"На уроці моєму учневі з 2-го класу повідомили про загибель тата". Як це – бути вчителем під час війни
З початком повномасштабної війни українські вчителі перестали бути для учнів лише помічниками та наставниками.
Вони намагаються врятувати знання та мотивацію дітей, водять їх у сховище і заспокоюють під час тривоги, листуються зі своїми учнями, які тепер на війні. І чітко знають власне завдання – зберегти покоління, яке надалі формуватиме майбутнє України.
У кожному регіоні вчителі стикнулися з різними випробуваннями. Їхні робочі процеси не подібні один до одного, але є спільні болі та надії.
"Освітні втрати не минучі", "головне – підтримати дітей", "учні уже подорослішали", "вчителям теж потрібна підтримка" – ці фрази ми почули від педагогів з трьох різних куточків України.
Традиційно в першу неділю жовтня в Україні відзначають День вчителя. Педагоги розповіли "Українській правді. Життя" про свою роботу, спілкування з дітьми та проблеми, які очікували на них під час війни.
Далі – пряма мова.
Ірина Дубас
директорка Новокаховського ліцею №3 (Херсонська область)
 |
Я жила у Новій Каховці Херсонської області, але у період 24-го лютого була на лікуванні в онкологічній клініці під Києвом.
О 4.30 ранку ми зрозуміли, що почалася війна. А згодом зателефонувала заступниця з питанням, що робити, тому що в Новій Каховці уже були вибухи у військовій частині.
Того ж дня разом із донькою з величезними зусиллями виїхала із Києва, клініка нікого не приймала. Дорогою нас зустрів чоловік, але в Нову Каховку ми не потрапили, бо там вже були окупанти.
Тоді ми поїхали в Бериславський район, що за 30 км від Нової Каховки, до садиби чоловіка.
З початком війни всіх дітей відправили на двотижневі канікули. До 13 березня працювала із вчителями в онлайн-режимі. За цей час у нашій будівлі ховалися люди, бо були сильні обстріли.
13 березня я зуміла через зелений коридор проїхати з Берислава до Нової Каховки через Каховську ГЕС. Весь автобус старанно обшукували до того, як впустити у місто.
Вірила в те, що здоровий глузд має перемогти і що в нас час не може бути такої війни. Крім того, мої завучі були трішки в паніці, вони привикли працювати під моїм керівництвом, тому мені потрібно було повернутися.
***
Після 8-го березня розпочали заняття в онлайн-режимі. Я близько живу, тому щодня ходила до школи. Також приходили вчителі, в яких були проблеми з інтернетом. Містом їздили машини із російською символікою.
У березні Нову Каховку не обстрілювали, бо росіяни пішли далі. Ми навчалися онлайн, батьки та діти виїжджали. Почали виїжджати вчителі, особливо ті, в кого чоловіки або рідні були в АТО.
Потім окупанти призначили місцевого "гауляйтера" Володимира Леонтьєва. Наш мешканець, діти якого навчалися у 2-ому ліцеї, був керівником різних підприємств, сам з Криму, з 2014-го року проживав на території Нової Каховки.
У квітні директорів освітніх закладів викликав цей "гауляйтер" і сказав, що "Росія тут навсєгда". Вимагали розпочинати навчання за російськими програмами. При цьому пропонували отримувати гроші з бюджету України і від них теж.
Я розуміла, якщо вони примусять нас працювати за російськими програмами – це буде повний провал. Але ніхто з директорів на той час не згодився перейти, і нам "дали спокій" до кінця червня.
Директори вирішили закінчити навчальний рік ще 30-го квітня. Проблема була тільки з 9-ми, 11-ми класами, тому що їм потрібні були документи про освіту. Але керманичі спрацювали дуже добре, тому всі документи були в Кривому Розі на базі однієї зі шкіл, де учні могли їх забрати.
Хоча у квітні виставили оцінки та оформили всі документи в електронному варіанті, в травні все одно онлайн надавали дітям консультації, бо попереду були іспити.
У кінці червня колаборант з 10-ї школи, якого на одну ніч забрали на підвал, на ранок зробився мало не "міністром образованія РФ в городе Новая Каховка". Він почав викликати директорів по одинці та опрацьовувати, як міг.
