Здолала рак та знайшла собаку сина у Маріуполі: історія матері полоненого бойового медика

— 8 листопада 2023, 09:00

19 місяців – саме стільки матір трьох дітей і волонтерка Наталія Ніколаєва чекає свого сина – бойового медика 36-ї бригади морської піхоти Дмитра Селютіна з російського полону. Серце матері не знає спокою ні на хвилину, ще й минулого літа в жінки діагностували рак. Вона пережила операцію та шість хіміотерапій.

"Я розуміла, що мій Дмитро у полоні переживає набагато важчі випробування, ніж моя хвороба", – каже вона.

Про те, як зібрала усі свої сили і стала в двобій з хворобою заради своїх дітей та щоб дочекатися свого сина з полону, Наталія розповіла "УП Життя".

"Мамо, не знаю, хто мене оберігає, але я пройшов 400 метрів пекла і повернувся…"

Усі фото надала героїня

Наталія – із обласного центру Волині, їй 48 років, за освітою – медик. Жінка мріяла, щоб її первісток Дмитро також став медиком, чоловік хотів, аби син пішов його дорогою і став військовим. Дмитро втілив мрію обох батьків – став військовим медиком.

У 2018 році, закінчивши строкову службу, Дмитро підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти та пішов служити. Відтоді – весь час "на нулі" боронив країну. Позивний військового медика – Доктор Хлус.

ВІДЕО ДНЯ

Наталя, коли її син пішов воювати, почала займатися волонтерською діяльністю. Каже, що не могла сидіти і нічого не робити, коли її кровинка ризикує власним життям. Вона просила сина не йти на війну, та він відповів коротко: "Це не обговорюється. Ти повинна прийняти мій вибір".

І вона прийняла.

"В одного хлопчини сталася контузія, він побіг не в бік окопу, а на заміноване поле, де потрапив на міну. Син кинувся за ним і врятував. Тоді написав мені: "Мамо, не знаю, хто мене оберігає, але я пройшов 400 метрів пекла і повернувся". Хлопчина втратив зір, але залишився живий. Дуже багато врятованих ним хлопців мені писали і пишуть, підтримують, кажуть, що моляться за нього і запевняють: Дмитро обов’язково повернеться", – розповідає Наталія.

Про те, що син у полоні, дізналася з повідомлення

Син Наталі Дмитро

Під час служби у 2021 році Дмитро втілив у життя давню мрію – купив собі цуценя американського пітбуля, назвав його Афіною. А собака став йому вірним чотириногим побратимом.

Повномасштабне вторгнення Росії Дмитро зустрів у Широкиному. Позицію їхньої бригади одну з перших "накрили" росіяни.

"По обіді 24 лютого вони отримали наказ відступити в Маріуполь, на завод Ілліча. А наступного дня він мені зателефонував по відеозв’язку, ми дуже довго розмовляли. Син давав настанови, як поводитися під час обстрілу. А ще попросив, аби я вивезла його 7-річну сестричку Олександру і 17-річного брата Єгора за кордон, що я, власне, і зробила", – продовжує наша героїня.

Раз на кілька днів Дмитро надсилав мамі коротке повідомлення зі звісткою, що живий, що хлопці тримаються. Хоча насправді ні їжі, ні води, ні ліків вони на той час уже не мали. Лише за місяць повномасштабної війни він тричі отримав контузії.

А вже 12 квітня 2022 року Дмитро потрапив у полон. Тоді на телефон Наталії надійшла есемеска: "Мамо, я у полоні". А за пів години вона змогла поговорити з сином телефоном: "Мамо, я живий, моліться за наш обмін". І на тому все.

Уже згодом, зі слів звільненої з полону посестри Дмитра – Юлії, мати дізнається, що його собаку росіяни наказали відпустити, інакше пса чекав розстріл. Зі щемом у серці військовий медик відпустив тварину. "Якщо буде можливість, знайдіть Афіну", – передала Юлія Дмитрові слова рідним.

