з мешканцями одного зі звільнених сіл на Донеччині. Фото 244 батальйону тероборони

Вітов розповідає, як його колеги шукають та купують дефіцитні ліки для мешканців прифронтових сіл, де давно немає аптек і куди не доїзджають лікарі. Купують нерідко за власні гроші, бо літнім та хронічно хворим місцевим ліки бувають потрібні терміново і часу на роздуми може просто не бути. Там, де місцеві не мають доступу до необхідних послуг, "сіміки" здатні надати психологічну підтримку, юридичні консультації і підтримувати правопорядок.

– У нас в Золотому "сіміки" були як громовідвід: завжди був діалог з людьми, якщо виникали якісь конфлікти, – розповідає активістка з Луганщини Марина Данілкіна. – Від "сіміків" завжди була допомога. Вони були на зв’язку 24/7. Регулярно дзвонили мені, питаючи яка потрібна допомога. Вони їздили по вулицях та роз’яснювали, як поводитися під час обстрілів, що робити, якщо натрапили на нерозірваний снаряд.

Не тільки для цивільних

Також вони допомагають шукати та повертати додому тіла загиблих бійців. За словами Дмитра Вітова, це найбільш морально важка, але вкрай важлива частина роботи. Кожен полеглий герой має бути похований гідно. "Сіміки" спілкуються з родичами зниклих безвісти. Вони знаходять транспорт для повернення тіл рідним та допомагають у організації поховання.

У пошуку вони теж спираються на інформацію від місцевого населення. Дмитро Вітов згадує, як вдалося знайти братську могилу бійців їхньої бригади на звільненій частині Харківщини.

Вони загинули, відбиваючи російський наступ, у квітні минулого року. Українських бійців поховали російські військові, але всі вони тривалий час вважалися зниклими безвісті. Доки про місце їхнього поховання не повідомив місцевий мешканець, який знайшов телефон родичів у загубленому росіянами паспорті загиблого бійця.

Ще в окупації він подзвонив і вказав точне місце поховання. Це дозволило розшукати могили і віддати належну шану полеглим одразу ж після звільнення цієї території. Це лише одна з багатьох подібних історій.

Евакуація тіл полеглих бійців. Фото 103 бригади тероборони

Але і це не є головною функцією управління цивільно-військового співробітництва. Головне – це надання командирам даних та висновків про наявні в регіоні ресурси, проблеми та конфлікти. Без урахування цієї інформації підрозділи не можуть діяти ефективно.

– Контактуючи з місцевим населенням, офіцери ЦВС допомагають командирам не тільки розібратися, як краще використати особливості конкретної території, а ще отримувати додаткові дані про наявні сили та плани противника, – каже заступник командира 103 бригади тероборони Олексій Музика, – "Сіміки" потрібні. Зараз мені вже важко уявити українську армію без цієї складової. Впровадження ЦВС – це успіх, який треба розвивати.

Військове керівництво це добре розуміє. Дмитро Вітов підтверджує, що структура постійно удосконалюється. Офіцери ЦВС не припиняють вчитися, з ними регулярно працюють мобільні команди інструкторів Генерального штабу. Та й сама екосистема, створена в управлінні, сприяє розвитку та вдосконаленню. Керівництво цінує підлеглих, поважає їхню думку та підтримує їхні ініціативи.

– Я, молодший лейтенант, можу подзвонити полковнику, начальнику управління у Генштабі, і зі мною будуть конструктивно обговорювати мої пропозиції, – каже Вітов.

Україна обрала шлях євроатлантичної інтеграції, а відтак має змінюватися. Має змінюватися і її військо. Дев'ять років тому впровадження структури цивільно-військового співробітництва стало першим кроком на шляху реформування української армії. І його успіх надихає продовжувати цей шлях.

Костянтин Рєуцький, спеціально для УП. Життя