На мене теж намагався вплинути. Працюю вже 20 років, то вони думали, що мене послухають інші директори. Зрозуміло, я сказала, що не можу так вчинити.
У серпні мене з колективом вигнали зі школи, позабирали комп’ютери, ноутбуки, особові справи. Згодом я поїхала до чоловіка, туди приїхали ФСБ, оточили садибу і забрали мене на підвал. Провела там 5 діб.
Їхнє завдання було, щоб я написала заяву на співпрацю, але вони її не дочекалися. Це були дуже жахливі умови, втрачено купа здоров'я. Потім мені дали дві доби, щоб я "подумала над своєю поведінкою".
Чоловік забрав мене десь о 16-ій 24 серпня, а наступного ранку відправив на підконтрольну територію. Окупанти ще не встигли передати списки, тому я проїхала спокійно. Через дві доби мені зателефонувала бухгалтерка і сказала, що у квартирі та дворі засада – ночують військові з автоматами, чекають.
Я поплакала два дні, і 28-го серпня з колективом вирішила запускати школу онлайн.
***
Вчителі зараз мають повне навантаження. Але кадри змінилися, втрачаємо вчителів іноземної мови, початкової школи, прогресивних педагогів, яким надають роботу інші країни. Я втратила 12 хороших вчителів за ці півтора року.
Вчителі, які ще залишаються в окупації, з нами не працюють. У мене таких всього чотири. Не можемо ризикувати їхнім здоров’ям і життям. Вони зараз на простої і щомісяця отримують частину своїх коштів.
Онлайн-робота дуже важка, цілодобово треба бути на телефоні, проводити уроки, діти не всі виходять на зв'язок.
Сьогодні у мене 21 клас та 618 учнів, з них 249 знаходяться в окупації, тільки 70 – на підконтрольній, решту – за кордоном.
Десь 20% пішли із закладу, в основному перейшли на офлайн навчання в інші українські школи. Особливо діти початкових класів.
При цьому багато учнів приєдналося з районних центрів Херсонщини. Ще додалося близько 15 дітей з Києва. Це учні зі шкіл, в яких немає укриття, або лише офлайн навчання.
Також є невелика частина дітей в окупації, які пішли в російські школи. Ще потрібно навчити вчителів і дітей ні в якому разі не згадувати ні дитині, ні мамі, ні татові, де вони були. Кожен має право на помилку. Вони не стали колаборантами, просто завели дитину до іншої школи, яку їм запропонували, ще й під дулом автомата.
Є діти, які навчаються і в Криму, і в нас. Батьки розуміють, що під прапором триколору отримувати знання неможливо, але їх контролюють, і вони зобов’язані туди ходити. Такі діти у нас на сімейному навчанні та екстернатурі. Тобто в кінці грудня та травня здають контрольні роботи.
Читайте також: "Ми не можемо відбудувати радянську систему освіти, заплативши таку ціну". Як школи Чернігова повертаються до життя після бомбардувань
***
Діти дуже подорослішали, але досі розгублені. Мені потрібно було підтримати старшокласників, які випускалися в тому році, щоб вони зорієнтувалися, що їм потрібно вступати, що Україні потрібні сьогодні лікарі, інженери, вчителі, зварювальники, щоб відновлювати країну.
Коли учні пишуть про свої мрії або листи нашим воїнам, все вкладається тільки в те, щоб повернутися до рідного міста і вчитися у своїй школі, дають обіцянки, що будуть дуже старанними. Коли йдеться про професію, то всі хочуть першочергово йти в ЗСУ, і дівчата, і хлопці.
Учні, буває, запитують: а ми скоро в Нову Каховку приїдемо, а скоро війна закінчиться? Можемо тільки відповідати їм, як вчить психолог, що ми навчаємося задля перемоги. Бо не можемо обманути дітей.
То ж про мотивацію до навчання важко говорити, вони живуть тільки вірою в перемогу. Як і вчителі. Ми віримо в те, що скоро повернемося додому і все владнається.
Діти, які за кордоном і в окупації, дуже прагнуть до спілкування. Особливо ті, що в окупації. Ми розуміємо, що маємо виходити на зв’язок попри все. Навіть якщо з класу долучається одна дитина, вчитель все одно проводить повноцінний урок.