Відтоді про місцеперебування військового медика рідні нічого не знали. Наталії лише вдалося дізнатися, що ще до звірячого вбивства наших полонених у Оленівці Дмитра вивезли в РФ.

Наталія на мітингу в підтримку полонених військовослужбовців

Лист від сина з полону

Торік 30 серпня матір отримала листа від Дмитра. Судячи з дати написання, він йшов аж три місяці. Наталія зізнається, відтоді не було і дня, аби вона не прочитала такої дорогоцінної звісточки від сина і без сліз.

"Мамо, у мене тут багато часу, щоб обдумати все. Вибач, що так рідко казав тобі, що люблю тебе. Ти найкраща мама, люблю тебе, дякую за життя", – так щемно писав Дмитро, якого в мирному житті дуже важко було "вивести" на емоції.

Також він просив вибачення у тата, з яким посварився до війни.

"А далі син писав, що "добре годують, одягають, гуляємо. Майже як курорт". А в кінці "смайлик", який означав, що про курорт у полоні Дмитро очевидно писав із сарказмом", – додає Наталія.

"Синову собаку знайшла, а його – ні"

Собака Дмитра

Одразу після полону Дмитра Наталія взялася розшукувати Афіну. Через рік активних пошуків жінка зневірилася у своєму задумі, адже у знищеному місті породистого пса знайти було майже нереально. Та одного дня їй написали, що бачили собаку на території комунального підприємства в Маріуполі, що біля заводу Ілліча. Надіслали фото та відео, за якими жінка впевнилася: це Афіна. Адже у неї була купа фото собаки, які надсилав раніше Дмитро.

Повернення собаки додому перетворилося на справжню епопею.

З евакуацією допомогли волонтери, які через Росію, Литву та Латвію доставили Афіну у Варшаву, де на неї вже чекала Наталія разом з директоркою Луцького зоопарку Людмилою Денисенко, яка має досвід поводження з тваринами.

На диво, собака одразу сприйняв свою нову господарку.

"А вже в квартирі Афіна відшукала Дімин капець і не відходила від нього, клала на нього голову і так лежала", - пригадує жінка.

Нещодавно в Афіни народилося сім щенят, шестеро з яких Наталія роздала знайомим і одне лишила собі. Жінка радіє, що змогла повернути собаку сина додому.

За весь цей час Наталія не припиняла пошуків сина. Каже, що напевно немає такого місця, куди б вона не зверталася. Записала купу відеозвернень в різноманітні структури, їздила на акції протесту. Утім, відповідь одна – "чекайте і вірте". Про Червоний Хрест жінка і згадувати не хоче, каже, ця організація зовсім не виконує своїх функцій.

Читайте також: "Ми не можемо займати позицію, бо це не наша робота": гендиректор Червоного Хреста про нейтралітет та доступ до українських полонених.

Наталія з дітьми та собакою полоненого сина

Наталія щоразу із трепетом перечитує звістки про обмін полоненими, і кожного разу її серце стискається від несамовитого болю, бо ж Дмитра серед звільнених немає.

"Я знайшла його собаку, а сина не можу", – каже з болем жінка.

Трохи оговтавшись від важкої недуги, Наталія повернулася до волонтерства. Ця справа допомагає їй відволіктися від болісних думок. А ще вона подала документи на вступ до Волинського національного університету на спеціальність "психолог", бо ж знає: її синові та багатьом іншим військовим після усього, що вони переживають, не обійтися без фахової психологічної підтримки.

"А ще я тішу себе тим, що коли син нарешті повернеться, то буде гордитися своєю матір’ю, яку не зламали ні війна, ні страшна звістка про полон, ні онко", – завершує жінка.

Читайте також: "Вони не вважають тебе за людину". Історії жінок, які пережили російський полон"

Ірина Бура, УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні