Сільські хати та їхні мешканці. Як авторки проєкту Old Khata досліджують українське. ФОТО
Три роки експедицій Україною та близько сотні відвіданих сіл – все заради збереження пам’яті про архітектуру українського села.
У 2020 році фотографка Анна Ільченко та журналістка Світлана Ославська започаткували проєкт Old Khata project. У пошуках унікальних осель вони об’їздили майже всі області України.
Свої найкращі знахідки авторки публікували у соцмережах. Однак не хатами єдиними – не менш важливими були історії їхніх мешканців..
Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи – історії про жахи окупації та витримку українців витіснили побутові розмови про оселі.
Найкраще із зібраного в експедиціях Анна та Світлана помістили на сторінки власної книги Old Khata Book.
 |
| Хата у селі Криворівня, Івано-Франківська область. Фото: Анна Ільченко |
Досвід експедицій
"Давні хати цікавіші. Вони – як книжка, яку можна розгорнути й дізнатися частинку українську історії", – розповідає Анна.
Вони зі Світланою відвідали майже усі куточки України – від Закарпаття до Луганщини. Були навіть у на Арабатській стрілці, частина якої розташована в Автономній Республіці Крим.
Оминули лише Донеччину та Запоріжжя. Проте Світлана сподівається, що після перемоги їм вдасться виправити цю прикрість.
"Кожен регіон, в якому ми були, – це про пізнання. Експедиції дозволили нам їздити туди, куди ми б ніколи не потрапили за інших умов.
Для мене відкриттям стала Херсонщина, до якої ми їздили влітку 2021 року. Раніше я ніколи не була в сільській місцевості цього регіону, ще й на березі лиману. Він тоді цвів зеленими водоростями, і його можна було різати ножем, наче желе. Херсонщина була неймовірно красива, україномовна. І хати там неймовірні", – ділиться спогадами Анна.
"Мене вразили Миколаївська і Сумська області. Села на Сумщині виявилися дуже цікавими архітектурно. А ще ми там зустріли дуже багато приємних людей", – додає Світлана.
Цікавим для них виявися й мовний ландшафт України. Анна та Світлана запевняють, що українською говорить більшість селян навіть у найбільш східній області – Луганській.
"Мене зацікавили місцеві говірки. Я ніколи не думала, що в селах Херсонщини та Миколаївщини говорять по-різному. Дуже хочеться, щоб говірки зберігалися і ними говорили й надалі", – каже Анна.
Унікальність знайдених хат
"З одного боку, ми намагалися знайти хати, які типові для певного регіону. Але ми завжди дивилися й на ті, які є унікальними. Їх обов’язково фіксували. Загалом, будь-яка хата є проявом творчості – це і тип будівництва, і колір фасаду, і комбінація матеріалів, і фігурки, якими вона прикрашена", – розповідає Світлана.
Найбільше вдалося назбирати колекцію хат, побудованих у 60-70 роках XX століття. Є й старіші оселі, але вони збереглися переважно на Поліссі та у Карпатах.
"Там будували з дерева, тому хати зберігаються значно довше. Особливо якщо використовували суцільні колоди. У цих регіонах можна зустріти будинки XIX століття, в яких досі живуть люди. А в Центральній Україні будували з глини, вона швидко руйнується", – зазначає Світлана.
 |
| Хата XIX століття у селі Космач, Івано-Франківська область. Фото: Анна Ільченко |
За її словами, не менш важливу роль відіграє й економічна ситуація у країні. 60-80 роки XX століття були більш стабільними економічно, аніж повоєнні. Коли люди могли закрити свої біологічні потреби, то починали творчо підходити до будівництва житла.
"Фотографії, які з’являються на наших сторінках, проходять дуже детальний добір. Ми можемо приїхати в село і зняти чи не кожну хату. Але постимо лише одну-дві, бо вони поєднують у собі й унікальність регіону, і людську креативність", – ділиться Анна.
Зокрема, дослідниці згадують, як знайшли таку хату у Варварівці, що на Луганщині.
"Ми їхали автобусом і раптом бачили, як щось блищить. Вирішили, що треба туди повернутися. Це була досить стара хата з маленькими вікнами. Скоріше за все, вона була мазанкою, просто ззовні обкладена цеглою, тому виглядала сучасніше. Навколо вікон у неї був такий декор, якого ми більше ніде не бачили. Дуже тендітні блакитні квіти й дзеркальця. Це була бідна хата, але її намагалися прикрасити", – ділиться спогадами Світлана.
"Квітки зі скелець були такими наївними, ніби їх викладала дитина", – додає Анна.
 |
| Вікно хати у селі Варварівка, Луганська область. Фото: Анна Ільченко |
Дослідниці розповідають, що у давніших хатах простежується конструкція української традиційної оселі, яка формувалася століттями.