Того року навчання в школі – це ще було про спілкування, об’єднання. А уже в цьому році вже почалась робота над освітніми втратами у поєднанні зі спілкуванням. Потрібно пам'ятати, що школа для того, щоб вчити дітей, і вони мають вийти зі знаннями. Але для Нової Каховки поки що спілкування і єднання на першому місці.
***
Для якісного навчання нам першочергово потрібні мотивовані вчителі з достойною оплатою, щоб я не втрачала хороших педагогів. Вчитель в Україні може отримувати 2 тис. гривень. А має винаймати квартиру, платити за інтернет, за комунальні послуги – це дуже дорого.
Вчителів, хто на підконтрольній території, лише забезпечили гаджетами. Вважаю, що державі потрібно хоча б компенсувати їм вартість житла. Адже ми не отримуємо нічого. Нам немає коли ходити по гуманітарну допомогу, тому що можна до вечора простояти в чергах.
Дуже важко призначати на посаду класних керівників, низька оплата. Наприклад, 1100 гривень на місяць за класне керівництво. А це треба бути весь час на зв'язку, батьки можуть телефонувати із різних часових поясів і о 12 ночі.
Класний керівник хапає цей телефон, щоб не втратити дитинку і цю сім’ю. Розуміємо, що особливо в окупації, та і за кордоном також, ми втрачаємо ідентичність. А маємо зробити все можливе, щоб її зберегти, щоб люди повернулися в Нову Каховку, могли там працювати, було кого вчити.
Ми не загубилися ні влітку 2022-го, ні у вересні. Розуміли, що важливо бути разом, щоб нас бачили батьки. Вони дуже хвилювалися, щоб школа працювала.
На жаль, у мене жодна із 70-ти дітей, які перебувають на підконтрольній території з довідками ВПО, не отримала гаджета. Є сім'ї, в яких 2-3 дітей, і працювати з одним ноутбуком дуже важко. Але коли ми звертаємося до начальника військової адміністрації, зокрема нашої Новокаховської, відповідають, що гаджети дають тільки дітям з деокупованих територій. От цього я не розумію. Тому буду шукати, бо для мене головне – це учні мого ліцею.
Марія Поліщук
учителька української мови та літератури Кобиловолоцької загальноосвітньої школи (Тернопільська область)
 |
З початком війни вчителі та учні зіштовхнулись з тими самими проблемами, що і суспільство. До 24-го лютого поза уроками найчастіше обговорювалося, чи буде вторгнення. Тому сказати, що не думали про такий сценарій, не можна.
Ми вже навчилися працювати віддалено під час карантину. З другого дня війни намагалися теж так робити. Було важко зібратися з думками і дітям, і дорослим. Школа зразу перетворилася на волонтерський осередок. Стало зрозуміло, що чим більше ми працюємо для війська (сітки, продукти, одяг), тим легше.
Десь через тиждень відновилося повноцінне навчання. Для нас вирішальним було географічне положення – ми віддалені від центру ведення боїв. Саме тому з готовністю приймали у себе друзів, членів родини, знайомих з Київщини, Донеччини – тих регіонів, де було більш небезпечно. Училися в змішаному форматі. Тепер відновили очне навчання.
***
Коли я проводила уроки на початку війни, то найвідповідальнішим було підібрати, що сказати саме про війну. Неодноразово батьки зверталися з проханнями поговорити про це з дітьми.
Учні ставлять важкі запитання. Розповідають страшні випадки. Чекають реакції. Хочуть почути пояснення вчителя, а потім повторюють сказане.
Для себе я вирішила, що буду відвертою, чесно розказуватиму, що думаю і відчуваю. Потім підписалася на кризового психолога, щоб трохи набути нового досвіду.
Помітила, що діти стали іншими, дорослішими.
У школі є учні з Донеччини, Херсонщини, Сумщини, Запорізького краю. У декого обставини склалися так, що наша школа не єдина, у яку вступили діти після "рідної". Вони порозумілися з однолітками, спілкуються з ними. Зрозуміло, що на перших порах спілкування дещо стримане.
Пам’ятаю, як одного разу під час масованої атаки діти перебували в укритті. Я вийшла, щоб взяти книгу, бо ставало важко там перебувати. Повертаюся – чую якусь неприродну тишу. Виявляється, хлопчик з Маріуполя відповідав на запитання про те, як він з мамою евакуйовувався. Діти слухали, не перебуваючи.
Тоді думала, як переорієнтувати їх на інші емоції, але після такого спілкування діти стають ближчими. Маємо вміти розділяти та переживати біль, відчай, горе.
Особливий підхід потрібний кожній дитині. Але діти, чиї батьки воюють або воювали, – вразливіші. Якщо батько-воїн, то дитина отримує більше стресу, навіть не усвідомлюючи цього.
Щоб зменшити психологічні травми, важливо забезпечити їй відчуття, що вчитель поруч, що можна поговорити або помовчати зі старшою людиною.
***
Я працюю у школі 31 рік. Найважчими були ті дні, коли поверталися додому на щиті учні. Не можу сказати колишні.
Втрата людини, дитини – це та незворотність, яку треба вчитися переживати довго і складно.
З початку війни 35 наших випускників пішли воювати. і. Є такі, для кого вже закінчилася ця робота. Є ті, хто продовжує боротьбу ще з часів АТО.
Ми спілкуємося з тими, хто може і готовий. Риторика таких розмов різниться і залежить від того, де та у яких обставинах перебувають люди. Просити майже не просять – самі знаємо, що точно не завадить. Стають у пригоді енергетичні батончики, які самі виготовляємо.
Хлопці розповідають багато вражаючих історій. Була навіть думка про те, що треба їх фіксувати, щоб після війни поділитися ними зі світом. Але після війни, бо зараз лише самі воїни мають право інтерпретувати те, що пережили і переживають.
До нас часто приходять випускники-військові. І щоразу це дуже хвилюючі зустрічі. Відчуваю гордість і потребу обійняти, турбуюся. Кожен день розпочинаю і закінчую молитвою за них, за побратимів захисників.
Війна та участь у бойових діях змінюють людей. Іноді кардинально. Маємо бути готовими жити у такому оточенні, де багато людей з різними травмами, що потребують довготривалої реабілітації. Від кожного з нас багато залежить.
***
Мене мотивує і захоплює те, що є діти, для яких стати військовими, рятувальниками, прикордонниками – це мрії. Завжди були такі школярі. Але тепер реальність проявляє іншу сторону цих професій, інші ризики. Діти, особливо старшокласники, це розуміють.
Не усі учні мотивовані до навчання. Ступінь мотивації залежить від багатьох чинників, навіть від віку дитини. Але мені приємно від того, що майже у кожної дитини можна "розбудити" потребу розвиватися-навчатися.
Багато що дається дітям важче. Кожне покоління має свої особливості у засвоєнні знань та пріоритетах. Сучасні діти не люблять виконувати монотонну одноманітну роботу. Мені дитина з першого класу пропонувала, що хоче друкувати букви на планшеті, бо так буде гарніше і швидше.
Кожен новий навчальний день відкриває не лише нові обрії, а й нові проблеми. Це нормально. Ми переконуємося, що багато всього можна вирішити, якщо об’єднати зусилля усіх зацікавлених сторін – учителя, дитини та батьків. Звичайно, батьки не завжди мають достатньо часу та ресурсів, але намагаємося домовлятися.
Загальний рівень знань падає. Амбіції ростуть. Саме про це маємо спілкуватися і з дітьми теж, аби розв'язати проблему. Школа – це завжди про спілкування. Це те, що мотивує і дає наснагу і вчителям, і дітям.
***
У нашій школі відновлено очне навчання. Але є діти, що проживають в інших країнах (Польщі, США, Канаді) і перебувають на сімейній формі навчання.
Дотримуємося норм безпеки, тому навчаємося у дві зміни, бо укриття неспроможне розмістити усіх учнів. Спільно із керівництвом громади та батьками працюємо над створенням додаткового укриття, щоб діти мали можливість вчитися в одну зміну.
Для якісного навчання найбільше не вистачає матеріально забезпечення. На жаль, учні 5 класу НУШ ще не отримали деяких підручників, з української мови, наприклад. Є потреба у мультимедійному обладнанні.