"Наприклад, візьмемо покутську хату (Івано-Франківська область). Вона досить невелика: дві кімнати справа і зліва, посередині – те що слугує кухнею, де є піч. І все, більше нічого.
Гуцульські хати трохи інакші. В один бік хата тепла, в інший – холодна (світлиця). У світлицю запрошують гостей, але її можуть не опалювати взимку, бо живуть в тільки одній хаті.
Ці хати пройшли випробування роками, тому виглядають гармонійнішими. На відміну від тих, які ми зараз можемо придумати, збудувати, а вони виявляться незручними", – пояснює Світлана.
Архітектурні особливості регіонів
У межах історичних регіонів України легко простежуються характерні архітектурні особливості, запевняють дослідниці.
Полісся – це дерев’яна зона. Тут багато лісів, тому вибір матеріалу для будівництва очевидний. Поліські хати більш класичні – на Київщині та Волині оселі дуже схожі між собою.
"Інколи хату навіть не будували з локального дерева, а перевозили. Нам у Зносичах на Рівненщині жінка розповідала, що вони оселю свою везли з Гомеля", – розповідає Анна.
Карпати, Прикарпаття та Закарпаття теж дерев’яні. Однак на Прикарпатті часто використовують комбінацію дерева і глини.
"Закарпатська область – це місцевість, перерізана горами й річками. Тому там є багато мікрорегіонів.
Одна частина Закарпаття – це Гуцульщина, а інша – Лемківщина. І там, і там хати з дерева. Але лемківські хати відрізняються від гуцульських. Навіть своїм розташуванням у селі – вони часто обернені до дороги не фасадом, а торцем, тобто вужчою частиною, боком", – говорить Анна.
Традиційна хата у Центральній Україні – глиняна. Але зараз там переважають цегляні.
"Глиняна хата не довго стоїть, якщо в ній ніхто не живе. Такій хаті потрібні люди, які будуть її любити та щороку підмазувати. Коли в радянські часи цегла стала доступно, часто глиняні хати обкладали цеглою.
Зараз у Центральній Україні найчастіше трапляються саме цегляні хати. Часом їх фарбують. Коли фарби з’явилися в широкому вжитку, українці проявили свою жагу до кольору і не соромилися різних крейзі-поєднань – жовтих, фіолетових, зелених, червоних – який тільки в голову прийде. Головне, щоб не таке як у сусідів", – каже Анна.
На прикордонних територіях помітні впливи сусідніх держав. Наприклад, на Одещині, Вінниччині та Буковині простежується архітектурна схожість із Молдовою.
"Неймовірна різьба по дереву, яка є на півночі Сумської та Чернігівської областей, так само існує в Білорусі та Росії. Це у нас спільне. Ми не маємо від цього відмовлятися і казати, що це чуже. Це наше, але і їхнє. Так склалося", – наголошує Світлана.
Практично у всіх регіонах України для фарбування житла використовували блакитний колір. Блакитні вікна і двері можна побачити на Поліссі, Наддніпрянщині, Слобожанщині.
"Блакитний колір присутній і на цвинтарях. В певному сенсі цвинтар – це продовження житла, оселя людини після смерті", – розповідає Світлана.
Але звідки така любов до блакитного – достеменно невідомо.
"Ми запитували людей, чому саме цей колір. І старші люди наївно відповідали, що він найкращий, найгарніший: "Блакитний – це ж небо". А молодші казали, що це завжди було, тому і вони продовжують так робити.
Ще є пояснення, що блакитна фабра та синька просто були в доступі, ось люди їх і використовували. Тому що в радянські часи не було широкого вибору. Але десь все ж люди могли обирати, але обирали саме блакитний", – коментує Світлана.
Найпоширенішим декоративним елементом є сонце. Його можна зустріти на парканах, під дахом, на дверях тощо.
 |
| Хата у селі Ленківці, Чернівецька область. Фото: Анна Ільченко |
Експедиції після повномасштабного вторгнення
"Повномасштабна війна почалася з того, що я лежала з ковідом і не усвідомлювала, що відбувається. Але через два дні мене попустило, і з’явилася потреба щось робити. Тоді всі справи відклалися. Ми з друзями робили батончики для армії. У той момент це здавалося найважливішою справою в житті.
Світлана на початку війни приймала наших родичів і знайомих із Сєвєродонецька", – говорить Анна.
Знову відправитися в експедицію жінки вирішили у травні. На той час у них було 15 тисяч підписників, частина яких була з-за кордону. Анна та Світлана дуже хотіли розповісти їм, як українці переживають війну та окупацію, як знаходять в собі сили відчувати щось, окрім болю і жалю.
Дослідниці відвідали деокуповані села Київщини, Чернігівщини, Сумщини та Миколаївщини.
"Звісно, ми більше не концентрувалися на хатах і на архітектурі. Людей, які були в окупації, ми не можемо запитати: "А чому у вас хата блакитна?" Ми питали, як вони пережили цей період і що відбувалося в селі. Ці історії вийшли довшими", – розповідає Анна.
Воєнні виїзди були тривалішими. Аби зібрати якомога більше історій, жінки залишалися у селах по декілька днів.
"Я не пам’ятаю таких моментів, коли нам казали, що не хочуть говорити. Люди розуміли, що хочуть і мають поділитися своєю історією. Для них навіть не було важливо, звідки ми. Звісно, ми показували свою сторінку, на якій будемо це публікувати, але для них не це було визначальним. Вони дивилися на нас і розуміли, що ми їх слухаємо, тому говорили", – каже Анна.
 |
| Хата у селі Велика Дорога, Чернігівська область. Фото: Анна Ільченко |
Світлана згадує, в Лукашівці на Чернігівщині вони ночували у хаті, в якій під час окупації оселилися росіяни. Господарі на початку війни виїхали із села, а коли повернулися після його звільнення – свою оселю не впізнали.
"На вікні прибудови через усе скло монтажною піною було написано слово "х**". В самій хаті було брудно, скрізь екскременти. На стільцях, дерев’яних колодах росіяни залишили надписи. Один із них – "Петя Чуркін, Ростов-на-Дону". Спаплюжили родинні фотографії, домалювали сину роги й бороду.
Залишили блокнот, в якому креслили свої плани, схеми. Виглядало, ніби вони так намагалися зрозуміти, де перебувають. Також лишили пляшку мінералки з надписом типу "Вода для освячення просфори". Це було надзвичайно дико чути", – говорить Світлана.
Розповідали й трагічні історії. На Сумщині, у селі Великий Самбір дослідниці зустріли брата і сестру, чийого батька застрелили росіяни.
"Це сталося рівно за місяць після початку вторгнення – 24 березня. Колона російської техніки їхала через село. Родина хотіла перебігти через город до сусідки, в якої був підвал. Але не встигли. Коли техніка доїжджала до них, вони сховалися за деревами. Росіяни побачили їх з дороги та вбили батька", – переповідає Світлана.
На Миколаївщині, у селі Ракове, Анна та Світлана познайомилися із чоловіком і дружиною, які виїжджали із села вже під час окупації. До їхньої хати зайшли росіяни, все в ній "перевернули" та забрали ноутбук. Згодом подружжя вирішило покинути село.
"Чоловік мав прописку у Львівській області. Через це вони жартували, що росіяни нарешті знайшли Степана Бандеру. Але це вже було постфактум, осмислення подій", – говорить Світлана.
 |
| Подружжя Ліпінських із села Ракове, Миколаївська область. Фото: Анна Ільченко |
Книга Old Khata Book
Обрані хати та цитати їхніх власників Анна та Світлана помістили у книгу Old Khata Book, яку називають "фотокнигою про хати та людей".
"Те, що є в соцмережах – це добірка з усього відзнятого. У книзі добірка ще менша. Ми прийняли свідоме рішення не публікувати велике інтерв’ю класичними великими журналістськими історіями. Ми придумали інший формат – короткий, але місткий і глибокий. Це будуть цитати", – додає Світлана.
Чітких розділів книга не має. Проте воєнні експедиції у книзі вирізняються серед інших.
"Попри те, що воєнний розділ не виокремлений назвою, він є помітним. Він не є центральним, тому що це жахливий досвід, але людина здатна його подолати. Але воєнний розділ не є і фінальним. Це для нас було принципово, тому що війна – це не кінець. Життя існуватиме", – наголошує Світлана.
 |
| Old Khata Book. Фото: Old Khata project |
Книжка також містить англійський переклад, адже значна частина аудиторії проєкту – іноземці.
"Якщо користуватися аналітикою соціальних мереж, то співвідношення українців та іноземців майже 50 на 50. Але зараз багато українців живе за кордоном, тому це умовно. До війни частка іноземців була 40%", – розповідає Анна.
Попри те, що книга є підсумком трьох років експедицій українськими селами, проєкт Old Khata не завершується.
"Важко завершити те, що є частиною твого життя. Ми його робили, бо нам любилося. Нам подобаються хати. Це все йшло із серця. Тому Old Khata буде існувати. Я думаю, що наш проєкт може народитися і в іншій формі. До речі, ми вже думаємо про це", – зауважує Анна.
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
Читайте також: Ремонтуючи зламане життя: як волонтери "Добробату" відбудовують знищені села