При цьому сумно, що сучасний учитель не може сподіватися на достойну підтримку держави. Досить проаналізувати пенсійні виплати дуже заслуженим вчителям – покупку нової книги улюбленого автора треба планувати. Зазвичай учитель мусить постійно думати про "запасний аеродром", якщо треба підтягнути фінанси.
Коли починали впроваджувати онлайн навчання під час карантину, перед школою постало багато викликів, зокрема не всі учасники освітнього процесу були забезпечені технікою, умовами. Коли, наприклад, у сім’ї двоє дітей, а один комп’ютер, який ще, бувало, потрібен для роботи мамі.
З початком війни ми були готові у нових обставинах продовжувати роботу. Трохи дивно було певний час усвідомлювати, як сильно діти хотіли ходити до школи.
Звичайно, якщо хтось працював не на повну силу, згодом виявилися прогалини. Це те, що називають освітніми втратами. Вони є. Це закономірно. Маємо з’ясувати їх масштаби та обміркувати, як виправляти ситуацію.
Читайте також: "На спині у малого був вирваний шматок м’яса": історія родини хлопчика з Маріуполя, який вів щоденник під обстрілами
Назар Степанов
вчитель англійської мови, класний керівник 5-го класу Рівненського ліцею №22 (Рівненська область)
 |
23 лютого ввечері я мав відрядження до Києва. На жаль, потяг зупинили, я не доїхав і вже з самого ранку отримав сповіщення від дирекції, що освітній процес зупинений.
О 9-ій ранку надійшло наступне повідомлення про 2 тижневі канікули. Цей період був про психологічну підтримку, вчителі намагалися розпитати, як діти себе почувають, в якому вони психологічному стані, де вони зараз.
У перший час, мабуть, 15% учнів нашого ліцею поїхали за межі України. На сьогодні 5% досі залишаються за кордоном, а 95% навчаються тут. Як на мене, це дуже крутий показник, що батьки довіряють і готові, аби діти поверталися до нормального навчання.
Для всіх моїх колег це був дуже важкий час, тому що першочергово потрібно було самим дуже швидко адаптуватися до нових реалій, а потім допомогти учням.
Онлайн-навчання тривало до кінця травня. Ти приходиш на онлайн-урок, говориш з дітьми, але відчуваєш, що вони в пригніченому настрої. Треба було завжди наперед продумувати, що говорити, з яким настроєм попрацювати з дітьми. Психологічно давив той фактор, що через 5 хвилин може початися повітряна тривога, а це означає – освітній процес припинено і урок завершено.
Потім були літні канікули, а у вересні ми навчалися дистанційно. Лише з 1 жовтня минулого року змогли повернутися за парти, однак теж у змішаному форматі.
***
Зараз багато уваги приділяю емоціям і почуттям дітей. Кожен урок питаю: хто з яким настроєм сьогодні прийшов. Якщо вночі була повітряна тривога в нашому місті, також запитую, чи була дитина вдома, чи в укритті, аби зрозуміти, наскільки вона виспана.
Під час війни учні стали більш розгублені, з’явилося велике відчуття страху. Кожен раз, коли вони приходять на урок в школу і лунає сигнал повітряної тривоги, бачиш це в їхніх очах.
Підсвідомо вони розуміють, що це небезпека, а поруч немає батьків, їхніх рідних, близьких. Дуже важливо тоді підійти і заспокоїти, розповісти, що ми ідемо в укриття, і рідні теж перебувають в укритті, але просто не з нами.
Ліцей розробив алгоритм евакуації дітей з уроків до нашого сховища. Після сповіщення про тривогу у нас орієнтовно 3 хвилини, аби взяти тривожні рюкзачки.
Проводити освітній процес в укритті нереально, тому що там стоїть шум і гам. Це відкритий простір, де близько 500 дітей і 30 вчителів.
В укритті можемо малювати, читати, якщо є простір, робити якісь руханки. Із середніми та старшими школярами зазвичай розмовляє психолог, якщо бачимо, що хтось хвилюється.
Минулого року в кінці жовтня наше місто потрапило під обстріл. Ми перебували в укритті та чули, як збивають ракети. Діти запитували – поцілила ракета, чи ні? І ти просто не знаєш, що відповісти, бо перебуваєш поруч з ними в укритті, де немає інтернету.
За 10 хвилин після того, як збили одну ракету, інша таки поцілила і наша школа дуже сильно здригнулася. Питання, чи попало, відпало – всі зрозуміли, що це було пряме влучання.
Це один з важких спогадів. Мені не хотілося б, щоб він повторився цього навчального року.
***
Навчаю багатьох діток, чиї батьки перебувають на війні. Тато однієї моєї учениці загинув у березні минулого року. У травні вона вперше отримувала нагороду від президента за допомогу військовим. Відчував гордість за те, що це моя учениця.
Два тижні тому під час уроку іншому моєму учневі з 2-го класу повідомили про загибель тата-військового.
Це дуже страшно. Тому що 2 хвилини тому 8-річний хлопчик співав пісеньку разом зі всім класом, був веселий, а потім прийшов весь у сльозах. Я відчув внутрішній ступор, не знав, що сказати.
У нашому ліцеї навчаються внутрішньопереміщені учні, яким теж потрібна особлива увага і ставлення. Тут важливо на початку спілкування показати, що ти для них друг, бажаєш добра, і лише потім говорити про якісь освітні моменти.
Є такі діти, які виїжджали з Луганської, Донецької областей з-під обстрілів, для них це дуже травматичний досвід, важко про це говорити.
Наприклад, я маю учня з Херсонської області, який виїжджав з окупації з Херсона минулого року. Він розповідав, що вони змушені були видалити всі дані на телефоні, знищити всі спогади, фотографії, те, що було цінне для них.
Раніше він зізнався, що перший період він дуже боявся говорити українською, тому що був дуже відчутний акцент. Я переймався, що можуть трапитися якісь інциденти, непорозуміння між дітьми. Але, на щастя, вони дуже підтримують один одного.
***
Зараз маємо колосальні освітні втрати, і зрозуміло, що рівень знань у дітей різко погіршився, інтерес до навчання і мотивація відпали. Розуміємо, що шляхи, які б ми не застосовували, аби мотивувати дітей, не завжди дають хороший результат, тому що поряд з тим є завжди хвилювання, яке неможливо побороти, поки не буде перемоги.
Багато дітей зараз готові стати військовими. Я питав, чи усвідомлюють вони небезпеку від цього. Кажуть, що для них важливо знищити ворога. Велика кількість дітей також готові ставати медиками, які рятують життя військових.
Також багато дітей пішли навчатися на ІТ-курси. Я питаю – чому? Вони такі – це ж кібервійська, це круто, зламувати сайти і блокувати їх.
Я хвилююся за рівень знань моїх учнів, тому що за кілька років їм вступати до університету. Ці діти вже травмовані карантином та війною, тому виші мають докласти дуже багато зусиль, аби підготувати кваліфіковані кадри.
Сумно, що багато дітей сьогодні не мають можливості навчатися хоча б у змішаній формі навчання, як у Рівному.
***
Для якіснішої організації навчання зараз не вистачає комфортного середовища для дітей. Попри те, що школа своїми силами намагається зробити якісь ремонтні роботи, вважаю, що держава має підтримати школи і перетворити їх радянський дизайн в сучасний. Аби дітям хотілося туди йти і вони відчували, що там цікаво, а не просто зелені або сині стіни, куди приходиш, сідаєш за парту і лише слухаєш вчителя.
Щодо вчителів, то сьогодні зарплата молодого педагога низька. Чому я працюю в школі? Тому що першочергово мені це цікаво. На неї неможливо прожити, тому маю якусь додаткову роботу. Але молоді кадри не хочуть іти працювати в школу через це, тому такий підхід потрібно змінювати. Не умови, не ставлення, а саме заробітну плату.
Я працюю в школі вже четвертий рік. Молодим педагогам зазвичай дають мало годин для роботи, відповідно, це теж впливає на зарплатню. Тому варто хоча б годинами підтримувати молодих педагогів задля того, аби вони розуміли, що потрібні школі.
Дарія Поперечна, УП.Життя
Читайте також: "Діти в окупації ловили інтернет на кладовищі": які виклики війна ставить перед освітянами і школярами